Втім, у мене немає найменших сумнівів у тому, що російські спецслужби і пропагандисти лізуть в будь-яку щілину, щоб тільки розхитати стабільність у ворожому демократичному світі. Але аж ніяк не тільки вони створюють проблеми Заходу. Головні свої проблеми Захід створює собі сам. І вважати, що за всіма кризами і протестами стоїть Путін - це значить уподібнюватися Путіну, впевненому, що за всіма майданами і революціями стоїть держдеп.
Реформи французької економіки назріли і перезріли, країна неухильно наближається до межі, після якої у неї просто не залишиться грошей на "підтримку штанів" найменш забезпечених верств населення. Спроби президента-соціаліста Франсуа Олланда зберегти соціальну державу привели тільки до різкого погіршення ситуації і такого ж різкого падіння рейтингу Олланда і соціалістів в цілому. Але одночасно більшість населення продовжує не довіряти французьким консерваторам з їхнім реалістичним поглядом на країну. Мер Бордо Ален Жюппе, якого вважали найбільш вірогідним наступником Олланда, не переміг навіть на праймеріз власної партії - а його програма реформ дійсно могла оздоровити Францію. І після висунення соціалістами і консерваторами абсолютно непрохідних і невиразних кандидатів більшості французів залишилося хіба що голосувати за Марін Ле Пен, яка традиційно обіцяє співвітчизникам те, чого не буде ніколи.
На цьому і зіграв центрист Макрон, який запропонував себе в якості альтернативи і правим, і лівим - а найголовніше, в якості альтернативи Ле Пен. Але ось тільки у Франції з часів Великої Французької революції немає ніяких центристів. А є люди, які розуміють, що країна живе невідповідно до своїх достатків і люди, які хочуть жити невідповідно до своїх достатків все краще і краще - не зрозуміло тільки як.
Макрон маневрує між правими і лівими, не маючи реальної підтримки ані від тих, ані від інших. Але кожного разу, коли він тільки наближається до реальних реформ хворої французької економіки, люди виходять на вулиці в спробах запобігти будь-яким змінам - і у них виходить. "Жовті жилети" - це лише кульмінація протестів. Весь час правління Макрона проходить у низці страйків - їхні учасники, службовці державних підприємств, намагаються змусити владу зберегти статус-кво, навіть всупереч очевидній відсутності коштів. Життя у країні з напівпаралізованими залізницями, постійна залежність життя звичайної людини від примх профспілкових активістів держкорпорацій - це вже норма. Але більшість французів - навіть ті, хто розуміє неминучість реформ - в дитячому захваті від цих проявів суспільної солідарності.
Тим більше, що якщо сама підтримка президента-центриста у багатьох людей зводилося не до підтримки його програми дій, а просто до того що він - не Ле Пен, так про який справжній кредит довіри може йти мова. (До речі, та ж доля чекає будь-якого президента України, якого буде обрано 2019 року).
Але якщо французи, які не можуть зрозуміти, в якому глухому куті опинилася їхня країна, борються зі спробами власної влади вилікувати Францію, чи варто дорікати в тому, що відбувається тільки Путіну? І чи сильно французи відрізняються від українців, більшість яких так досі і не зрозуміла, що ми тим більше живемо невідповідно до своїх достатків і соціальної держави тут не буде вже ніколи - що б не обіцяли українським виборцям місцеві політики.