live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Стас Жирков: "Театр перестає бути елітарним. Якщо люди потребують фаст-фуду - хай буде фаст-фуд"

Гість Миколи Княжицького – художній керівник і директор театру "Золоті ворота" Стас Жирков. "Золоті ворота" – це відомий на всю Україну театр, який знаходиться в самому центрі столиці України – між Кабінетом Міністрів і Верховною Радою

Ви, мабуть, дуже блатний художній керівник, якщо вам віддали таке місце і такий театр, центріше якого просто не існує, так?

Знаєте, мені дуже смішно, коли мене часто люди питають, що напевно у мене хтось є у Верховній Раді – чи мама, чи папа, чи дід з бабою там колись були… Я перший час, десь з рік, коли очолив театр, казав: та ні, та ви шо, а тепер вже кажу: так, і теща теж. Мені важко пояснювати людям, що їхня парадигма життя не співпадає з моєю, і що можна таки в нашій країні щось зробити без якихось зв’язків – просто своєю роботою, на своєму бажанні і на своїй команді, яка є зі мною.

Але насправді у вас маленький театр у невеличкому затишному підвальчику – справді на Печерську, в центрі Києва, про який справді багато пишуть і багато говорять. Вам нецікаво було йти на якісь великі сцени, великі майданчики, чи молодому режисеру туди важко пробитися?

Ну, перш за все треба розділити мене як художнього керівника і директора, і мене як режисера. Як режисер я задовольняю свої потреби і в Молодому театрі, і в новозведеному Театрі на Подолі, і у Франківську. Мені цього більш ніж вистачає. Як художній керівник і директор, я розумію, що театр "Золоті ворота" існує 38 років і це перше приміщення, яке йому дали. Тобто попередні 35 чи 36 років театр "Золоті ворота" був без приміщення.

Це був муніципальний театр, колись це був Театр поезії, він мав свої якісь знаменні події. Наприклад, там починала свій творчий шлях Рима Зюбіна, грав покійний Валентин Шестопалов, багато відомих акторів починали там свій шлях або співпрацювали з театром і Валерій Петрович Пацунов, який був першим і єдиним художнім керівником до мене, багато чого зробив. Вони виїжджали на міжнародні фестивалі, але десь з кінця дев’яностих – початку нульових театр, на жаль, дійшов до того, що люди вже казали: "Який театр "Золоті ворота", шо за театр "Золоті ворота"?

І дійсно, наша команда була покликана, щоб зробити те, про що ви кажете. Звісно, ми хочемо нове приміщення. Після того як я поставив виставу "Дівчина з ведмедиком" у Театрі на Подолі – а там справді нове приміщення просто фантастичне, звісно ми теж хочемо такого приміщення, і кращого… Але я розумію наявні можливості міського департаменту культури. Тож ми будемо чекати і відпрацьовувати по максимуму можливості, які є в цього приміщення.

Ваші вистави – дуже резонансні. Як ви обираєте драматургію?

Дуже по-різному. Скажу банально: важливо, щоб драматургія у мене "заходила". Ти маєш прочитати текст "одним заходом" – від початку до кінця. І коли читаєш, то ставиш у тексті галочки: тут я засміявся, тут я заплакав… І от коли цих галочок набігає багато, ти розумієш, що цей текст у тебе "потрапляє". А оскільки я розумію, що я, в принципі, схожий на якусь частину мого покоління, то я розумію, що текст зацікавить багатьох. Ну і є такий вираз, що "я не можу не поставити" цей текст – він теж співпадає з моїм. Багато читаю сучасної драматургії, бо десь 95% моїх вистав – сучасна драматургія. Багато читаю сучасної прози, тобто намагаюся весь час бути в пошуку, але принципово працюю з сучасною драматургією.

Чому ви взагалі вирішили усим цим зайнятися? Як це відбулося?

Насправді це, звісно, прикол. Я до того, як поступив на акторський факультет, жодного разу не був у театрі.

Як це?

Ну так! Я хлопець з Чорноморська. Це місто під Одесою, яке раніше називалося Іллічівськ. У нас там немає театру. Ну ми виїжджали з класом у Театр опери і балету. Ну для мене це було обійняти однокласницю і жартувати над балериною. Правда я на той час грав у КВК – був капітаном шкільної команди – ну і якось подумав, що прикольно було б поступити. А коли вже поступив – то я зрозумів, що таке театр і по-справжньому в нього закохався, зрозумів, що це може стати цікавою для мене справою.

