Пилип Іллєнко: Я б хотів, щоб мій брат став президентом України

Останні 60 років українське кіно важко собі уявити без родини Іллєнків. Ця династія була і лишається визначальною у вітчизняному кінематографі. Останні п’ять років українське кіно розвивалося при Пилипові Іллєнку, який стояв на чолі Держкіно. Юрист за освітою, кіношник за духом, боєць за натурою. Сьогодні Пилип Іллєнко – гість нашої програми. Пане Пилипе, вітаю вас.

Доброго дня.

Розпочнемо із нашого бліцопитування. У вас буде десять секунд на відповідь.
Отже, чи було колись вам соромно за якісь ваші вчинки. Якщо так, то за які саме?

Так, було. І дуже часто буває соромно. В основному це стосується якихось моментів спілкування. Іноді я щось не те міг сказати людям.

Що ви вважаєте своєю найбільшою перемогою в житті?

Я думаю, що те, що нам вдалося в 2014-15 роках об'єднати українську кіноспільноту і таким чином домогтися дуже серйозних змін в кінематографі.

Що ви вважаєте своєю найбільшою поразкою?

Думаю, що мої найбільші перемоги та поразки ще попереду.

Яка сума найбільшого хабаря, який вам пропонували, і чи пропонували вам хабарі?

Хабарі не пропонували. Могли бути якісь завуальовані натяки, але прямих пропозицій ніколи не було.

Натяки на відкат від якоїсь певної суми?

Навіть ще більш абстрактно і завуальовано.

Чи доводилося вам самому давати хабарі?

Ну, може колись давно за порушення правил дорожнього руху. Але це було дуже давно.

Що складніше, знімати кіно, чи керувати Держкіно?

І те і те складно.

Скільки "коштував" Пилип Іллєнко 2004 року?

У якому сенсі?

Можливо, політично.

Не знаю.

Скільки "коштує" Пилип Іллєнко 2019 року?

Так само нема відповіді. Нема ринку Пилипів Іллєнків, щоб визначити вартість.

Що для вас є політика?

Політика – це постійне балансування на лезі бритви.

Чи хотіли б ви колись стати президентом України?

Я б хотів, щоб мій брат став президентом України. Я – ні.

Ну, він може стати президентом України, коли досягне віку, потрібного для цього, тобто, починаючи з 35 років. Оскільки йому 32 роки, у нього ще є як мінімум три роки для того, щоб розігнатися.

Абсолютно вірно.

Чи вважаєте ви себе опозиціонером до президента Зеленського?

Я точно не є його командою. Думаю, що в сьогоднішньому світі поняття опозиції та влади настільки розмиті… Ну, якщо не входжу в команду, то теоретично можу вважатися в опозиції.

Ким би ви хотіли себе бачити через десять років?

Хотів би бачити себе кінематографістом з рядом реалізованих фільмів.

Дякую за бліц-опитування. А тепер переходимо до основних запитань нашої програми. Це правда, що у вас є тату на згадку про роботу в Держкіно? Якщо є – то покажіть.

Є, але воно було зроблено минулої середи і ще не зажило, тож ще неготове до демонстрації.

Але фотографія вже є. Чи це фотошоп?

Ну, це по свіжому було сфотографовано. Воно так виглядає, коли тільки-но набили. А тепер воно заживає і виглядає неестетично.

Пане Пилипе, ви народились у кіношній родині. Ваші тато й мама, ваші дядьки були пов’язані з кінематографом. Ви самі в дитинстві знімалися в кіно, але по завершенні школи ви вступили до Інституту міжнародних відносин, а не до Інституту Карпенка-Карого. Ви вчилися на міжнародника-правника. Чому так сталося?

Тому що коли я вступав, то дуже добре знав у якому стані перебуває українське кіно і які на той момент були його перспективи. Очевидно, що люди, які в той час вступали у Карпенка-Карого, які, у більшості своїй, були не з кіношних родин, не були так глибоко в темі. У той момент я розумів, що якщо я йду вчитися на кінорежисера, то прирікаю себе на безробіття. Максимум на що розраховувати – телебачення. Але телебачення мене ні тоді, ні сьогодні не цікавило як професійна перспектива. Тому я банально поцікавився, який на той момент є найбільш престижний навчальний заклад у Києві, оскільки можливості їхати вчитися за кордон не було. Виявилося, що це Інститут міжнародних відносин, а в ньому найпрестижніше відділення – міжнародне право. Туди і вступив.

