Чому українці йшли воювати до дивізії "Галичина"

Стисло він виглядає так: зумовлена першими стратегічними невдачами заява Гітлера на початку 1943 року про спільний фронт проти більшовиків з ненімецькими народами - перемовини зі схильним до співпраці середовищем - акт 28 квітня 1943-го - вербування - річний вишкіл - група Баєрсдорфа у Холмщині, Підляшші - котел під Бродами - Словаччина - Словенія - Австрія - ФРН.

Так само відомо й те, що окрім нашивок з левиками, дивізійники ще мали своїх духівників й набрану з-поміж місцевих відставників середню офіцерську ланку. І все. Чогось більшого не дозволялося.

Німці українцям не довіряли. На передній край фронту зрештою прибуло лише біля 10 тис. бійців, себто у 5 разів менше, ніж було прийнято, та у 8 разів менше, ніж попередньо зголосилися.

До того ж підготовку добровольців проводили у Голландії, Німеччині, Пруссії, Франції та Польщі, тобто подалі від рідних домівок на Львівщині, Дрогобиччині, Франківщині й Тернопільщині, де вже активно діяла підпільна мережа ОУН-УПА і, відповідно, існував ризик небезпечного ідейного впливу.

Варто наголосити, що форми взаємодії населення окупованих територій з німецькою адміністрацією та військовим командуванням були далекими від зручного поділу на "чорне" та "біле". Наприклад, окрім майже хрестоматійного випадку з "Галичиною" було ще таке досі маловідоме та не надто вивчене явище як "Українське визвольне військо" (УВВ). Й ніхто не стане заперечувати очевидну тоді зміну становища православ’я, чиї храми після 20-річного забуття та руйнування знову відкривають свої двері вірянам. А у багатьох селах та містечках знищені під час комсомольських "суботників" церкви довелося споруджувати заново.

Військовими злочинцями дивізійники не були. Це вже неодноразово підтверджено урядовими слідчим комісіями різних країн світу. Усі бажаючи можуть ознайомитися з відповідними документами, які є у вільному доступі.

Колаборанти? Так, більшість сучасних українських істориків розглядає їх виключно як колаборантів, себто цілком не самостійних посіпак гітлерівців.

Однак, якщо виходити з чисто формальної точки зору українські підрозділи радянської армії теж у такому випадку можна вважати, даруйте, колабораційною структурою, оскільки формувалися вони теж на окупованій частині України - окупованій ще 1920-го року, коли ленінська Росія зайняла суверенну територію Української народної республіки (УНР).

Можливо, з часом про такі сторінки нашої історії можна буде говорити спокійно і невимушено.

Сьогодні ж мова йде про примирення. І про пам’ять.

Й розуміння того, що спонукало тисячі молодих людей, які любили Україну і ладні були вмерти за неї у боях з регулярними та нерегулярними (партизанськими, диверсійними) частинами більшовиків - а проти них вони теж активно діяли - 75 років тому присягати на вірність фюреру й вдягати на себе німецьку форму.

28 квітня 2018 року. Поминальна панахида у соборі Св. Юра і молебень на Личаківському цвинтарі

Цьогорічний "Марш величі духу" на День дивізії у Львові

Проти "совітів"

Ще до 22 червня 1941 року західноукраїнські області УРСР встигли сповна відчути на собі усі "переваги" політики "визволителів" з Радянського Союзу, що за домовленістю з нацистською Німеччиною в 1939-му вдерлися до тогочасної східної Польщі. Там відразу почалося те, чого галичани встигли наслухатися від утікачів від Голоду й Великого терору у Наддніпрянській Україні. Розграбування банків та підприємств, вивезення тисяч людей до Сибіру, примусова колективізація сільського господарства та інші жахіття "соціалістичного будівництва".

Свого апофеозу каральні заходи досягли під час безладного відступу Червоної армії. Тоді галицькими в’язницями прокотилися розстріли тисяч "політичних" юнаків та дівчат, після чого переконувати очевидців тих звірств у необхідності збройної боротьби з Радянської імперію зайвий раз було не потрібно.

Знакові постаті

Кубійович Володимир Михайлович

Дивізією опікувався Український центральний комітет (УЦК), єдиний тоді визнаний німцями представницький орган галичан, на чолі з впливовим академічним вченим-географом Володимиром Кубійовичем. Йому усіляко допомагав полковник Павло Шандрук, учасник спільного визвольного походу Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри на Київ.

