Віталій Портников: переслідування Григорія Купріяновича - політична помста

Коли польські законодавці ухвалювали скандальні зміни до закону про інститут національної пам'яті, багатьом і в Варшаві, і в Києві могло здаватися, що мова йде виключно про пропаганду. Про необхідність зберегти голоси традиційного електорату правлячої партії, продемонструвати маргінальність опозиції, відібрати очки у відвертих популістів з блоку "Кукіз 15".

Коли розсудливі люди намагалися довести, що мова йде про серйозну загрозу для відносин України та Польщі, про проблеми зі свободою слова у самій Польщі, нам відповідали, що насправді будуть збережені позиції сил, які послідовно підтримують Україну в конфлікті з Росією, які виступають за євроатлантичну і європейську інтеграцію нашої країни. Невже українці бажали б, щоб до влади в Польщі прийшли проросійські сили? Так що не потрібно заважати Ярославу Качинському і соратникам фактичного голови держави, вони знають, що роблять.

Звичайно ж, ніхто в Україні не хоче, щоб до влади у Польщі прийшли союзники і агенти Кремля - ​​хоча ми не раз спостерігали ситуацію, коли опоненти Путіна в нашій частині Європи несподівано перетворювалися на його відданих прихильників, приклад Віктора Орбана не забутий. Але точно так ніхто не хоче перетворення Польщі в карикатуру на саму себе, в країну, де будуть переслідувати за слова та ідеї, за правду.

В історії з Григорієм Купріяновичем найбільш огиднім насправді є навіть не те, що його переслідують за історичні оцінки. Його цькування виглядає банальною політичною помстою за участь у церемонії вшанування пам'яті жертв етнічних чищень, яка пройшла в Польщі за участю президента України одночасно з аналогічною церемонією в Україні за участю президента Польщі.

Я впевнений, що цією церемонією в Польщі Петро Порошенко, Григорій Купріянович та інші її учасники захищали не лише українські інтереси. Вони перш за все рятували честь Польщі - тобто зробили те, до чого виявилося нездатним керівництво сусідньої країни.

Президенти повинні бути разом на кожному з місць трагедії. Але якщо не виходить разом - нехай буде хоча б паралельно. Тому що ми повинні не мірятися кількістю жертв, а пам'ятати про кожну з них.

Тому що не кількість, а кожна невинна душа заслуговує нашої вічної пам'яті і покаяння. Українська селянка, яка вбита озброєним польським бійцем в Сагрині або єврейський хлопчик, убитий польським або українським сусідом у Львові або Кельце, заслуговують такої ж пошани, як польські і українські жертви кривавого божевілля на Волині.

Це - непорушна істина, без розуміння якої немає ані держави, ані суспільства, ані віри, а є тільки звірячий інстинкт жалю про свої жертви і ігнорування чужих. Не повинно бути торжества цього звіриного інстинкту між українцями і поляками. Це торжество в минулому вже призводило до трагедій для обох народів, для самої державності Польщі та України. Не варто намагатися його реанімувати, ні до чого доброго це не призведе.