Але ви прекрасно розуміли, що від кіно вам нікуди не дітися. Тому що десять років у вас було юридичної практики, ви працювали в різних організаціях, але після того стали директором ТОВ "Іллєнко-фільм". Це було у 2008-14 роках. Саме в цьому статусі ви брали участь у зйомках фільму "Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія" та "Толока", вірно?

Абсолютно вірно. Насправді, і коли я був юристом, то так чи інакше моя робота була пов’язана з кіно. Зокрема, коли я працював у науково-експертному управлінні Верховної Ради, то саме у відділі, який відповідав за законодавчі питання по культурі. І коли мав приватну практику, то значна частина моїх клієнтів були кіновиробники, кінематографісти. Відповідно, все це було пов’язано якщо не з кіно, то з аудіовізуальним процесом. "Молитва за гетьмана Мазепу" – там цікавіша історія. Як відомо, фільм було знято у 2000-2002році,але не до кінця. Він, за умовами договору з його тогочасним продюсером, після прем’єри на Берлінському фестивалі мав ще пройти процес постпродакшену – по звуку і по монтажу. І після скандалу (виключно політичного характеру), який стався, цей процес призупинили. Продюсер, який на п’ять років мав від Мінкульту права на фільм, фактично поклав його на полицю. Тобто, зробив мінімальний прокат і більше фільм ніхто легально не бачив. Я як юрист почав цікавитися тим, що відбувається, ми з батьком створили компанію, і вже далі, коли закінчився термін дії з тим продюсером, ми вступили в боротьбу за ці права, отримали їх і завершили те, що планувалося від початку. Я вже був директором цієї компанії, продюсером цього процесу. Ми зробили те, що формально називається "нова версія", але це просто фільм такий, яким він мав би бути. Прем’єра відбулася вже після смерті батька. Він не дожив буквально кілька місяців, але за життя він встиг затвердити остаточний монтаж і весь пост цього фільму. А потім вже ми з дядьком Михайлом розпочали роботу над "Толокою". І коли я в процесі цієї роботи був призначений головою Держкіно, я цю компанію передав продюсерам "Толоки" і відійшов від цього процесу.

А чим українське кіно початку нульових відрізняється від кіно 2019 року?

Величезним досвідом. Сьогоднішнє кіно пройшло дуже серйозний шлях, люди в індустрії здобули безцінний досвід. І не тільки виробництва, а й найголовніший – досвід спілкування з глядачем. Тому що на початку нульових кінематографісти дуже слабо уявляли собі як насправді виглядає їхній глядач.

Тобто, це була закрита спільнота, яка спілкувалася між собою.

Абсолютно. Знаєте, це як фейсбук-стрічка формує ваше уявлення про реальність, а там люди, яких ви самі собі підібрали. Так само і оце спілкування. До останнього часу кінотусовка була герметизована і були якісь хибні уявлення про аудиторію, про речі, пов’язані з інструментами просування фільмів. Це стосувалося кінопроцесу взагалі і відбивалося на кожному фільмі, створеному в той час. А друге, що відрізняє, це те, що тодішній кінопроцес базувався на індустріальних можливостях старої радянської спадщини. Технологічно "Мазепу" знімали на стару камеру Arriflex, звук писали на старий магнітофон Nagra, монтаж відбувався на плівці, не було плейбеку, світло було старе радянське, транспорт на майданчику був старий… Тобто це був такий собі old school, який дуже стримував, тому що весь світ уже знімав по-іншому. Сьогодні ми знімаємо технологічно так, як увесь цивілізований світ. У нас є такі самі технічні можливості, як у Голівуді. Такі самі камери та технології.

А чому, на вашу думку, впродовж перших 23 років незалежності України держава не виділяла ресурси на кіно? Це було нерозуміння того, яку роль відіграє в суспільстві кінематограф, хоч про цю роль свого часу ще Ленін, до речі, багато писав? Росіяни в той час, поки ми думали та міркували, що нам робити з кіно, пройшли цей етап ще на початку дев’яностих. Я пам’ятаю ці фільми доволі сумнівної якості. Вони дуже швидко поновили кіновиробництво після розпаду СРСР. А у нас виникла часова прірва, яку ми ніяк не могли подолати аж до 2014 року.

Ця часова прірва склала майже 20 років і, на жаль, призвела до розриву поколінь у кінематографі. Ненормально, коли нове покоління самостійно входить у професію. Нормально –коли ти вчишся в кіношколі, приходиш на майданчик до метрів, починаєш з ними працювати асистентом, вчишся, дивишся, береш у цьому участь… І коли ти доходиш до свого постановочного проекту як режисер, ти вже вільно володієш усім інструментарієм. А кілька років тому молоді приходили самостійно набувати досвід. Не було поруч якогось Вергілія. І вони всі шишки на лобі мусили собі самі набити, мусили вчитися на власних помилках.

А чому держава не приділяла цьому уваги?

Я думаю тому, що люди, які керували державою, не усвідомлювали до кінця себе лідерами незалежної самостійної країни. Це не значить, що 2014 року на наших лідерів раптом зійшло осяяння. Ні. Просто почалася війна. І стало просто питання виживання в цій війні. І зрозуміли, що без інформаційної складової без боротьби, перепрошую за пафос, за душі людей (а кіно є інструментом у цій боротьбі), буде програно війну, яка ведеться танками.

А хто вам запропонував очолити Держкіно? Це була пропозиція Петра Порошенка, чи це була квота Всеукраїнського об’єднання "Свобода"?

Я запропонував це сам лідерам ВО "Свобода". Сказав, що у мене є бачення, є бажання і готовність працювати. Тому при формуванні нового уряду і урядових структур я запропонував свою кандидатуру. Цю пропозицію свободівці винесли на коаліцію. Рішення про моє призначення було проголосовано урядом 19 червня.

А під які умови ви йшли в Державне агентство?

Умов ніяких фактично не було. Тоді взагалі інший був час. Сьогодні неможливо навіть так ставити питання. Але тоді дуже багато людей пішло на державну службу, які раніше в цьому не були. Було бажання якимось чином зберегти і примножити, те, що було і вивести ситуацію з тогочасного колапсу, який стався через блокування фінансування. Насправді, перед тим українське кіно вже почало розвиватися, бо вже надходило певне серйозне фінансування індустрії. Але в 2014 році цей, ще доволі хиткий, процес зупинився. І треба було цю ситуацію виводити з кризи.

Це правда, що до 2014 року, до втечі родини Януковичів з України, певні інтереси в кінематографі мав молодший син експрезидента?

Наскільки мені відомо, молодший син Януковича розглядався як певний куратор цього напрямку.

Тому і гроші пішли в кінематограф?

Очевидно, це одна з причин. Певний час його помічники навіть крутилися навколо Держкіно.

Держкіно зразка 2014-го і 2019 року це різні за потужністю структури?

У принципі так.

А чим вони відрізняються? От ви прийшли в Держкіно. Як воно виглядало, які були можливості?

Не було грошей. Законодавство було старе, була купа різних дивних норм. Багато з них і зараз ще лишилися, але найбільш дратівливі нам вдалося прибрати. Насправді дуже багато зробили юридично-нормативної роботи. А головна причина колапсу була в тому, що повністю припинили фінансування. Причини очевидні: війна, всі гроші на війну, порожній бюджет. І про кіно точно вже ніхто не думав – фінансувати його чи ні. Ну яке кіно, коли таке у країні робиться… І в цей момент дуже важливою стала функція Держкіно з видачі прокатних посвідчень, бо саме вона стала важливим інструментом у боротьбі за усунення пропаганди з інформаційного простору. Про це, до речі, мало хто думав, коли мене призначали. Я теж не дуже цю тему піднімав публічно, бо чітко розумів: тільки-но вона буде піднята почнеться супротив на зовсім іншому рівні. Але на це тоді просто не звернули увагу.

Починаючи з 2014 року російське кіно фактично зникло і з телеекранів, і з кінотеатрів. Зараз у нас у прокаті російські фільми зовсім відсутні, так?

Ну, мінімально присутні. В основному це якісь фестивальні арт-хіти типу "Лєто" Серебренікова.

Тобто, в широкому прокаті російське кіно відсутнє.

Так. До речі, важливо сказати, якщо ми говоримо про кінопрокат, що це сталося не так тому, що ми все його заборонили, хоч ми і забороняли. Там не діють такі суворі норми, як на телебаченні, коли не можна нові фільми показувати. Були спроби кілька фільмів вивести в широкий прокат, але вони провалилися. І стало зрозуміло, що український глядач перестав сприймати російське кіно як вітчизняне, і в ньому зразу відпала потреба як у іноземному. Ринок у європейських країнах виглядає так: домінують американці і десь 25-30 відсотків займає національний продукт, тому що у людей є потреба дивитися ментально близький контент. Російське кіно перестало виконувати функцію ментально близького контенту для українських кіноглядачів. На жаль, про телеглядачів цього поки сказати не можна.

