live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Андрій Юраш: Патріарх Кіріл йде шляхом розколу

Директор департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури Андрій Юраш у програмі "Студія Захід з Антоном Борковським" на Еспресо.TV про російських джихадистів в Україні, сталінські церковні практики і перспективи отримання Томосу

Константинополь напевно ніколи не робив настільки жорстких заяв стосовно Москви і, водночас, не робив настільки конкретних позитивних кроків, що до надання Україні статусу автокефалії. Як зараз виглядає справа?

Все ще значно глибше. Нещодавно були опубліковані неформальні протоколи зустрічі патріархів Варфоломія і Кіріла. В цій розмові Патріарх Кіріл сказав безпосередньо Патріарху Варфоломію, фактично  повторив твердження найрадикальніших російських шовіністів. Коли я ознайомився з тими протоколами, я зрозумів, де насправді  є найглибинніші мотиваційні чинники. Він повторив тезу про єдиний народ, мовляв, "нема України, немає окремішньої традиції, немає окремішньої церкви". Він каже, що Росії нема без Києва, що українці, він навіть тезу вжив, яку я у серйозному цивілізованому  товаристві не чув вже багато десятків років, тезу, яку російські іммігранти продукували в 20-х роках, коли зустрілись з українською міграцією, про те, що Україна це взагалі нереалістичний проект, щось придумане австріяками, німцями і поляками в кінці 19-го сторіччя. Вибачте, але він це зараз повторює!

Тобто у ментальності чільних лідерів Московського патріархату, "русского міра", взагалі не існує України, як самодостатньої, культурної, релігійної, духовної, національно-етнічної спільноти.

Для  раціонального розуму завжди було питання: чому Москва у своїй матірній ойкумені в Росії і в екстрапольованій сфері тут, в Україні, йде на самовбивство. Тобто вона втрачає будь-які можливості для реалістичного оцінювання ситуації, відповідно йде в якесь гетто, адже для їхньої ментальності просто неможливо уявити окремішнє самодостатнє існування України.

Керівники частини Московського патріархату, яка є в Україні, тобто Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, побачили, що їхня безумовна монополія, про яку говорили останні 27 років завершується. З часів здобуття незалежності ілюзія, що, мовляв, тільки в них благодать і тільки вони канонічні більше нікого тут, у православному середовищі, немає, вона дуже легко, буквально як подих легкого вітру розвіюється, бо приїздять ієрархи які мають всі повноваження кореспондувати думку Вселенського патріархату, бути очима Вселенського патріарха для взаємодії з владою і, найголовніше, модерувати процес пошуку єдності між всіма, хто хоче справжньої автокефалії, а це загроза монополії, це загроза тому становищу безальтернативному, в якому Москва сама себе плекала. І коли в цій ситуації будь-хто, а в даній ситуації ієрархи Московського патріархату, себе знаходять, вони вдаються до істерики.

Чому ж ми тоді розглядаємо Московську церкву, як суто духовну структуру? Ця структура була просякнута співробітниками КДБ, свого часу. Ця структура формувалась під безпосереднім впливом Сталіна, Лаврентія Павловича Берії, йдеться про 40-ві роки. А перед тим ще була історія 20-х років, коли радянська влада намагалась створити свою кишенькову церкву. Можливо саме тому ми бачимо ці сумні, огидні наслідки?

Теперішня лінія поведінки і Московського патріархату і її формальних і неформальних агентів впливу в Україні, це продовження сталінської логіки. Ця логіка, можливо  безпосередньо і не стосується теми, але власне відкриває передумови, передісторію чому теперішня поведінка є такою категоричною з боку Московського патріарху. Коли в 1943 році Сталін дозволив майже нелімітоване існування Московського патріархату за умов повної лояльності до радянської влади, і так було до кінця життя Сталіна, то серед програмних меседжів, які він давав для цієї церкви, було перехопити ініціативу в православному світі, стати рупором радянської тоталітарної системи щодо впливу на світові процеси, зокрема і через православні церкви і православні ієрархії, які в різних країнах були присутні.

І тому з того часу, з 40-вих років, ми маємо відверте, абсолютне протистояння Москви і Константинополя. Воно не вчора народилося, воно народилось саме в вирі 40-вих років. І от коли подивитися вглиб, що ж керує лідерами і керівниками Московського патріархату і керівниками Вселенського патріархату, то ми бачимо, що Москва, як абсолютна паралель до того, що роблять її світські правителі, переходить будь-які межі пристойності,  межі адекватності, межі реалізму і починає вдаватись до істеричної риторики, жорсткої, категоричної.

