Того ж дня сталося нечуване. На 34-річчя майбутнього головнокомандувача УПА молоді хлопці з ОУН(б) за підтримки військових, інтелігенції і духівництва проголосили Акт відновлення Української державності з власним урядом і планом дій у Другій світовій війні.
Шухевич, як людина з вишколом у польській і німецькій професійних арміях, а ще як керівник, розробник й учасник багатьох бойових акцій підпільників, що стали основним наповненням його життя з 19-річного віку, отримав посаду заступника міністра оборони. Ідеолог національного відродження, єврей за походженням Лев Ребет став одним із віце-прем’єрів. Це той Ребет, котрого Богдан Сташинський за наказом з Москви знищить на три днів раніше за Степана Бандеру - так само у Мюнхені, так само на сходах і так само синильною кислотою.
Шефові СБ ОУН(б) Миколі Лебедю дісталося міністерство держбезпеки. Прем’єрську посаду віддали філософу й журналісту Ярославу Стецьку.
При цьому Бандера лишався суто політичною фігурою (як тоді казали, "вождем") без адміністративних повноважень.
Відчайдушну спробу привернути увагу воюючих сторін до проблеми відсутності Української держави, а головне дати надію власному 40-мільйонному народу, здійснили переважно зовсім молоді люди. Бандері і Лебедю тоді було по 32, стільки ж мав і міністр політичної координації Іван Климів, Стецьку й Ребету - по 29, міністру зовнішніх справ Володимиру Стахіву й міністру лісництва Андрію П’ясецькому - 31.
Оприлюднений на Українських Національних Зборах акт 30 червня став поворотним пунктом у долі основних течій і груп, що зараховували себе до борців за Україну, а також перевірили реакцію Третього Рейху на можливість існування Української соборної суверенної держави в її історичних межах. Тому що одна справа вести розмови навколо вірогідної підтримки чи не підтримки офіційним Берліном українців, як окремих, самостійних і самодостатніх гравців на тогочасній геополітичній мапі, а зовсім інша поставити їх перед фактом: визнаєте нас чи ні. Але на умовах партнерства, а не в статусі колоніально залежної території.
Ризик безперечно був. Але мав місце і тверезий розрахунок з надією на сили в оточенні Гітлера, які зможуть переконати його в доцільності відновлення України, як держави, за прикладом Словаччини. І можливістю далі воювати на боці фюрера, як Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія чи Японія.
З тактичної точки зору резерви українських територій, звісно ж, виявилися б неймовірним підпертям для гітлерівської коаліції. Особливо, якщо враховувати те, що українці (як вважали на той момент в ОУН(б)) в обмін на власну державу й відмову німецьких військ і спецзагонів від каральної та експропріаційних практик на наших землях йшли би на антирадянський фронт добровільно, а то й підняли би повстання в УРСР і на Кубані. А після війни, незалежно від її наслідків для того самого Гітлера, світ мав би зважати на появу потужного східноєвропейського "тигра". В такому контексті політичну тактику учасників подій 30 червня зрозуміти, гадаємо, можна.
Випередивши осуд і повторення стереотипів відразу хотілося б додати: до 22 червня 1941 року Радянський Союз теж був учасником гітлерівської коаліції.
І де-юре, і де-факто. Навіть в тому випадку, якщо гіпотеза про сталінський план під кодовою назвою "Гроза" є недостовірною, і сили Червоної армії було не далекоглядно скупчено вздовж західного кордону СРСР не для нападу, а з метою захисту, факти укладення пакту Молотова-Рібентропа й кривавого поділу Польщі є беззаперечними. Беззаперечною є й всебічна співпраця двох тоталітарних систем у 20-30-их рр., коли комуністи навчали й озброювали націонал-соціалістів (у т.ч. практики концтаборів).
Ніхто не стане заперечувати, що Совіти до 22.06.1941 свідомо не вступали у Другу світову війну, не поспішали на захист країн Центральної і Західної Європи, не кажучи вже про ту саму Польщу. Тоді як війна, справжня, "гаряча" точилася не перший рік! Тому що Британія і Франція не стояли осторонь і за Польщу вступилися. Спершу не надто успішно, але вступилися. І в Атлантиці гинули морські конвої з життєво необхідними товарами для узятої в облогу Британії, котру на додачу щовечора поливали вогнем з бортів Люфтваффе. "Дядечко Джо" на усе це мовчки дивився. І неймовірно тішився з того, як "капіталісти" за його безпосереднього сприяння знищують одне одного. Полегшуючи встановлення "диктатури пролетаріату" там, де її ще немає.
Як Росія тоді сприймала Україну та українців - це теж загальновідомо. Так само як зараз. Покорити, знищити, випалити… Коли наприкінці червня німецька авіація стала бомбардувати українські міста, НКВС заходився людей не рятувати, а масово розстрілювати. У пришвидшеному порядку. Згідно з наявними на сьогодні підрахунками, з 22 червня тільки у Львівській області було розстріляно 4 140 політичних в'язнів.
І коли збройні загони націоналістів, а Шухевич наполіг аби до Львова першими зайшли саме півтисячі українських бійців, за підтримки Вермахту потрапили до галицьких міст, навіть нацисти жахнулися від діянь "червоних". З метою опізнання родичами (і, зрозуміло, що не без пропагандистських міркувань; мовляв, подивіться що наробила радянська влада) дозволили розкласти під відкритим небом тіла замордованих. Одним із ним був рідний брат воєначальника Юрій Шухевич.
Подібне мало місце не лише на Західній Україні. У Вінниці почали ексгумацію жертв комуністичних репресій, таємно похованих у Фруктовому саду та в парку ім. Горького. Усе це ретельно записувалося, знімалося на фото- і кіноплівку.
Що було у документі?
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад та порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб", - йшлося у п.1.
При цьому ОУНівці наголошували, що їхні дії є проміжним етапом й на зміну УДП згодом має прийти справжній уряд.
"На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу", - мовив п. 2 Акту відновлення Української держави.
Гербом УД називався традиційний Тризуб.
Разом з тим, в ОУН(б) не приховували, що відновлена Українська держава під час війни співпрацюватиме з Третім Рейхом:
"Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації".
Реакція гестапо не забарилася. 5 липня заарештували Бандеру і Стецька, й разом з ними кількасот ОУНівців. Стало зрозуміло, що Гітлер не пройшов перевірку Україною.
Попри благословення з боку УГКЦ та УАПЦ решта - не "бандерівських" - середовищ до подібного зухвальства поставилися доволі скептично. Колабораційний Український центральний комітет (УЦК) діяв за принципом "малих кроків" й, не бажаючи всього й відразу, пішов на продовження співпраці з окупантами, яка пізніше вилилася в утворення 14-ої гренадерської Дивізії Ваффен СС "Галичина". Основою дивізії стали вояки, що заходили тоді до Львова.
Еміграційний уряд УНР сприйняв 5-денний львівський "урядовий" спалах як вияв конкуренції. Там тоді робилася ставка на мережу "січей" і на вже створену УПА Тараса Боровця ("Бульби").
"Мельниківці" неврівноваженість молодого покоління засудили. З роками точка зору ОУН Андрія Мельника не змінилася.
Колишній генеральний директор Фундації ім. Ольжича, історик з Чернівців Володимир Старик впевнений, що така вузькомістечкова подія з розряду "у нас на парафії", якою були збори в Львівській "Просвіті" 30 червня 1941 року» не мала загальнонаціонального значення. До того ж, як він нещодавно написав на Facebook, мешкаючи у діаспорі провідні "бандерівці" нібито відредагували текст Акту й прибрали звідти слова "Слава героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові!".
Не втік, не здався
Шухевича ("Чупринку", "Тура") кампанія переслідування за "бандерівській" уряд, можна сказати, оминула. Зброї він не склав. І свої висновки з 30 червня зробив також.
З кінця 42-го почалася запекла протидія ворогові на обидва фронти.
Аж до 3 березня 1950 року, коли в якості подарунка на день народження Сталіну, командарма мали живцем схопити на конспіративній квартирі у львівському передмісті Білогорща. Під час спроби прорватися з оточення генерал загинув, забравши з собою на той світ майора МДБ Ревенка.
"Чупринка" мав лише 42 роки, з яких мирним життям як доросла людина прожив хіба що кілька місяців, у 37-му, коли зайнявся власною рекламною справою. Увесь час він присвячував себе боротьбі. Спочатку поневолювачам польським, потім угорським, радянським, німецьким і знову радянським.
1934-1937 рр. - провів півроку у польському концтаборі та два роки у в'язниці.
1938-1939 р. - захищав українців Закарпаття, воював у складі "Карпатської Січі".
Родина генерала підпільної армії теж змушена була боротися.
Шухевич-старший разом з Наталією Березинською мав 2-х дітей: доньку Марію та сина Юрія, які від 45-го року в примусовому порядку перебували у сиротинцях. Спершу в Чорнобилі, потім у Донецьку. Мати роками не знала їхніх адрес і була позбавлена можливості листування. З настанням повноліття їх стали переслідувати вже як дорослих.
Юрій Шухевич загалом провів у радянських таборах 32 роки. Повернутися до України йому дозволили лише 1990 року.
Нині йому 88. Народний депутат України від Радикальної партії (№5 у списку).
Його матері, дружині командарма, дали "добро" на те, щоб знову оселитися у Львові у 1958 році - після кількох термінів покарання. Березинська-Шухевич увесь час перебувала під наглядом КДБ.