Упродовж усієї вашої роботи на посаді голови Держкіно вас перманентно намагалися атакувати незадоволені. Спершу НАЗК звинувачувало вас у порушенні закону, закидало, що ваша двоюрідна сестра отримувала якісь премії у Держкіно, хоча вона вже давно працює в цій структурі. Пізніше один з телеканалів розганяв тему про корупцію Пилипа Іллєнка. Ви особисто знаєте хто і чому так довго вас атакував і намагався позбавити посади?

Ну, ви самі назвали тих, хто це робив. Одна з найбільших медіагруп, певні чиновники… Чиї це були безпосередні інтереси? Важко точно визначити. Думаю, медіагрупі цілком вистачало власних мотивацій це робити. Не думаю, що вони виконували чиєсь зовнішнє замовлення.

Тобто, мова йшла про бюджет, яким розпоряджалося Держкіно.

Думаю, в першу чергу, про прокатні посвідчення, а бюджет просто був приводом для атак. Адже існує стереотип: якщо ти чиновник і розподіляєш бюджетні кошти, значить ти корупціонер. І іншого розкладу цей алгоритм не передбачає. В даному випадку спрацьовує презумпція винуватості. Усі ці звинувачення нічим не закінчилися. НАЗК програло два суди і навіть не вибачилося за свої дії.

Як часто вам доводилося стикатися з людьми з фінансово-політичних груп, що мають інтереси в кіно, які пропонували вам нормальну співпрацю і намагалися з вами домовитися?

Такого не було. Можливо, деякі дивні люди якось там свої завуальовані фантазії висловлювали, але я це ніколи серйозно не сприймав. А щодо великих груп… Вдалося так себе спозиціонувати, що вони, очевидно, розуміли, що такі розмови не мають перспектив. Хоча в процесі роботи, звісно, ми з усіма знайомилися, спілкувалися і взаємодіяли. Вдалося залучити їх до дуже позитивних процесів, пов’язаних з лобіюванням законодавства, адвокацією галузі тощо. Це зіграло позитивну роль у просуванні української кіноіндустрії.

Ви особисто знайомі з Володимиром Зеленським? Перед тим як подавати у відставку ви мали розмову з президентом України?

Я познайомився з Володимиром Зеленським коли був головою Держкіно. Ми спілкувались у межах професійних стосунків. З того моменту, як він почав президентську кампанію, ми не спілкувалися жодного разу. Останнього разу спілкувалися в грудні минулого року, на прес-конференції з приводу прем’єри фільму "Я, ти, він, вона", створеного за підтримки Держкіно.

Свого часу серіал Зеленського "Свати" був заборонений у прокаті.

Так.

Потім його знову дозволили. Ви тоді сказали, що "Свати" – це "Липецька фабрика" для Володимира Зеленського. То чому "Свати" – це "Липецька фабрика" для Зеленського?

Тому що в їх появі на екранах, з урахуванням рішення Окружного адміністративного суду міста Києва, нема нічого незаконного. Але, враховуючи той факт, що його створювала компанія людини, яка сьогодні очолює державу і яка передала свій бізнес, крім роялті від старих продуктів, якими якраз і є "Свати", є абсолютно пряма аналогія. Не було нічого незаконного в тім, що компанія Порошенка є власником заводу в Росії, але виглядає дивно, коли президент воюючої країни має бізнес у країні-агресорі. Так само дивно, коли виходить на екрани фільм, створений президентом України, а в ньому головну роль грає відвертий українофоб.

Ви маєте на увазі актора Добронравова.

Так, як мінімум.

Ця історія зі "Сватами", очевидно, на цьому не завершиться. Тому що рано чи пізно в Україні буде новий президент, адже Володимир Зеленський заявив, що прийшов лише на одну каденцію. Як ви думаєте, чи причетні до повернення "Сватів" на екрани адміністративні важелі, які Зеленський отримав після приходу до влади?

Мені про це нічого не відомо. Можу тільки сказати, що рішення суду стосувалося не того, чи є Федір Добронравов людиною, яка дійсно становить загрозу національній безпеці України, суть цього питання не досліджували. Суд дослідив питання, що Служба безпеки України допустила якісь процесуальні помилки при оформленні внутрішніх документів під частого, як вона вносила його до переліку персон нон-грата і готувала відповідне подання до Мінкульту. Але якщо це була процесуальна помилка, то чому б СБУ її не виправити? Проте цього не зробили.

Це правда, що Держкіно після вашого звільнення переходить під кураторство людей Ігоря Коломойського?

По-моєму, це стосується не тільки Держкіно, а загалом усієї країни.

Ви, як і ваш рідний брат Андрій, двічі балотувалися до Верховної Ради України від ВО "Свобода".

Я – тричі.

Тричі, у 2012-му,2014-му і 2019 роках. Зараз ви лишаєтеся поза активною політикою, оскільки голова Держкіно – це все ж таки політична фігура і ви впливали не лише на українську культуру, а й на українську політику. Я так розумію, що і ви, і Андрій хочете залишитися політиками. Але це означає, що ви переходите в жорстку опозицію до чинної влади. Адже з Зеленським не може і ніколи не буде домовлятися ані "Свобода", ані ви.

По-перше, я не дуже розумію про що "Свобода" може домовлятися з Зеленським, який може бути предмет домовленостей? Я не знаю, чи буду активно брати участь у публічній політиці, тому що ніколи не приходив у політику просто заради політики. Я туди потрапляв виключно тоді, коли був не згоден з якимось процесами чи речами, які відбувалися в Україні. Я починав з ними боротися і на певному етапі зрозумів, що боротися не можливо не будучи організованими в політичну структуру. Тому я приєднався до ВО "Свобода", яке відповідало моїм ідеологічним переконанням. Якщо надалі виникнуть якісь речі, з якими я буду категорично не згоден і вважатиму, що вони загрожують існуванню української держави чи українському кінематографу, я буду активно виступати проти таких речей. Якщо цього не станеться – моя позиція буде іншою. Я не прагну повертатися в політику, мене мало цікавлять посади. Для мене головне – щоб були збережені ті позитивні процеси, які розпочалися. Для мене критично важливо, щоб українське кіно не опинилося знов під загрозою. У рамках цього я і визначатимуся з тією чи іншою мірою активності в суспільно-політичному житті країни.

Давайте згадаємо позитивні зміни в українському кіно, те, чого вам вдалося досягти в Держкіно за останні п’ять років. Отже, за підтримки Держкіно створено за цей час 173 фільми, з них 67 повнометражних. Щороку, починаючи з 2014-го, у прокаті зростає кількість вітчизняних фільмів, створених за підтримки Держкіно. За п’ять років бокс-офіс українських фільмів склав майже 472 мільйони гривень. Бюджетне фінансування українського кіно зросло з 63 млн у 2014-му до 505 млн у 2019 році. А що ви вважаєте своїм найбільшим успіхом на посаді голови Держкіно?

Усе це відбулося завдяки тому, що ми змогли об’єднатися. Українська кіноспільнота завжди була роз’єднана. Там завжди були конфлікти поколінь, кланів, груп впливу, родин… На персональному рівні половина кіношників з іншою половиною навіть не віталася. У 2014-15 роках нам вдалося майже всіх об’єднати, принаймні всі помітні групи і структури. І об’єднати з конструктивом, не так, як у нас часто буває: когось скинемо всі разом, а потім пересваримося, як у нас закінчувалися всі Майдани. Тут був позитивний результат, і цим я пишаюся найбільше. До певної міри я спокійний за майбутнє українського кіно, тому що ми зробили це один раз і, якщо буде потреба, зробимо ще.

Насамкінець традиційне запитання для наших гостей. Яку Україну ви хотіли б бачити в майбутньому? Якою є ідеальна Україна в розумінні Пилипа Іллєнка?

Мені чомусь завжди здавалося, що ідеальна Україна називається Канада. Це та успішна країна, яку змогли побудувати, в тому числі, українці, яких там дуже багато.

Тобто, Україна майбутнього – це такий собі аналог Канади.

Це схоже на жарт, але в цьому жарті є і доля правди.

Справді, українці багато зробили для розвитку і розбудови Канади, і у мене теж завжди виникає питання: чому ми на своїй землі не можемо зробити те, що так добре робимо на чужих землях?

Абсолютно вірно. Тому я цей приклад і навів.