Натомість Вселенський патріархат  демонструє, що він однозначно бачить свою лінію, він її проводить категорично і чітко, але при цьому не вдається до того рівня, я б не посоромився цього слова, аморального рівня звинувачень і моделювання неправди, що є особливістю і ознакою теперішньої позиції Московської патріархії з цього питання.

Наскільки я правильно розумію, якщо українська автокефалія є законною, правочинною і так далі, то Московська церква стає напівлегітимною і немає усіх потрібних атрибутів для того щоб називатись повноцінною богодуховною спільнотою?

Ну Бог з ним, не будьмо категоричними. Вони там мають підстави.

Вони відділилися 1448 року, отримали де-юре визнання в 1589 року, протримавши два роки патріарха невідомо де, у якихось казематах.

Але ви абсолютно маєте рацію, офіційного документу про томос, про автокефалію вони не мають. Вони мають визнання існуючих вже майже півтора сторіччя реалій самодостатньої помісної автокефальної церкви. Тому вони явочним порядком існують, але якщо подивитись, що Константинополь каже, що є українська автокефалія, є українська традиція, з центром в Києві, де було хрещення і, найгірше для Москви, що Константинополь ж не починає цю традицію 20 чи 30 років тому, і навіть не з початку 20-го сторіччя, він проводить логічну лінію від часів Хрещення. Таким чином Константинополь від Володимирового хрещення дотепер бачить безперервну лінію розвитку саме київської, української традиції, він її чітко називає українською, і в цьому контексті дійсно потужна зараз, впливова Російська православна церква є вже дочірньою від Київської Митрополії.

Але ми знаємо що Москва може часом грати не просто грубо чи брудно, вона може грати криваво, так?

Все можна очікувати, але процес вже на тому етапі, коли він не залежить від певних персоналій. Ми бачимо, що…

Тобто йдеться не про Вселенського патріарха Варфоломія, а загалом про Вселенську  православну церкву?

Я свідомо зараз не хочу називати тих чи інших осіб, що є ключовими в цьому процесі, ми це розуміємо, але я хочу говорити про набагато ширший контекст цього процесу. Ієрархи Вселенської церкви, а Вселенська церква це і Константинопольський патріархат, і Грецький єпископат Елладської церкви, церкви Олександрійської, церкви Єрусалимської, церкви Албанської, і я переконаний, що в багатьох інших церквах є розуміння, навіть не в тих що є етнічно грецькими - Румунської, Грузинської -  попри весь складний контекст цієї справи.

Тож можливо Москва може піти на, так званий, розкол. Ми розуміємо, що була неоднозначна позиція Сербської православної церкви. Ми розуміємо, що є різні сигнали з боку Польської православної церкви. Можливо Москва спробує згромадити навколо себе тих, хто в силу тих чи інших причин готовий сповідувати ідею московського Третьоримства?

Мушу розчарувати Москву і всіх прихильних до її логіки. Давайте подивимось на реальні обставини останніх, буквально, днів.

Одна тільки Сербська церква буде готова і зробила певні чіткі меседжі про те, що вона не хоче і не бачить автокефального шляху розвитку православ’я в Україні. Єдина.

Мотивація прозора, це навіть не стільки стратегічне партнерство між Сербією і Росією, це просто практичні, конкретні, утилітарні речі. Річ у тім, що визнання автокефалії в Україні однозначно приведе до визнання автокефалії церкви у Македонії і церкви Чорногорії. Оце чого вона боїться. Тому вона не хоче розпочинати процес, який є набагато більш просунутий в сенсі організаційному ніж ці дві церкви, бо за рік, два чи десять, це стане актуальним для Сербської церкви.

Заява секретаря Грузинського патріархату: "Грузія очікує на рішення двох церков і буде вирішувати". Москва ніколи навіть не могла собі сподіватися, що Грузія може так заявляти. Тобто, насправді, Грузія зараз бере певну паузу і думає, що робити, коли вже будуть оприлюдненні документи з двох боків.

Польська церква справді, митрополит Сава, попри його певний відомий антураж пов'язаний з Московським патріархатом, на зустрічі з патріархом Олександрійським чітко каже, що "ми тільки хочемо, щоб процес надання автокефалії Україні не викликав більшого розділення і конфліктності". Вони також не ставлять під сумнів сам факт отримання автокефалії.

Але ж Москва іде на розрив з Константинополем. Відмовляючись поминати Вселенського патріарха в молитвах, вона робить колосальний демарш. Ще рік-два і Москва буде просто розкольниками.

Вона вже є розкольницькою. Коли були поставлені умови патріархом Кірілом патріарху Варфоломію, то відповідь була зрозуміла - "Не ми вас відлучаємо від церкви. Не ми вас ставимо в позаєвхаристійне єднання з нами. Ви самі йдете в розкол". Тобто, де-факто, це дійсно є розкол, це є відсепарування і вся відповідальність, і можливі всі наслідки цього умовного духовного повторення того, що колись зробив протопоп Аввакум, заснувавши старообрядство. Фактично шляхом протопопа Аввакума йде зараз патріарх Кіріл.

Але я не вірю, що зараз буде більше ніж дві чи три церкви, які можуть піти разом з Москвою на розрив з Константинополем. Крім Сербської церкви може ще піти Антіохійський патріархат. Ну, але ми розуміємо чому. Патріарх Іоан Х перебуває  під повним контролем російської розвідки. Саме російські війська вивозили його з Дамаску. Він зараз, фактично, ледь не, в прямому сенсі, під домашнім арештом, а як мінімум під контролем російських спецслужб, тож від Антіохійської церкви немає чого чекати. Тим більше впливає й стратегічне партнерство Росії із Асадом.  

Отже,  може Росія, може Сербія, і може Антіохія, інші церкви на розрив не підуть. Вони можуть, деякі з них, певний час утримуватись від визнання української церкви, бути посередині між Москвою і Вселенським патріархатом, але очікуваного Москвою фронту вона не дістане в жодному випадку.

А в Україні вона не створить цей фронт? Ми ж бачили повідомлення про формування так званих "православних джихадистів",  як би не прикро це не лунало.

В багатьох єпархіальних управліннях, при них, створюються цілі штаби, умовно кажучи, цілі загони швидкого реагування. Відбуваються спеціальні тренінги. Найбільш активні проросійські священики на своїх парафіях формують десятки, п’ятдесятки віруючих, як чоловіків так і жінок, які будуть готові, за певних обставин, дуже швидко мобілізуватись, прибути до своєї парафії, або, якщо потрібно, до інших парафій. Ці структури координуються спеціально і на рівні єпархіальних структур, і на рівні благочинних структур, на рівні загальноцерковних. Москва готується. Фактично іде підготовка до того, щоб брати таку довгострокову оборону. Для цього треба моделювати опір, для цього треба моделювати конфлікт, для цього потрібне протистояння, для цього треба постійно накопичувати енергію ненависті. Це найстрашніше.

Наскільки я розумію Москва буде постійно намагатися підливати бензину і чекати того чи іншого московського чи промосковського палія із сірником. Чи наша влада є свідомою можливих небезпек? Тому що ми всі ейфорічно чекаємо томосу, але ми розуміємо, що Москва буде намагатися розіграти свою, оцю дуже не приємну і маю побоювання, що почасти, навіть, криваву карту.

Тут треба бути спокійним і створити всі необхідні умови. По-перше потрібні і зрозумілі законодавчі ініціативи, які допоможуть суто у законодавчому полі регулювати ситуацію.

А вони є, ці законодавчі ініціативи?

Законодавчі ініціативи є. Це і законопроект про уточнення процедури переходу громад. Бо є право однозначно гарантоване нашим законодавством - стаття 8 Закону України про свободу совісті та релігійних організацій. Але механізму, як це зреалізувати на практиці нема, тому постійно Москва, при будь-якій нагоді, чи то в ОБСЄ чи в іншій моніторинговій місії, кричить про захоплення храмів. Немає захоплення храмів в Україні, є реалізація вільного процесу зміни канонічної юрисдикційної підпорядкованості, всього на всього. Це право кореспондується з усіма європейськими рекомендаціями, Венеційської комісії, Комітету ООН з прав людини, того ж ОБСЄ. Але для них не вигідно згадувати про це основоположне європейське право. Росія і всі її структури, тому числі і православної церкви, які підпорядковані Москві, живуть за своїми уявленнями тоталітарної мережі, де ніхто немає права щось змінити. Вони довічно, до другого пришестя Ісуса Христа хочуть перебувати в зоні впливу Московського патріархату. Але очевидно, що для України ця схема мислення неприпустима.

новини партнерів

14 грудня, 2018 п'ятниця

14 грудня, 2018 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати