Як на день народження Шухевича у Львові відновлювали Українську державу

Того ж дня сталося нечуване. На 34-річчя майбутнього головнокомандувача УПА молоді хлопці з ОУН(б)  за підтримки військових, інтелігенції і духівництва проголосили Акт відновлення Української державності з власним урядом і планом дій у Другій світовій війні.

Шухевич, як людина з вишколом у польській і німецькій професійних арміях, а ще як керівник, розробник й учасник багатьох бойових акцій підпільників, що стали основним наповненням його життя з 19-річного віку, отримав посаду заступника міністра оборони. Ідеолог національного відродження, єврей за походженням Лев Ребет став одним із віце-прем’єрів. Це той Ребет, котрого Богдан Сташинський за наказом з Москви знищить на три днів раніше за Степана Бандеру - так само у Мюнхені, так само на сходах і так само синильною кислотою.

Шефові СБ ОУН(б) Миколі Лебедю дісталося міністерство держбезпеки. Прем’єрську посаду віддали філософу й журналісту Ярославу Стецьку.

При цьому Бандера лишався суто політичною фігурою (як тоді казали, "вождем") без адміністративних повноважень.

Відчайдушну спробу привернути увагу воюючих сторін до проблеми відсутності Української держави, а головне дати надію власному 40-мільйонному народу, здійснили переважно зовсім молоді люди. Бандері і Лебедю тоді було по 32, стільки ж мав і міністр політичної координації Іван Климів, Стецьку й Ребету - по 29, міністру зовнішніх справ Володимиру Стахіву й міністру лісництва Андрію П’ясецькому - 31.

Оприлюднений на Українських Національних Зборах акт 30 червня став поворотним пунктом у долі основних течій і груп, що зараховували себе до борців за Україну, а також перевірили реакцію Третього Рейху на можливість існування Української соборної суверенної держави в її історичних межах. Тому що одна справа вести розмови навколо вірогідної підтримки чи не підтримки офіційним Берліном українців, як окремих, самостійних і самодостатніх гравців на тогочасній геополітичній мапі, а зовсім інша поставити їх перед фактом: визнаєте нас чи ні. Але на умовах партнерства, а не в статусі колоніально залежної території.

Ризик безперечно був. Але мав місце і тверезий розрахунок з надією на сили в оточенні Гітлера, які зможуть переконати його в доцільності відновлення України, як держави, за прикладом Словаччини. І можливістю далі воювати на боці фюрера, як Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія чи Японія.

З тактичної точки зору резерви українських територій, звісно ж, виявилися б неймовірним підпертям для гітлерівської коаліції. Особливо, якщо враховувати те, що українці (як вважали на той момент в ОУН(б)) в обмін на власну державу й відмову німецьких військ і спецзагонів від каральної та експропріаційних практик на наших землях йшли би на антирадянський фронт добровільно, а то й підняли би повстання в УРСР і на Кубані. А після війни, незалежно від її наслідків для того самого Гітлера, світ мав би зважати на появу потужного східноєвропейського "тигра". В такому контексті політичну тактику учасників подій 30 червня зрозуміти, гадаємо, можна.

Випередивши осуд і повторення стереотипів відразу хотілося б додати: до 22 червня 1941 року Радянський Союз теж був учасником гітлерівської коаліції.

І де-юре, і де-факто. Навіть в тому випадку, якщо гіпотеза про сталінський план під кодовою назвою "Гроза" є недостовірною, і сили Червоної армії було не далекоглядно скупчено вздовж західного кордону СРСР не для нападу, а з метою захисту, факти укладення пакту Молотова-Рібентропа й кривавого поділу Польщі є беззаперечними. Беззаперечною є й всебічна співпраця двох тоталітарних систем у 20-30-их рр., коли комуністи навчали й озброювали націонал-соціалістів (у т.ч. практики концтаборів).

Ніхто не стане заперечувати, що Совіти до 22.06.1941 свідомо не вступали у Другу світову війну, не поспішали на захист країн Центральної і Західної Європи, не кажучи вже про ту саму Польщу. Тоді як війна, справжня, "гаряча" точилася не перший рік! Тому що Британія і Франція не стояли осторонь і за Польщу вступилися. Спершу не надто успішно, але вступилися. І в Атлантиці гинули морські конвої з життєво необхідними товарами для узятої в облогу Британії, котру на додачу щовечора поливали вогнем з бортів Люфтваффе. "Дядечко Джо" на усе це мовчки дивився. І неймовірно тішився з того, як "капіталісти" за його безпосереднього сприяння знищують одне одного. Полегшуючи встановлення "диктатури пролетаріату" там, де її ще немає.

Як Росія тоді сприймала Україну та українців - це теж загальновідомо. Так само як зараз. Покорити, знищити, випалити… Коли наприкінці червня німецька авіація стала бомбардувати українські міста, НКВС заходився людей не рятувати, а масово розстрілювати. У пришвидшеному порядку. Згідно з наявними на сьогодні підрахунками, з 22 червня тільки у Львівській області було розстріляно 4 140 політичних в'язнів.

І коли збройні загони націоналістів, а Шухевич наполіг аби до Львова першими зайшли саме півтисячі українських бійців, за підтримки Вермахту потрапили до галицьких міст, навіть нацисти жахнулися від діянь "червоних". З метою опізнання родичами (і, зрозуміло, що не без пропагандистських міркувань; мовляв, подивіться що наробила радянська влада) дозволили розкласти під відкритим небом тіла замордованих. Одним із ним був рідний брат воєначальника Юрій Шухевич.

Подібне мало місце не лише на Західній Україні. У Вінниці почали ексгумацію жертв комуністичних репресій, таємно похованих у Фруктовому саду та в парку ім. Горького. Усе це ретельно записувалося, знімалося на фото- і кіноплівку.

Що було у документі?

"Організація Українських Націоналістів... взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад та порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб", - йшлося у п.1.

При цьому ОУНівці наголошували, що їхні дії є проміжним етапом й на зміну УДП згодом має прийти справжній уряд.

"На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу", - мовив п. 2 Акту відновлення Української держави.

Гербом УД називався традиційний Тризуб.

Разом з тим, в ОУН(б) не приховували, що відновлена Українська держава під час війни співпрацюватиме з Третім Рейхом:

"Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації".

Реакція гестапо не забарилася. 5 липня заарештували Бандеру і Стецька, й разом з ними кількасот ОУНівців. Стало зрозуміло, що Гітлер не пройшов перевірку Україною.

Попри благословення з боку УГКЦ та УАПЦ решта - не "бандерівських" - середовищ до подібного зухвальства поставилися доволі скептично. Колабораційний Український центральний комітет (УЦК) діяв за принципом "малих кроків" й, не бажаючи всього й відразу, пішов на продовження співпраці з окупантами, яка пізніше вилилася в утворення 14-ої гренадерської Дивізії Ваффен СС "Галичина". Основою дивізії стали вояки, що заходили тоді до Львова.

Еміграційний уряд УНР сприйняв 5-денний львівський "урядовий" спалах як вияв конкуренції. Там тоді робилася ставка на мережу "січей" і на вже створену УПА Тараса Боровця ("Бульби").

"Мельниківці" неврівноваженість молодого покоління засудили. З роками точка зору ОУН Андрія Мельника не змінилася.

Колишній генеральний директор Фундації ім. Ольжича, історик з Чернівців Володимир Старик впевнений, що така вузькомістечкова подія з розряду "у нас на парафії", якою були збори в Львівській "Просвіті" 30 червня 1941 року» не мала загальнонаціонального значення. До того ж, як він нещодавно написав на Facebook, мешкаючи у діаспорі провідні "бандерівці" нібито відредагували текст Акту й прибрали звідти слова "Слава героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові!".

Не втік, не здався

Шухевича ("Чупринку", "Тура") кампанія переслідування за "бандерівській" уряд, можна сказати, оминула. Зброї він не склав. І свої висновки з 30 червня зробив також.

З кінця 42-го почалася запекла протидія ворогові на обидва фронти.

Аж до 3 березня 1950 року, коли в якості подарунка на день народження Сталіну, командарма мали живцем схопити на конспіративній квартирі у львівському передмісті Білогорща. Під час спроби прорватися з оточення генерал загинув, забравши з собою на той світ майора МДБ Ревенка.

"Чупринка" мав лише 42 роки, з яких мирним життям як доросла людина прожив хіба що кілька місяців, у 37-му, коли зайнявся власною рекламною справою. Увесь час він присвячував себе боротьбі. Спочатку поневолювачам польським, потім угорським, радянським, німецьким і знову радянським.

1934-1937 рр. - провів півроку у польському концтаборі та два роки у в'язниці.

1938-1939 р. - захищав українців Закарпаття, воював у складі "Карпатської Січі".

Родина генерала підпільної армії теж змушена була боротися.

Шухевич-старший разом з Наталією Березинською мав 2-х дітей: доньку Марію та сина Юрія, які від 45-го року в примусовому порядку перебували у сиротинцях. Спершу в Чорнобилі, потім у Донецьку. Мати роками не знала їхніх адрес і була позбавлена можливості листування. З настанням повноліття їх стали переслідувати вже як дорослих.

Юрій Шухевич загалом провів у радянських таборах 32 роки. Повернутися до України йому дозволили лише 1990 року.

Нині йому 88. Народний депутат України від Радикальної партії (№5 у списку).

Його матері, дружині командарма, дали "добро" на те, щоб знову оселитися у Львові у 1958 році - після кількох термінів покарання. Березинська-Шухевич увесь час перебувала під наглядом КДБ.