Тобто тяга до акторства у вас – з КВК.

Так, абсолютно. І практично весь 10-й і 11-й клас я тільки тим і займався, що читав, грав у комп’ютерні ігри і придумував жарти для команди.

А освіта вам подобалася тут? Бо насправді дуже критикують нашу театральну і кінематографічну освіту.

Ну, у мене ж не було вибору. І я ж не поступив у Карпенка-Карого (Київський Національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К.Карпенка-Карого, – ред.), я вчився в Університеті культури. Але я задоволений цим, бо мої викладачі – Петро Іванович Ільченко і Катерина Валентинівна Пивоварова – вони дали нам максимальну свободу і водночас дуже багато нам розповідали. Вони обоє – практики, а це найбільша проблема театральної освіти.

А це теж дивно. Бо ви тут стереотипи трошки ламаєте. Бо до інституту Поплавського, як люди його називають, багато хто дуже скептично ставиться.

Я думаю, що моє покоління і ті, хто вже йшли за нами, цей стереотип зламали. Тому що там є і Влада Білозоренко, і Іван Уривський, і Діма Олійник – це актори і режисери, які зараз створюють нове покоління. І мені здається, що зараз такого упередженого ставлення, як навіть у ті часи, коли я закінчував виш, вже немає. Зараз вже немає такого, що акторів з Університету культури в театрах навіть прослуховувати відмовлялися. І я думаю, що наші приклади дозволяють зрозуміти, що не має значення, де ти навчаєшся – у Харкові, у Львові… У нас немає одного театрального вишу. У нас є різні вчителі. І найголовніше, найкраще, щоб учитель був практиком.

Ви творите український театр, хоча самі з-під Одеси, з міста, яке, як я підозрюю, здебільшого було російськомовним і залишається таким. А чому ви вирішили творити саме український театр. Тому що волею долі опинились у Києві, чи це був якийсь інший вибір?

Я не знаю як це відбувається. Справа в тому, що я десь з 6-го класу знав, що житиму в Києві. Я займався спортивними бальними танцями, приїздив сюди на конкурс і вирішив для себе, що обов’язково житиму в Києві. Я закохався в це місто і доволі часто, майже кожен рік тут бував.

Але ж Київ – двомовне місто. Ви могли йти в театр російської драми і щось робити там.

Для мене завжди було безперечно, що на сцені має бути українська мова. Це може бути суржик, несуржик, може бути двомовна історія російсько-українська, англійська тощо, але це сто відсотків має бути українська основа. Вже потім я почав розуміти (у мами родичі з Вінниччини), що десь там воно було і я від цього не можу нікуди йти, мене це чіпляє. Це при тому, що народився я в Уфі, це Росія, і до 5 років я жив там. Але коли ще до війни я тиждень провів у Москві, мене там дратувало абсолютно все: як люди говорять, назви станцій метро…

Може ви просто не звикли до цього…

Може. Але ще тоді, на 4-5 курсі я точно зрозумів, що ми абсолютно різні і мені, грубо кажучи, точно не туди. Ну і плюс те, що мій викладач – Петро Іванович Ільченко – режисер театру ім. Івана Франка, і я багато часу проводив за кулісами цього театру, дивився вистави по кілька разів. І як я після цього можу говорити про російську драму?

Знаєте, люди старшого покоління, вони виховувалися на російському театрі, тому що від іншого театру практично були відрізані і мовним бар’єром, і телевізійним, тому що цього ніхто не показував, і стіною на нашому західному кордоні. Зараз усього цього немає. І от коли ви дивитися на закордонні драматургію та театральне мистецтво, для вас російське мистецтво – це велике театральне мистецтво, чи ви більше дивитеся і берете приклад з якихось західних тенденцій?

Мені пощастило: дві свої вистави я поставив у Німеччині. І це був досвід, який мене дуже сильно змінив. Тому що німецький театр є найсильнішим в Європі. Я це можу вам точно сказати, і це багато експертів скажуть. Я після цього став ширше дивитися на мистецтво, розуміти якісь інші підходи до театру, до акторів, до менеджменту. І ми це почали відразу робити в театрі "Золоті ворота".

