"Захар Беркут": коли б’єш і плачеш водночас

Чудова робота піарників, які зі самого початку зйомок грамотно підвищували інтерес до кінострічки, довівши його до справжньої інтриги. Відсьогодні глядачі, в яких вже сформувались височенні очікування, йдуть у кінотеатри. Тепер інтригу створюватимуть вони. 

Описуючи власні враження від фільму, мені дуже не хочеться розкидатись фразами на кшталт "запомните этот твит", але певні перестороги усе ж не дають спокою. Є ризик, що "Захар Беркут" стане розчаруванням не лише для великої кількості глядачів, але і для своїх авторів, які безумовно чекають на серйозний касовий успіх і в Україні, і поза її межами. Водночас страшенно хочу помилятися. 

Що ж не так із "Захаром Беркутом"? Смішно, але під час перегляду я згадала свій шопінг, що його колись влаштувала білоруськими універмагами. Яку річ не візьмеш до рук – усе чудово пошите, нитки не стирчать, шви рівні, тканини якісні, неймовірно зручне взуття з правильною колодкою, але виходиш ти звідти з порожніми руками. Бо усі переваги нівелюються абсолютно нудним дизайном і відсутністю хоч крихти фантазії у розробників. 

Екранізація повісті Франка – це справді серйозне та масштабне кіно. Думаю, це всім стало зрозуміло ще з першого трейлера. Жодного відчуття аматорського підходу або роботи сяк-так, яку ще часто можна спостерігати у вітчизняних кінострічках. Ну хіба кілька неприємних сценарних ляпів, коли з глядача трішки роблять ідіота – дії та реакції героїв описані десь нелогічно, а десь занадто наївно. Але загалом усе серйозно: хороша картинка, пристойні спецефекти, добре зняті сцени бою. Зачіски, грим, костюми – усе це довго розроблялося, старанно шилося і круто виглядає. "Захар Беркут" – це не якась там халтура, коли не можеш зрозуміти, на що ж пішов бюджет. 

Але сильні сторони фільму перекреслюються цілковитою марудністю цієї історії. Бо зроблена вона за принципом "міцного ремісництва без творчого підходу". Діалоги наче і грамотно виписані, але вкрай нудні та неживі. Відповідно актори цей текст природно зіграти не можуть, хоча загалом працюють непогано. Сам сюжет відносно логічний та зрозумілий (протилежна ситуація досить часто зустрічається в інших українських роботах, коли взагалі неясно, що коїться), але вже настільки передбачуваний, такий прісний, ми вже щось схоже бачили триста разів. Словом, це той випадок, коли кажуть "вибач, ти дуже хороший хлопець, але...". 

Усе ж, як не крути, а професії, які належать до творчих, не можуть ґрунтуватись на самому лишень знанні ремесла. Навіть напрацьовані схеми можна втілити з фантазією. А кіно – це вам не табуретка, яку просто треба якісно зробити, щоб не розвалилась. 

Ще один приклад. Пам’ятаєте фільм "Особистий охоронець" із Вітні Г’юстон та Кевіном Костнером? Головна героїня – не просто співачка, а діва, яка, виходячи на сцену, притягує погляди і змушує сміятися чи плакати. У неї є сестра, яка теж мріяла співати, докладала зусиль і мала непогані вокальні дані. Та все ж мусила відійти у тінь, бо не мала тієї харизми, обов’язкової для усіх успішних артистів та улюбленців публіки. 

Режисери фільму "Зарах Беркут" Джон Вінн (ліворуч) Ахтем Сеітаблаєв

Аналізуючи таку складну штуку як кіно, важко когось називати винним, зважаючи на командність роботи. Але є певні тенденції. У "Захара Беркута" два режисери – Ахтем Сеітаблаєв та Джон Вінн. Фільмографія останнього не рясніє яскравими роботами, як і доробок першого. Фільми Сеітаблаєва завжди вирізнялися саме "міцним ремісництвом без творчого підходу". "Хайтарма", "Чужа молитва" – ці роботи в жодному разі не були халтурними, але і яскравими, непересічними, оригінальними їх не назвати. Хіба що "Кіборги", які мали в основі чудовий сценарій, без пафосу та зглаждення гострих ріжків. Таким вийшов і "Захар Беркут". Тобто щоразу одні і ті ж помилки, які не осмислюються і не виправляються. 

Незважаючи на великий бюджет, масштабну роботу, це кіно стало абсолютно прохідним, якого багато і на іноземних ринках. Між іншим, зроблене воно, зокрема, на експорт, бо знімалося англійською, практично всі головні персонажі були втілені іноземцями – хорошими акторами, але явно не з першого чи другого ешелону. Можна було цілком запросити українських артистів, які б впоралися не гірше, а фільм наша публіка відчувала би більш рідним. Особливо незрозумілим видається вибір виконавиці на роль дружини Захара Беркута (він, до слова, виявився зовсім не головним персонажем). Елісон Дуді – ірландська акторка, яка, на жаль, у свої 52 роки настільки захопилася пластикою, що це в першу ж секунду кидається в очі та викликає зовсім не потрібну іронію. 

Писати усе це, зізнаюся, доволі сумно. Насамперед я дуже чекала на прем’єру і усіляко вболівала за цю роботу. Команду неможливо звинуватити у байдужості – очевидно, що вони прагнули створити щось дуже якісне. Та й найголовніше – "Захар Беркут" цілком відрізняється від багатьох наших стрічок, які зображають Україну та українців стражденними лузерами. Це історія про сильних людей, які не здаються, мають самоповагу і головне виграють. Незважаючи на зради "своїх" і серйозні масштаби супротивників. Це дуже хороша і надзвичайно потрібна ідея для нас усіх. Але цього усе ж замало для кіно, особливо якщо намагаєшся замахнутися доволі високо. Та й і публіці, зрештою, байдуже на усю кінокухню – глядачі хочуть отримати задоволення від перегляду. Напевне, якщо спробувати глянути оптимістично на усе це, то хорошу, міцну "табуретку" наші кінематографісти робити вже навчилися. Тепер треба думати над її дизайном, бо без цього важка робота просто буде марною.