Шандрук мав би й очолити дивізію, однак у Гітлера спершу були проти, позаяк не могли простити його участь у бойових діях на боці поляків у 39-му. Тож він так і лишився її негласним "командувачем", а на чолі 1 УД УНА став тільки в березні 45-го у званні генерал-поручника армії УНР. Після війни він, як кавалер польського Срібного Хреста завдяки особистим зв’язкам із антирадянським генералом Владиславом Андерсом та націонал-демократичним урядом Республіки Польща у Лондоні "оформив" своїх вояків "громадянами Польщі", що дозволило дивізійникам уникнути видачі на поталу Сталіну й безпечно перебратися до Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади.

Усю складність подій тих років генерал описав у мемуарах обсягом у 238 сторінок під назвою "Сила доблесті" (перевидано: Київ, 1999). З них ми також можемо дізнатися, що жодних ілюзій на предмет ставлення Гітлера до України він не мав, хоча ще на початку війни "бажав, щоб вони (гітлерівці – Авт.) перемогли".

"Я мріяв, що московський імперіалізм буде знищено", - писав Шандрук, й одночасно додавав:

" …Але німецький імперіалізм не дуже пасує Україні. Я читав "Mein Kampf" Гітлера".

Знак рівності між обома диктаторами, німецьким та російським, генерал поставив для себе в 1943 році.

"Я мав можливість розмовляти з українцями зі східної частини країни, що служили в німецькій армії. Коли їм ставало відомо, що я українець, вони розпо­відали - спочатку дуже обережно - про брутальність та терор німців в Україні… Все це входило в плани Гітлера щодо України: він готував їй долю бути місцем поселення своїх ветеранів війни. Політика Гітле­ра також влаштовувала Сталіна: чим більше українців ліквідує Гітлер, тим менше залишиться ліквідувати йому самому", - наголошував Шандрук.

Популярні командири

Не менший вплив, ніж Кубійович та Шандрук, на галицьку молодь мали й такі відомі офіцери-революціонери, як сотник Дмитро Паліїв та полковник Євген Побігущий ("Рен"). Вони теж виступили в ролі фактичних співзасновників дивізії.

Командир дивізії Фріц Фрейтаг з Паліївим (праворуч). Паліїв зазвичай виконував функції перекладача і політрука

На той час Паліїв вже понад 20 років був на слуху в патріотичному середовищі Західної України. 1918 року в статусі ад’ютанта Дмитра Вітовського зорганізовував Листопадовий Чин у Львові. Воював в УГА, займався УВО. Як голова центрального комітету порівняно поміркованої партії "Українське національно-демократичне об’єднання" (УНДО) обирався послом до сейму Польщі але за 2 роки потрапив у в’язницю. Вийшовши на волю, відмежувався від УНДО й створив "Фронт національної єдності" (ФНЄ).

Шандрук з Побігущим

Побігущий зустрів літо 1941-го в ранзі майора, майором він служив у в складі дивізії.

"Рен" до "Галичини" очолював одне з двох з’єднань Дружини українських націоналістів (ДУН) під назвою "Роланд". Другим, під назвою "Нахтіґаль", командував легендарний Роман Шухевич.

Потреба мати власну армію

Петличка-"левик" (reibert.info)

За словами Кубійовича, німцями слід просто скористатися. Цього, мовляв, вимагає історичний момент й прагматичний розрахунок. Якою б неприємною й небажаною не видавалася співпраця з Третім Рейхом.

"Ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя, в якій ціниться лише сила, в першій мірі фізична. Ми високо стоїмо морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об'єктом, а не суб'єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть найрізнородніші спроби від вибуху війни. Українська збройна сила - це наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі за наше становище найсильніший довід: ми проливали кров. І таким чином стаємо підметом у політиці", - заявив він на конференції УЦК за 10 днів до офіційного створення дивізії.

В обмін на дивізію Кубійович вимагав амністії для політв’язнів на чолі зі Степаном Бандерою і дозволу на українські місцеві органи влади, а також економічні свободи. Після двотижневого обговорення Берлін дав згоду тільки на звільнення 150 старшин, які раніше командували підрозділами у вище згаданих батальйонах "Роланд" і "Нахтіґаль". Вони ж і стали першими українськими офіцерами у дивізії.

" …Ті українці, які доложили рук до зорганізування Дивізії, мали на меті виключно український інтерес. В їх розумінні українська рація вимагала організації більшої української одиниці як зачатку Української армії, і за це треба було німцям платити. До справи дивізії підходили вони не так з сантиментом, як з зимним політичним розрахунком", - згадував у 1954 році Кубійович.

Сприятливий для українців Галичини момент полягав тоді ще й тому, що тамтешня змішана німецько-астрійська адміністрація, що стояла на чолі генерал-губернаторства, намагалася повторити свій досвід часів Першої світової й робила ставку на українців, як противагу польському впливу у краї. Тоді як у рейхскомісаріаті "Україна" такої потреби окупанти не відчували і на жодні ніби як національні військові підрозділи принципово не погоджувалися.

При цьому еміграційний уряд УНР до питання співпраці з німцями ставився більш, ніж обережно, й натомість займався розбудовою власних, суто українських військових формувань. Спершу "Карпатської Січі" на Закарпатті (1938), а потім, як ми вже писали, "Поліської Січі" (1941) на порубіжжі Житомирської та Рівненської областей, котра, власне, стала однією з подальших основ УПА. В обох випадках з Європи особисто приїздив Микола Лівицький, син тогочасного українського президента Андрія Лівицького.

Найближчі плани і розрахунки

Пов’язані зі створенням дивізії події розгорталися вже після поразки Вермахту під Сталінградом, тож серед добровольців та їхніх командирів було розуміння, що Третьому Рейхові якщо не вже кінець, то майже ось-ось, й ця українська військова формація може стати добре вишколеним зародком нової Української армії, котра виступить на захист певного українського державного утворення, здатного постати, як тоді вважалося, за підсумками закінчення Другої світової війни. У т.ч. не без допомоги західних союзників.

"То вже було після Сталінградської битви. Ми бачили, які не дуже вдалі фронтові події на фронтах для німців, безумовно. Але все одно ми йшли, бо ми мали надію, що ми можемо в цей воєнний час вибороти свою державу. Хоч ми і трошки воро­же ставилися до німців, але в той час нам потрібен був вишкіл - щоб ти повноцінно знав воєнне ремесло і міг бути повноцінним вояком. Оце була наша мета", - розповідав нещодавно вояк 29 полку дивізії Зенон Аксинчук 1925 р.н. з міста Чорткова Тернопільської області.

Піти, але не надовго, або Стосунки з УПА

Кадри кінохроніки

Підхорунжий Василь Верига, що вже на еміграції редагував ветеранський часопис дивізійників "Вісті комбатанта" та був віце-президентом Світового конгресу українців (СКУ), проблематиці взаємин з повстанцями присвятив не одну сторінку своєї об’ємної праці "Дорогами Другої світової війни". "Одна й друга мали ту саму мету, одна й друга українські військові формації, які себе не виключали взаємно, а навпаки доповняли", - заявляв він.

Однак, такого висновку шанований автор дійшов у 1980 році, яким датовано перше видання його книги. Проте у 43-44 рр. подібного розуміння ще не існувало й відносини між двома силами пройшли шлях від прямого суперництва до переплетіння і знову до суперництва. До взаємного кровопролиття, на щастя, справа не доходила.

На відміну від політичного проводу ОУН(б) група Шухевича спершу навіть не заперечувала проти того, аби патріотичного налаштовані молоді галичани отримали професійний вишкіл в лавах регулярної армії, після чого разом зі зброєю поверталися "до лісу". При цьому така точка зору не знаходила всебічної підтримки у підпіллі. Ситуацію погіршували й антибандерівські матеріали з протилежного табору.

Крапки над "і" розставила написана в полемічному жанрі програмна стаття "Довкруги стрілецької дивізії "Галичина", розміщена у ч.11 бюлетеня Крайового проводу ОУН за 1943 рік. У ній набране з українців гітлерівське формування називалося "типовою колоніальною частиною" й порівнювалося з "індійським чи новозеландськими дивізіями англійської армії". Звичайно ж, "собачою дивізією Гітлера", як в радянських листівках, охочих підтримати ініціативу Кубійовича-Шандрука там не називали, однак ставили їм доволі однозначні питання та пропонували обміркувати деякі вагомі, на думку ідеологів ОУН, тези: чому дивізію названо "галицькою", а не "українською"; чому вище керівництво становлять німці, а не українці; чому мовою військових команд буде німецька, а не українська тощо.

"Українська кров може литися тільки за Українську державу і тільки в рядах Української армії, а не в колоніальних відділах зброєздатних українців. Від ворожих імперіалізмів врятує нас тільки власна незалежна від них зброя, а не служба тим імперіалістам", - підсумовували ОУНівці (цитата за книгою Романа Колісника "Військова управа та українська дивізія "Галичина", видання друге, доповнене. Київ, 2009).

Свої правки, безумовно, вніс і бій під Бродами. Ті 3 тис. дивізійників, котрим вдалося вийти з оточення, приєдналися до УПА.