Що ж до російського мистецтва… Розумієте, ті гроші, які вони витрачають на пропаганду – це величезні кошти. Ну от, наприклад, ставлячи виставу, за п’ять тижнів я побачив три документальні фільми про Росію на одному з центральних німецьких каналів. Тобто я розумію, що ми просто програємо інформаційну війну, програємо, як то кажуть, з сухим рахунком. І я розумію, що часом ми не вміємо використати навіть те, що нам дається. Ну от, наприклад, моя вистава в Магдебурзі – це ж прекрасний і безкоштовний шанс для нашого посольства в Німеччині зробити промоцію України. Але вони навіть неспроможні приїхати на виставу. Тому я розумію, що цей механізм не спрацьовує.

А ви якою мовою ставили?

Ну, першу виставу – німецькою.

Ви говорите німецькою?

Я говорю англійською, тому з акторами ми спілкувалися англійською, але я непогано розумію німецьку плюс був перекладач. А другу виставу ми вже робили в ко-продукції, тому там був одна київська актриса, один львівський актор і один німецький. І це була вистава німецькою, українською, англійською та російською мовами, тобто вона в такому вже поліфонічному режимі була.

А перша вистава була німецькою мовою?

Так. Це була п’єса Павла Ар’є, яка у нас називається "Сталкери", а у них – "На початку або наприкінці часів".

І ви її ставили з німецькими акторами?

Так.

І як вони вас сприймали як режисера? Вони ж порівнювали з досвідом роботи зі своїми режисерами?

Ну, це моє ставлення і можливо зараз на мене хтось образиться, але ми для них – як Папуа–Нова Гвінея. Вони про нас майже нічого не знають. Усі ці історії, що, мовляв, українська культура відома у світі – нічого цього немає. І цей факт треба прийняти не ображаючись і йти далі, створюючи оту нову українську культуру з усіма тими крутими фактами, які у нас там є.

Звісно, вони спочатку трохи дивувалися, бо спосіб роботи зовсім інший. Але якось ми прилаштувалися і потім стали величезними друзями, і коли я вже вдруге приїздив, то ми чудово спілкувалися. Але ломка ця була, тому що зовсім інші методи роботи. Найголовніше, що ти постійно маєш працювати в команді. Тобто, у них після Другої світової війни виробився оцей механізм, що немає однієї якоїсь людини, якій я цілковито довіряю – ти все маєш перевіряти через команду. І у них постійно оця система зустрічей: ти маєш з художниками окремо зустрітися, окремо ще з кимось – весь час якісь зустрічі, обговорення тощо. І я тільки потім зрозумів, як це на справді круто працює.

У вас є вистава "Слава героям". Це ви обрали цю п’єсу для постановки?

Так. Це був такий момент, коли я поставив "Сталкерів", почав ставити іншу виставу і зрозумів, що я ще хочу "поплавати" в драматургії Павла Ар’є. І в цей час потрапила мені до рук його книга. Я колись вже читав цю п’єсу, але тоді вона мені не "зайшла", бо я не розумів як робити цих дідів, щоб збереглася оця ідентичність. А ми тоді саме налаштували дуже хороші стосунки з Ростиславом Держипільським і з театром Івано-Франківським, я зрозумів: так от же вихід, треба робити цю історію на два театри. І тоді воно закрутилося, і практично чотири місяці ми жили між двома містами, репетирували в потязі… Це був просто шалений момент, але ж усе вдалося і вже два роки вистава на аншлагу – от зараз будуть вистави, так квитків вже немає.

Вам близька ця тема, чи ви просто думали, що ця тема буде близькою вашому глядачеві і підходили до неї маркетингово?

Мені цей момент був цікавий саме з погляду вивчення. Тому що коли ми навчалися, нам про це взагалі нічого не розповідали – про воїнів УПА, про цей так би мовити "конфлікт". Тому мені самому було цікаво вивчити цю історію. Я почав дивитися документальне кіно, ми познайомилися з В’ятровичем, ми багато спілкувалися. Тому для мене це було таке собі занурення. І для мене основним моментом був цей – що мені знову буде цікаво. Тому що зі "Сталкерами" мені було цікаво: вивчати цю історію, працювати з Ірмою Вітовською, з Павлом (Ар’є, – ред.)

Що для вас головне у виборі п’єси? Кінематографічність, цікава історія, парадоксальність? Тому що насправді ваші вистави – вони різні. Деякі, я б не сказав, що є попсою, вони глибокі, але розраховані на широкого глядача, піднімають ті конфлікти, які є на поверхні, а деякі – значно глибші.

Дуже по-різному. Я нічого не маю проти попси. Я не з тих "митців", які розглядають театр, як щось вище за, скажімо, популярну музику. Для мене найважливіше, що театр зараз виходить з тіні. Тобто, театр перестає бути чимось елітарним, не для всіх, що не всі розуміють. Театр має розуміти, що він є для всіх. Якщо зараз люди потребують фаст-фуду, хай буде в репертуарі фаст-фуд. Але якісний. Тобто не Рей Куні, як у Театрі російської драми, а щось сучасніше, цікавіше.

А в Національному театрі російської драми, здається, повні зали. Правда, я там давно не був, але колись так було.

Ну, заганяючи людей автобусами з області, ми теж можемо зробити повні зали в будь-якому приміщенні. Не забувайте, який у них бюджет, які є маркетингові можливості, ще й мати таке приміщення в центрі міста і можливість там повісити будь-які банери – ну, я теж можу збирати повні зали. Звісно, я розумію, що може зараз не дуже гарно виглядаю, критикуючи колег, але…

Це два різні підходи і дві різні школи. Тобто, є театр старої школи, такий собі пострадянський театр зі своїми плюсами та мінусами, а є сучасна драматургія, сучасні театри, такі як ваш, наприклад. А є ще й різні пограничні форми, яких багато, які між першими і другими шукають себе. Але це – різний підхід до театру. У вас такий підхід до театру, я б навіть сказав продюсерський.

Правильно! Театр має переходити на ці теми. Кожна нова вистава – це ніби новий проект, який треба продюсувати. І саме за таким принципом працює, наприклад, німецький театр. Там кожна нова вистава – це ніби міні-театр у театрі, і там є свій механізм, як воно працює. Як вони це бачать. Я, наприклад, не розумію, куди рухається цей театр, а я маю це розуміти – які його позиції тощо. Наприклад, як у тому самому Берліні. Там Фольксбюне – це театр, який концентрується на Східній Європі, Шаубюне – це театр для бюргерів, наймодніший, в який неможливо дістати квитки. Я хочу, щоб у кожного театру було своє обличчя, розумієте? І щоб вони були цікавіші, ніж є зараз.

Ну от ви кажете, щоб у кожного театру було обличчя своє. Яке обличчя у вашого театру?

Обличчя мого театру? Воно, безперечно, молоде. Воно зухвале. Воно для когось попсове, а для когось – навпаки, незрозуміле. Але воно точно живе. Я певен, що не буде такої вистави, де глядач сказав би: ну… шось таке… Тобто воно або обурює, або захоплює і так далі. Я вірю, що немає жодної з наших вистав, якій нема чого сказати, яка залишить байдужим. Ну мені, принаймні, так здається і хочеться в це вірити. І я точно знаю, що актори готові вмирати на тій сцені і жодної вистави з холодним носом вони не грають, це я точно знаю.

У вас актори працюють у штаті?

У нас сімнадцять штатних акторів і є актори, яких ми запрошуємо.

А штатні актори – вони вже були, коли ви прийшли, чи це люди, яких ви запросили?

Ні, вся команда театру "Золоті ворота" була створена чотири роки тому. Але є люди, з якими ми йдемо трохи довший шлях, тому що до державного театру "Золоті ворота" був Незалежний театр "Відкритий погляд" і там народилися навіть деякі вистави, які й зараз є в репертуарі. Наприклад, "Наташина мрія" – вистава, яка народилася саме там, за яку я отримав Пектораль за дебют (Київська пектораль – премія України в галузі театрального мистецтва, заснована 1992 року, – ред.) І художній керівник того театру Ксенія Ромашенко працює зараз у театрі "Золоті ворота", вона – моя права рука. І багато принципів, які були вироблені там, вони є і тут.

Ми сьогодні бачимо в Україні кінематографічний вибух. Принаймні, знімається дуже багато. Може, ще не все такої якості, як хотілося б, але серед того, що знімається, вже з’являються фільми, за які не соромно. Це якимось чином впливає на театральне життя?

Абсолютно. По-перше, я можу це сказати, у нас з’являються дуже відомі актори. Я боюся слова "зірка", але його тут можна використати. І це слава Богу, тому що раніше, беручи якийсь широкий матеріал ти шукав відоме обличчя, а були тільки люди, які вже десять років є тими "відомими обличчями", нових не було. А сьогодні з’являються нові. Плюс це хороша можливість для театральних режисерів спробувати себе в кінематографі.

А що відбувається з самим театром зараз? Від чого він більше залежний? Від ринку, від дотацій, від фінансування? Є якийсь розвиток театральний, чи, фактично, театральне життя в державі застигло на тому рівні, як було десять років тому?

Ні, не застигло. За останні п’ять-сім років багато чого змінилося. По-перше, виросло нове покоління режисерів, до якого я себе відношу також.

А скільки вам років?

Тридцять один. У нас змінюються художні керівники і я теж один з них. Поки що немає системності. Найголовніша проблема в тому, що кожен театр працює так, як він це бачить, як відчуває. І немає навіть внутрішньої, технічної єдиної системи роботи. А вона має бути, як є, наприклад, у тому самому німецькому театрі. Це найголовніша проблема. І зараз усе залежить від особистостей. Як, власне, все у нашій країні. Приходить хороший директор на завод – завод починає працювати, ніхто не краде і так далі. Те ж саме відбувається в українському театрі. Але точно все це відбувається яскравіше і цікавіше, ніж п’ять-сім років тому. У нас практично в усіх театрах повні зали. У нас з’являються проекти, які багато в чому стають культовими, на які квитки не можна придбати на два-три місяці наперед.

Наприклад?

Та хоч би ті ж самі "Сталкери", чи "Слава героям". У Молодому театрі – "Четверта сестра", яка з’явилася значно раніше, але на яку досі важко дістати квитки. Отже, театр зараз, як то кажуть, на хайпі, на хвилі. Цим треба користуватися. До речі, щодо Києва. У нас змінився департамент культури (директором стала Діана Попова), і це для мене великі партнери. Це вже не позиція "згори–вниз", коли я їм щось мушу робити, а позиція партнерства, коли виділяються кошти на обладнання, на ремонт а матеріальна база для театру – річ надзвичайно важлива, тому що дозволяє робити нові проекти, навіть міжнародні. До речі, усі наші міжнародні проекти підтримані департаментом культури. Для мене це – хороший приклад: прийшли нові, молоді люди і роблять добру справу.

Ви слідкуєте за театральним життям поза Києвом? Що відбувається в інших містах України? От ви ходили в оперний театр, щоб обняти дівчину, але ж, мабуть, в Одесі й інші театри є, та й не лише в Одесі… Що там робиться? Є цікаві регіональні театри? Ну, ви вже згадали Держипільського, але це ім’я широко знане по Україні. А крім його театру?

Абсолютно. У нас є приклад Херсонського театру, де художнім керівником Олександр Книга. У нас є одеський театр імені Василька, який зараз зазнав двох втрат – помер у жовтні художній керівник Ігор Равицький і пішла директорка. Але там зараз нова директорка і я вже отримав від неї перший дзвінок – запрошення поставити виставу. У нас є в Одесі Театр ляльок, який робить цікаві експерименти. У нас є непоганий театр у Рівному. Є життя в Харкові – у харківському Будинку актора і в театрі Пушкіна, там теж з’являються нові цікаві штуки. У нас є Львів з театром Леся Курбаса. Тому в принципі ситуація не така вже й погана і є класні вистави – можна навіть з усіх цікавих вистав зробити фестиваль. Тож не тільки Київ. Я багато їжджу, багато дивлюся вистав. Просто про Київ я можу більше розказати, бо я тут живу і працюю.

А якщо говорити про драматургію. Ви вже згадали про Павла Ар’є. Ми вже, як ви сказали, завдяки кінематографу маємо нових зірок серед акторів, з’явилися нові молоді режисери. А що з драматургією?

