Борис Гудзяк: небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи заперечення, що істина взагалі існує

26 серпня вшановували двох визначних осіб: цьогорічного лауреата премії Василя Стуса і самого Василя Стуса, пам’ять якого живе разом з цією премією та діяльністю її лауреатів. Премія Стуса була створена його соратниками. Біля її витоків стояли Асоціація української творчої інтелігенції, а завдяки  близькому другу Василя Стуса, що також був президентом Українського пен-клубу, Євгену Сверстюку, попри внутрішні розшарування та суперечки, премія проіснувала півтора десятиліття. Після смерті Сверстюка премію вручає Український пен-клуб. І вона витримала випробування часом.

Трьома останніми лауреатами премії стали:

Олександра Коваль – творець Форуму видавців, який, як ніщо інше, відтворює дух Василя Стуса.

Сергій Жадан – чи не найяскравіший літератор часів Незалежності.

І сьогднішній лауреат – Борис Ґудзяк, легендарна людина, яка створила Український католицький університет.

Слово почесного президента Українського пен-клубу Мирослава Мариновича

Вельмишановна Капітула премії Василя Стуса, преосвященний дорогий владико-лауреате, шановне товариство!

У слові пен-клуб ключове слово – це пен, перо. Проте перо було б лише прозаїчною і відпрацьованою частиною пташиного крила, якби з-під нього не виринало диво увиразненого Слова, ясна річ – Слова з великої літери. Це Слово і стає тим ланцюжком, який поєднує між собою українського поета-мученика Василя Стуса, Український центр Міжнародного пен-клубу і нинішнього лавреата премії Василя Стуса преосвященного владику Бориса Ґудзяка. Бо воно є передусім божественним Словом, отим тілом, що оселилося між нами, і ми бачили славу його і водночас творчим словом, що є плоттю літератури, журналістики, науки, і що стоїть на сторожі "малих отих рабів німих" (Шевченко). А також тим вільним і правдивим словом, що перебуває під захистом Міжнародного пен-клубу. Життя владики Бориса особливим чином пов’язане з усіма трьома згаданими аспектами слова.

Почати я хотів би з однієї паралелі між Борисовою юністю та юністю Митрополита Андрея, яка мені видається дуже промовистою. Мати владики, пані Ярослава Ґудзяк (хай спочиває з Богом після недавньої смерті), вимолюючи в Господа сина, посвятила Бориса Богові. Ніби заздалегідь віддаючи його Тому, у кого він мав би бути позичений. Згодом молодий Борис дізнався про це і напевно відчув те, що за деякими свідченнями почув перед портретами своїх предків Митрополит Андрей: "Сину, ти позичений". Вже набагато пізніше ми в УКУ відчували те саме: Борис Ґудзяк – наш ректор, наш благодійник, наш пастир, але він не належить лише нам, бо він нам лише позичений.

Тому Борис Ґудзяк став слугою воплоченого Слова ще задовго до того, як став дияконом, священником та єпископом. Усвідомлення своєї місії прийшло також через навчання семінаристом у Римі, у щоденному контакті з ісповідником віри Патріархом Йосипом Сліпим. Її ж сформулював сам Патріарх: "Я готую вас, семінаристів, для служіння Україні".

І можна було б ще якийсь час віддавати данину своїй юності, ганяючи в рідних Сиракузах баскетбольного м’яча і мріючи стати членом національної збірної США, але вектор руху молодого Бориса Ґудзяка вже був встановлений і в книзі його життя зафіксований.

Другий аспект Слова – творчий і науковий – почав розкриватися перед ним під час навчання в Гарвардському університеті. Його науковим керівником і вихователем був співзасновник Українського наукового інституту Гарвардського університету і заступник його директора, професор Ігор Шевченко, від якого студент Борис і запозичив дисципліну академічного слова, що спирається на чітко визначені і безсумнівні академічні чесноти.

Плодами його власної наукової праці стали науковий ступінь доктора славістики та візантиністики Гарвардського університету, з яким він того ж 1992 року переїхав до України, і наукова монографія "Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії", яка вийшла друком 1998 року в США англійською мовою, а 2000 року в Україні мовою українською. Вона відразу посіла місце базового наукового дослідження історії української церкви того періоду.

А тоді нарешті довгоочікуване паломництво до України. До тієї, цитую, "наверненої землі", в якій, за словами Мойсея Фішбейна, "і солодко від присмаку скорботи, і затишно у затінку хреста". Одразу після переїзду, тобто 1992 року, Борис Ґудзяк дав життя своєму першому дитяті – Інституту історії церкви, і своєму першому історичному задуму – проекту Усної історії. Цим він зберіг для України вистраждане в катакомбах Слово, яке з різних причин до того не могло бути зафіксоване. Значення тих інтерв’ю переслідуваних діячів Української греко-католицької церкви сьогодні неоціненне.

Завдяки історику Борисові Ґудзяку у затхлий світ ідеологічної монопольності увірвався вільний вітер Берестейських читань. Пригадую собі приголомшливе враження від озонної атмосфери академічного діалогу і плюралізму думок.

Згодом з маленького гірчичного зеренця, яким був Інститут історії церкви, розвинувся спершу стовбурець відновленої Львівської богословської академії, який дуже швидко перетворився у міцне дерево Українського католицького університету. На той час це була найпотужніша наукова "монографія" отця-ректора Бориса Ґудзяка, його найталановитіше Слово, промовлене до всієї України, його конкретний відгук на заклик Патріарха Йосипа рятувати Український католицький університет. Завдяки отцю Борисові Ґудзяку і його колезі отцю Михайлові Демиду УКУ не став двістіякимось-там університетом України, що їх тоді нестримно штампувала освітня система України. Запобіжником стала їхня вірність академічним принципам зокрема і християнським цінностям загалом. Моделлю стала сама природа логосу Слова, яка об’єднує не лише професіональне раціо, а й віру та духовні цінності. За візією Бориса Ґудзяка розгалужувалося дерево університетських структур, розросталися факультети, кафедри, інститути, школи, поставали управлінські структури: ректорат, сенат, вчені ради – для відліку часу і належного вивірення університетських орбіт.

У критичні моменти новітньої історії України отець-ректор Борис Ґудзяк відважно став на захист свободи слова і громадянських свобод, що так важливо для мандату пен-клубу. Оприлюднений ним зміст його розмови з офіцером СБУ, який домагався від нього інформації про політично небезпечних студентів, став хітом Інтернету і якісним проривом у тогочасних традиціях українського ректорського корпусу. Його виступи і ректорська постава в часи Помаранчевої революції поставила його на грань екстрадиції до США. Його слово на Євромайдані, вже в сані єпископа, надихало демонстрантів та утверджувало той дух гідності, який згодом дав назву всій Революції.

Стиль управління отця-ректора Бориса Ґудзяка радикально відрізнявся від звичаїв гомо совєтікус. Сьогодні вже очевидно, що він не просто навчав університетську спільноту свідчити, спілкуватись і служити. Він сам свідчив, спілкувався, служив. Причому жоден працівник чи студент УКУ не досвідчив у його діях ще одного слова, яке також починається на "с", хоча радикально суперечить трьом попереднім. Я маю на увазі дієслово "силувати". Завдяки цьому Університет зростав у свободі та відповідальності.

Єпископська хіротонія Бориса Ґудзяка стала ще одним його кроком до служіння Тому, у кого він був позичений. Париж, який став осідком його єпископської кафедри, давно не бачив такої вражаючої церковної процесії, яка потягнулася до Собору Паризької Богоматері в день його урочистої інтронізації. Єпархія Святого Володимира при ньому отримала друге дихання, а до скарбниці відроджуваної Київської церкви увійшов храм, збудований Анною Ярославною, королевою Франції. Не в одного українця на його зап’ястку з’явилася невелика вервечка, яка означує приналежність її господаря до Братства Бориса і Гліба, заснованого двома єпископами УГКЦ – носіями тих імен: Борисом Ґудзяком і Глібом Лончиною.

Отож навіть сьогодні, у розквіті своїх літ, владика Борис може озирнутися на все зроблене і спокійно здатися на суд Божий і народний. Бо те, що він учинив, є добрим. А за днем першим і другим ще будуть дні третій і четвертий, а до спочинку на день сьомий взагалі ще далеко.

Утім, чи можемо ми вже сьогодні зазирнути в майбутнє? Українці останнім часом звично скаржаться на брак лідерів, бо ж вічно очікують на політичних месників і борців. Господь не дає їх не тому, що скупий і байдужий, а, схоже, тому, що має свою програму для цієї країни. Тому-то в той час, коли Україна нестримно поринала в карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену виходила людина користі, Господь послав нам для противаги людей молитви, людей високого маєстату духу. Таким був світлої пам’яті Блаженнійший Любомир Гузар, таким є нинішній лавреат Премії Василя Стуса владика Борис Ґудзяк. Обоє вони ілюструють слова Василя Стуса, що їх він написав у листі до сина: "Я хотів би жити так, щоб голуби сідали на плечі".

Тому я певен: поет схвалив би вибір Капітули, оскільки вона точно дотрималась свого мандату і вшанувала людину Слова за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції.

Я не відбиратиму у президента Українського пен-центру права першим привітати владику з нагородою. Сам лише повторю те, що сказав йому за іншої нагоди: "Ти, владико Борисе, віддавна кликав нас на глибоку воду і не раз страждав, коли ми воліли безпечно хлюпатися на мілині. Я радий, що з отриманням цієї премії ти здобуваєш широку аудиторію членів пен-клубу, які знають усю пружну і спасенну силу слова і раді будуть з тобою піти по воді".

Дякую.

Слово Бориса Ґудзяка

Шановне журі, дорогі Дмитре, Миколо, Мирославе, друзі. Велике вам спасибі. Я був збентежений, коли мене сповістили про цю премію. Признаюсь, я був колись в журі цієї премії. Цього року я не брав участі з відстані. Тож беріть участь в усіх зустрічах, у яких ви маєте бути, бо можете попастися.

Це дуже зворушливо і серйозно. Я постараюся в слові пояснити, чому. А взагалі я хочу сказати, що мені дуже добре тут з вами бути. У цьому прекрасному місці, у цей святочний, страдальний і, я переконаний, переможний для нас з вами час.

"The past is never dead. It's not even past". Цитата з вірша Вільяма Фолкнера може мати безліч інтерпретацій. Чомусь вона приходить на думку в серпні 2018 року при врученні премії українського поета-мученика, який загинув у вересні 1985 року. "It's not even past"… Це не Шекспір, це навіть не Шевченко, при всій конечності останніх.

Стус близький. Його премія – не декорація, а радше імператив.

Стус – жива історія. І позиція. Його премія – виклик і обов’язок. Це наш час. І, на жаль, наші дилеми. Особливо зараз. Коли за Полярним колом карається Олег Сенцов, перейшовши ще одну нелюдську відмітку болю і страждань –сто днів голодування. Стус помер за нез’ясованих обставин під час сухого голодування, як він тоді сказав: "До кінця".

Для спадкоємиці Радянського Союзу її каральні органи та методи ламання людей зовсім не в минулому. Аналіз злочинів та осуд комуністичної системи ще остаточно не завершений. Нацизм – нікчемний, лукавий – публічно, соціально і політично недопустимий. Натомість марксизм, ленінізм, маоїзм, тобто комунізм, лишається легітимною інтелектуальною опцією і діючою політичною та соціальною системою.

Там, де він ганебно програв, встигнувши заподіяти геноцид за геноцидом, і навіть у демократичних та ліберальних суспільствах він надалі шириться, як рецидивний рак, у нових мутаціях. Авторитаризми, популізми, класові війни, політичний патерналізм і похідна від нього громадянська безвідповідальність…

Стус знав, що осуд злочинів комунізму необхідний, і вірив, що він відбудеться.

Маринович: "Я певний, що рано чи пізно КДБ будуть судити як організацію. Та не певен, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомній справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень обвинувачень".

Ґудзяк: Зараз наша відповідальність полягає в тому, щоб суд завершився. І щоб вирок допоміг нам остаточно залишити минуле в минулому. Але поки що "It's not even past". Особливо зараз, коли Стусів Донбас – земля, за яку він так вболівав і переживав, є полем битви і крові. Він на власні очі бачив, до чого призводить русифікація і позбавлення тотожності, адже викладав українську мову саме в багатостраждальній Горлівці.

Маринович:  "Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України. Коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас- за 40 мільйонів".

Ґудзяк:  Миритися таки не можна. 27 років здавалося, що небезпека минула, імперія впала. Але імперіалізм відновлюється - як смертоносна ракова метастаза вилився у війну. У війну, що забрала життя і покалічила десятки тисяч. Війну, яка продовжує шматувати країну і травмувати увесь наш народ, як і в минулому.

Це яскраво показали суперечки навколо фільму про Стуса, і не лише вони. Бажання живих сучасників цензурувати історію, маніпулювати нею, підмальовувати її, вилучити з неї невигідні сюжети, маскування – моральне чи мілітарне – не завжди вдається. Правда, навіть покалічена, стає видимою. Свідомість про судилище над Стусом – більше, ніж коли-небудь. Методи Путіна чимчастіш називаються по імені. Із 47 років життя символічно для українського поета – Стус 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Маринович:  "Я боровся за демократію, це оцінили як спробу звести наклеп на радянськи лад. Моя любов до рідного народу, занепокоєння станом української культури кваліфікувалися як націоналізм".

Ґудзяк:  "Пізнайте правду, і правда визволить вас" - Євангеліє від Івана.  Стус наполягав на правді, коли панувала диктатура брехні. Він був здатен зробити моральний вибір, оточений аморальною більшістю. Хоч Радянський Союз у минулому, виклик залишається.

Євген Головаха ототожнює феномен аморальної більшості, властиво з нашим часом. Констатує: "Одна людина заради принципів може пожертвувати собою. А інша заради вигоди пожертвує іншими". Парадокс у тому, що сьогодні у нас більше свободи, ніж було у радянських громадян. А тому відповідальність за вибір більший. Вони жили в тоталітарній системі, де за правду карали. Яку відповідальність маємо ми? Хоч воно і коштувало життя, моральний вибір для Стуса був очевидним.

Маринович:  "Поет повинен бути людиною. Такою, що повна природи. Долає повне почуття зненависті. Звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина, насамперед. А людина насамперед – це добродій".

Ґудзяк:  Цей свідомий і радикальний вибір правди і добра вражає. Про це говорив минулорічний лауреат Сергій Жадан та інший правдомовець – Євген Сверстюк. "То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом. І платив за це життям".

Уривки з таборового зошита свідчать про його уперту і запеклу боротьбу за права людини. За право на людяність, передовсім власну, у незбагненних, нелюдських обставинах. Вражає його мотивація вступу до Гельсінської групи. 

Маринович:  "Бачачи, що група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо не міг інакше. Коли життя забрано, крихт я не потребую".

Ґудзяк: Важко вповні уявити цю жертву. Не плекаймо ілюзій, таких, як Стус, було 3-4 на мільйон. Решта – змирилися, пристосувалися, і складно їх судити. Протести такими, як Стуса, були дуже самотніми. Ця самотність була дуже важкою для поета і правозахисника, але він, однак, не здавався.

Маринович:  "Як боляче, що в наших умовах неможлива загальна людська солідарність, загальної голодівки і протесту. Одне – люди виснажені довгою боротьбою, друге – повна неефективність будь-якого опору в цих абсолютно закритих умовах. Але як то калічить душу, коли ти бачиш і мовчиш!".

Ґудзяк:  У Стуса імператив чіткий – тоді і тепер: "Будь собою. Тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося. Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема".

Стусові  "Будь собою" нагадує інші слова патріота людяності, патріарха Йосифа Сліпого, який провів у радянських таборах 18 років. Він також закликав: "Будьмо собою!", звертаючись до церкви і народу бути зрілими, вільними і відповідальними.

Боротьба за людські слова і людяність разом з його розумінням світової, зокрема, німецької поезії робила сибірського каторжника Стуса справжнім європейцем – за цінностями, а не за іншими принципами чи географією. Він вибирав принципи, навіть коли це загрожувало йому втратою життя. Таку жертву ми на власні очі бачили під час Майдану. Чому Василь Стус сьогодні такий важливий для кожного з нас? Чому сьогодні настільки важливо пам'ятати про його життя і дізнаватися про його часи – такі близькі і так швидко забуті?

Питання, певність, правда…. У Стуса, напевне, були і питання, і сумніви, але водночас була певність у принципах, що видно і з його життя, і з його віршів. Істина існує.

Маринович:

"Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча".

Ґудзяк:  У теорії героїв, напевне, ніхто не заперечить, і пишуться на поминаннях усі. Але, повернувшись у так звану реальність, де такий герой просто непрактичний, ми з правилами часто несправедливої, а то й лукавої гри миримося і стаємо конформістами. Треба годувати дітей. У нас час збільшення  диктатури релятивізму, як її назвав папа Венедикт ХVІ, небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи навіть заперечення, що істина взагалі існує. Є твоя і моя, кишенькова – до вибору, до кольору, покажу, коли потрібна і вигідна, і сховаю, коли ні.

Якщо ми не переконані щодо принципів і самої можливості існування правди, то позиція і смерть Василя Стуса стають незрозумілими, якщо не абсурдними. І навіть більше: можливість встановлення спільних знаменників у наших стосунках фатально підважується. Без точки відліку, траєкторії мандрівки, паломництва стають безцільними, без мети. Нам загрожує хаос і анархія передусім у душі й серці. Решта бід – похідні.

Це чимраз більше з’являється у світі постправди з її егоїзмом, егоїстичною мегаломанією і  єхидними маніпуляціями. Стає моторошно, коли так працюють цілі системи та їх лідери. Коли корупція.  Рішать тут не лише президенти Сходу чи Заходу. Шановні інтелектуали стали промоутерами, а згодом – поліцаями різних ідеологічних політкоректностей у найкращих університетах світу.

Виклики стоять перед нами всіма, ніхто не є поза, чи понад. Сьогоднішні сексуальні скандали в католицькій церкві закликають мене, католицького єпископа, до смирення знову і знову. Зрештою не йдеться про смирення до чужих гріхів, а є й власна неміч, може, інша, але правдива.

Ми всі потребуємо каяття або прагнемо примирення. І тут можливо основне – життєдайна правда властиво не принцип, неабстактний ідеал, вона або конкретна, або залишається ефемерною. Вона проявляється у відношеннях, у моральних актах, у стосунку до Іншого – з великої та малої літери. Його не зафіксуєш і не ізолюєш.

Правда не твоя і не моя, не приватна. Якщо правда між нами не комунікується, якщо ми не можемо нею поділитися, - вона є сіль, що вивітрилася. Нема вже значення, як у пресвятій Трійці – істина і любов ототожнені. Взагалі для християн правда не є щось, а хтось. "Я є дорога правди і життя". В цьому сенсі правда не персональна, а персоніфікована і персоналістична. Вона змінює все.

Дозвольте мені наприкінці поділитися своїм, напівдитячим особистим уроком від Василя Стуса. З ним я не був знайомий особисто, хоча 30 років тому в Польщі мав честь познайомитися з Дмитром. Але як дитина української діаспори разом з батьками слідкував за долями українських дисидентів, портрети яких прикрашали нашу пластову домівку. Ще дитиною дивився на Стуса, Чорновола, Горинів, Калинців. Ще хлопцем – бачився з Катериною Зарицькою у Львові, мав змогу спілкуватися у США з Надією Світличною. Микола Руденко гостив у нас. Жив і вчився і думав про сповідника віри Йосифа Сліпого.

Вважаю великою благодаттю знайомство і побратимство з Мирославом Мариновичем, у якого вчуся і на якого рівняюся вже 40 років. У 1977 році, коли я ще був у середній школі і брав участь і літній школі Гарвардського університету. Якраз Мариновича і Матусевича судили. Там, під проводом старших студентів, відбулася така акція "Відбудова концтабору". Вже тоді Маринович для мене був ідеалом. Після арешту українських дисидентів у січні 1972 року наступного року 13 січня  В’ячеслав Чорновіл проголосив День солідарності  з ув’язненими правозахисниками. Мій дід і діаспора в цей день голодували і постили. На зекономлені на їжі кошти купували марки і листівки, щоб писати в табори до політв'язнів. А також листи протести до Брежнєва, Косигіна, Подгорного.

Все тоді виглядало безнадійно. Хтось збоку міг думати, які вони наївні. Передовсім вони в таборах, алое також і ми. У той час не лише дисиденти, а й їхні родини, а також ті, хто їх підтримували, наприклад, протестували у світових столицях під радянськими посольствами, вважалися щонайменше донкіхотами, фантазерами.

Господь показав інакше.  У наш час ні Стус, ні , хто його підтримував, уже не виглядають такими мрійниками. Маємо беззаперечний доказ сили правди і принципів: система, яка тоді виглядала непорушною, Озброєна ядерними боєголовками, - впала, перестала існувати! Цей досвід у юності нас формував і вчив. Що таке добро і зло, правда і брехня, життя та смерть. Дитяча наївна боротьба додавала певності, що правда є і за неї потрібно боротися. Що ми покликані не бути ходячими, може й успішними, але моральними трупами, а віддавати, жертвувати, жити, працювати, віддавати життя за істину, щоб воскреснути у ній.

Це – урок Стуса і Сліпого, Небесної Сотні та мучеників ХХ століття, Олега Сенцова і тих воїнів, які загинули на Сході, захищаючи наше право жити в правді, захищаючи Стусову Україну.

Маринович:

"Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, 
сталить твій дух — тож і терпи, терпи. 
Ніхто тебе з недолі не врятує, 
ніхто не зіб'є з власної тропи. 
На ній і стій, і стрій — допоки скону, 
допоки світу й сонця — стій і стій. 
Хай шлях — до раю, пекла чи полону — 
усе пройди і винести зумій. 
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався, 
той, що обрав тебе навіки вік. 
До нього змалку ти заповідався 
до нього сам Господь тебе прирік".

Ґудзяк:  Дякую за увагу і вашу любов! Нехай Вас Господь благословить!