"Життя іде, і все без коректур". 10 віршів Ліни Костенко, які найбільше вражають і найсильніше хвилюють

Сьогодні Ліні Костенко виповнюється 89 років. Нема потреби перераховувати регалії і заслуги нашого живого класика, реальної легенди, надзвичайної жінки - про неї знають усі.  Вона мала і має власний погляд на все: ні премії, ні нагороди, ні інші блага не цікавили її на довгому життєвому шляху. Хоча шлях її був подекуди дуже небезпечним: шістдесятниця, одна з основних фігур у "чорних" компартійних списках, захисниця В'ячеслава Чорновола, людина, яку радянська цензура забороняла друкувати. Вона - наше сумління, совість нашої нації, бо не мовчала в складні для України часи, не ховалася ні за чиї спини і нічого та нікого не боялася. Відмовилася від звання Героя України - "політичної біжутерії не ношу".  

Просто роблю  свою справу, адже покликання письменника – писати

Я не забуду вражень від власного першого відкриття духовного і художнього світу цієї людини - відтоді, як моя вчителька дала прочитати її збірочку "Неповторність". Це було щось схоже на перезавантаження - не стільки від порушеної тематики, а від художньої майстерності, сили слова, краси слів, які з її легкої творчої руки просто злітали над нами, підносили і окрилювали.

Затим Ліна Василівна до нас на лекції приходила, в університет Шевченка - така сувора, здавалося, неприступна. Стиснуті вуста - аж занадто, аж до мімічних складок. Не вірилося, що в ній живе найліричніша душа. А коли починала говорити - про поезію, про все, що її спонукає писати, її обличчя відкривалося - я ще не бачила, щоб так у когось відкривалося обличчя: прояснювалося, цвіло, співало, очі зоряніли. 

А ми, філологи, які, здається, за словом у кишеню не мали б лізти, увечері після пар збиралися і читали її вірші: хтось читав - інші слухали, а коли читання завершувалося, ніхто не промовляв ні слова. У нас не знаходилося слів, щоб прокоментувати почуте. Бо то було неймовірно, панували лише емоції, образи, картини.  

Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна

Перша збірка у Ліни Костенко - "Проміння землі" - ще шкільні вірші, але глибокі, хвилюючі.  Затим "Вітрила" в 1958 році, "Мандрівки серця" (1961 р.). Це вже був поетичний прорив, любов з першого погляду українців до талановитої поетеси. Але наступну збірку - "Зоряний інтеграл" - 1962 року заборонила цензура, і відтоді ім'я Ліни Костенко зникло на 15 років. Затим шістдесятництво, дисидентство. У "шухляду" писалися "Берестечко", безсмертна"Маруся Чурай", яка була удостоєна Шевченківської премії. 

У  2010-му, після довгого мовчання, письменниця презентувала своїм читачам і шанувальникам прозову книжку "Записки українського самашедшего" - книгу, яка  відразу стала бестселером.

А кілька років тому Ліна Костенко приєдналася до гуманітарної акції "Другий фронт АТО" - передала захисникам свої книжки і щирі побажання.

У поетичну десятку. 10 віршів-маніфестів

Вибрати найкраще з найкращого непросто, та все ж пропонуємо увазі читачів ті вірші поетеси, які найбільше на слуху і на вустах. Як у нас, так і за межами нашої країни.    

Душа людини - її крила 

"Крила" – це найвідоміша частина великої поезії Ліни Костенко "Чайка на крижині". Головне в людині - душа, яка має крила. Духовно багата людина може все, вона літає, тоді вона вільна і сильна. 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Геніальний Богдан Ступка продекламував поезію, передавши всі емоції і настрій Ліни Костенко:

Україна - Божа краса

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Мені потрібне слово, а не слава

Слово для Ліни Костенко, засіб вираження себе, мова - це основа нації. "Нації вмирають не від інфаркту", - писала вона, а продовження всі знають...

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Людині бійся душу ошукать. Про життя як воно є

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Війна...
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

Людина - природа - пам'ять

Дзвенять у відрах крижані кружальця. 
Село в снігах, і стежка ані руш. 
Старенька груша дихає на пальці, 
їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози, 
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози. 
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин, 
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, 
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Моя любове! Я перед тобою

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,– тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

За все дякуймо! Щасливі - бо живемо

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

 

 ...Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня. Кохання як світло
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.
 
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути 
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші, 
А квіти, кинуті тобі.

Поет - це не лише збірки (слава Богу, що надруковані). Це й тести, покладені на музику, й ілюстрації художників  до неперевершених слів. Й поетичні вечори при повних залах чи виїзди подалі від столиці на мистецькі, та  не тільки,  заходи. І публічні  виступи за важливих обставин в житті країні. Й той рівень, коли твої рядки цитують. Цитуймо нашого живого класика. Многая літа і натхнення, Ліно Василівно!