З драматургією ситуація важча. Тому що режисерами займалися – у нас виросло нове покоління театральних критиків, які займалися цими молодими режисерами, намагалися нас розворушити, допомогти десь тощо. З драматургами важче ситуація, але вони є. Це Павло Ар’є в першу чергу, це Наталя Ворожбит, це Максим Курочкін, який повернувся з Москви, зараз живе в Києві і активно готовий співпрацювати. Це Наталя Блок з Херсона. От ці імена є для мене найважливішими в сучасній українській драматургії. Лише варто це якось розвивати. От хоча б так, як був у Києві фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса, який відкрив багато молодих режисерів нашого покоління.

А що з ним зараз?

Він вже другий рік не проводиться. Думаємо про те, чим наповнити програму. Тому що наше покоління вже має і роботу, і позицію, а нове покоління ще поки не з’являється.

А може ви його не помічаєте? Так само як колись не помічали вас.

Можливо. Але я в принципі знаю всіх тих молодих людей, бачу їхні вистави, розумію, що вони є. ми думаємо про те, щоб зробити ще один фестиваль, думаю, що наступного року ми його проведемо.

Наші театрали часто їздять на закордонні фестивалі. А в Україні є хороші театральні фестивалі?

Є "Мельпомена Таврії" у Херсоні. Це найбільший фестиваль, і там насправді учасники – від Казахстану до Португалії. І це, як на мене, найсильніший форум. Я не вірю в ГОГОЛЬFEST, як не вірив у нього ніколи. Хай на мене ображаються Влад і вся команда, але я ніколи в нього не вірив, він для мене не є якимось рушієм процесу.

Ну, це і не театральний фестиваль, це трохи інше.

Згоден з вами. Тому мені здається, що "Мельпомена Таврії", на жаль, поки не має конкурентів в Україні. Тобто немає таких серйозних фестивалів, які б могли з ними конкурувати. Народився минулого року у Франківську новий фестиваль – Porto Franko. Можливо, він буде цікавим. Але, знову ж таки, для мене головним у фестивалі є його видобуток.

Тому що коли ми їдемо в Німеччину на фестиваль, я розумію, що моє завдання – зробити так, щоб ми поїхали туди ще не один раз. Найголовніше завдання внутрішніх фестивалів – показати українські вистави європейському загалу. На жаль, жоден наш фестиваль цього завдання не виконує. Тому багато вже років усі говорять про український шоу-кейс. От відбувся такий шоу-кейс два роки тому – звідтам усі мої німецькі контакти і з’явилися. Тому що приїхали люди, по-новому відкрили для себе Україну, і не тільки я, а три-чотири режисери змогли отримати запрошення на постановку вистав. От це – результат, це ми маємо робити. І насамперед держава має бути в цьому зацікавлена, тому що це і є пропаганда в найкращому сенсі цього слова, про яку ми так багато говоримо.

Якщо говорити про ваших колег-режисерів. Між вами існує конкурентна ситуація, чи ви слідкуєте один за одним… От чи є якийсь режисер, на чиї вистави ви ходите так, як якийсь вдячний глядач ходить, наприклад, на ваші?

Ну, по-перше, я дуже люблю режисерів свого покоління. Ми – друзі і намагаємося наші стосунки вибудовувати краще, ніж, як нам здається, вони вибудовані у старшого покоління. Ми обговорюємо свої вистави, ми нічого не робимо публічно, тому що тут усе має бути, знаєте, як у єврейській родині – все всередині і нічого назовні принаймні це моя позиція. І в принципі нам вдається знайти компроміс у цьому питанні. Я їх усіх дуже люблю, усі вони ставили в театрі "Золоті ворота" і мені це приємно. Якщо говорити про старше покоління, то вони теж дуже різні. Ну от, наприклад, Ростислав Держипільський і Богдан Струтинський – вони більш сучасні, біль драйвові. З ними легко знаходити спільну мову, щось просити, питати якусь пораду.

Ну, вони не просто режисери – вони ще й керівники своїх театрів. До речі, оскільки ви згадали про цих людей, я згадав, що зараз навіть у парламенті точаться дискусії щодо того, чи варто в театрі об’єднувати посади художнього керівника і головного режисера. Я є прихильником об’єднання, оскільки вважаю, що тільки одна особистість може щось змінити. Але навіть у проекті закону, який зараз пропонується до розгляду, передбачено заборону об’єднувати ці посади. От продюсерський театр – це театр одного керівника, трошки диктаторський, щоб бути успішним, чи це якось інакше має відбуватися?

Для мене це взагалі не питання. Ці посади обов’язково мають бути об’єднані, тому що тоді не буде багатьох конфліктів, які зараз є по Україні навіть між директором і художнім керівником, або між директором і головним режисером. Коли є табір, що підтримує цього, а є табір, що підтримує того і так далі. Для мене важливо, щоб ці посади були об’єднані. Інша справа, що ти маєш бути хорошим менеджером і делегувати свої обов’язки іншим.

Так, як це робиться у мене. Вибачте, але я не можу цілими днями сидіти і переглядати ті документи та щось вирішувати. Але у мене є помічник, який цим займається, і кожного дня я виділяю час, коли ми з ним обговорюємо всі питання, і він каже де і як краще зробити. Чому ж я як менеджер не можу найняти собі людину, яка буде цим займатися, а я буду контролювати ці питання. Я більше налаштований на командну роботу, тому у мене є багато фахівців – є, наприклад, проектний менеджер, який займається кожною виставою окремо. Так само працює Богдан Дмитрович Струтинський, з якого я багато в чому беру приклад, тому що за менеджментом це один з найкращих театрів в Україні (Київський національний академічний театр оперети, – ред.) – як у нього все побудовано всередині, як у нього все це дуже якісно працює. Тому я собі зараз уявляю, що за цим законом мені треба буде взяти якогось директора або художнього керівника…

Ще й за конкурсом.

Ну так, звісно, за конкурсом. Я собі погано уявляю, що прийде до театру якась чужа людина, яка буде говорити: отут буде так, а оце – отак…

Приватні театри в Україні. Наскільки вони мають перспективу? Чи обов’язково все ж таки має бути державна підтримка?

Я – за обов’язкову державну підтримку. Я не вірю, що недержавний театр може бути прибутковим. Тобто так, є приклад Дикого театру. Але якщо Ярослава Кравченко (засновниця і арт-директор «Дикого театру», – ред.) якось ранком прокинеться і подумає, що воно їй не треба, то на тому воно все і закінчиться. Тобто є продюсерські проекти, такі як, наприклад у Слави Жили, який робить антрепризи тощо. Звісно, має бути грантова система. Ми про це говоримо вже багато років. Мають з’явитися гранти, які будуть відкриті для всіх. Але всі ми теж це неправильно розуміємо. Ми постійно говоримо про якийсь міфічний «європейський досвід», що там грантова система працює, і всі такі щасливі… Немає цього. Наш театр дуже схожий за своєю побудовою на німецький театр, він також є повністю дотований державою. І я думаю, що без державної підтримки зробити щось важливе і актуальне дуже-дуже важко. Хоча такі приклади є.

Ви, молода людина, займаєтеся такою справою неприбутковою. А зараз наш світ так побудований, що живе дуже часто заради грошей. У вас з собою конфлікту не виникає? Що ви могли б як молода талановита людина більше заробити за цей період, ніж заробили?

Ну, мені, можливо, пощастило якось. Тому що я до того, як стати директором і художнім керівником, встиг заробити собі на квартиру в Києві, маю машину. У мене дитина, дружина, я цим задоволений і з цього боку у мене все в порядку, а мріяти про Мальдіви і Сейшели мені нецікаво. До того ж, я маю режисерські гонорари – я ж ставлю не тільки у своєму театрі, – тож мені цього достатньо. Буде якась можливість попрацювати з кіно, з телебаченням, робити якісь проекти – значить буде. Мені цікаво робити те, що мені цікаво. Кажуть, шо міліанали, до яких я підходжу за віком, що вони і не вміють робити те, що їм нецікаво.

І що вам цікаво далі?

Далі мені цікаво, щоб театр "Золоті ворота" отримав усе ж таки більше приміщення. Або, щоб ми з командою (я не виключаю такий варіант, хоч на мене за це і ображаються) перейшли в якийсь інший театр, тобто очолити якийсь більший театр. І ми до цього готові. Я за те, щоб ми продовжили свій міжнародний шлях, щоб ставити якомога більше міжнародних проектів десь закордоном. Ну і якщо з’явиться можливість зняти якесь хороше кіно, чи попрацювати на якомусь цікавому проекті на телебаченні – я готовий і відкритий до цього.

 

новини партнерів

20 вересня, 2018 четвер

20 вересня, 2018 четвер

19 вересня, 2018 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати