Нинішня кампанія дає лише проміжні результати такої чергової реструктуризації. Теоретично, нова конфігурація має дозріти до наступного президентсько-парламентського циклу. Але не виключено, що вона сформується раніше і вимагатиме своєї легалізації у вигляді дострокових виборів.
Традиційно політична динаміка в Україні визначається тим, що владу і національні ресурси намагаються поділити між собою кілька олігархічних центрів та ще низка регіонально-галузевих мафій. Але поділити справедливо і порівну, так щоб забезпечити стабільність системи, ніяк не вдається.
Здатність запропонувати і реалізувати подібну схему є головною кваліфікаційною вимогою до претендента на президенство. Цю вимогу в підсумку не виконав Петро Порошенко, її не захотів виконувати Віктор Янукович, Віктору Ющенку її не дозволила виконати Юлія Тимошенко, і тільки Леонід Кучма був близький до її встановлення в короткий період між перемогою на виборах 1999 року і зникненням журналіста Георгія Гонгадзе у вересні 2000-го.
Сьогодні на політичній арені сформувалися три основні угруповання, генезис яких, так чи інакше, пов’язаний з Євромайданом.
Після шести років різних маневрів, поглинань і ребрендингів основні групи організаторів і вигодоотримувачів Майдану зуміли конвертувати свій вплив і реальний контроль над ситуацією в політичну перевагу. Організатори Майдану з боку влади зосередилися в ОПЗЖ і практично монополізували нішу прорадянського електорату. Переможна опозиція стиснулася до формату ЄС і акумулювала підтримку національно свідомих громадян з прозахідною орієнтацією.
Умовна коаліція Майдану й Антимайдану (Турчинов-Порошенко-Льовочкін-Медведчук) пройшла усі відбіркові тури і готується зіграти між собою у фіналі.
Їм не вдалося ще “поділити країну на двох”, як це постійно намагаються зробити головні претенденти на владу в Україні, але свої позиції ЄС і ОПЗЖ посіли міцно і навряд чи втратять їх до наступних виборів.
Другим за своєю важливістю фактором нестабільності української політичної системи, після нездатності олігархів домовитися між собою, є невизначеність та амбівалентність самого українського суспільства. От ніби зовсім недавно, в 2014 році воно чітко поділилося на тих, хто за Майдан (національну ідею, орієнтацію на Захід), і тих хто за Антимайдан (повернення в СРСР і орієнтацію на Росію). А вже у 2019-му значна частина громадян відмовилася визначати цей поділ ключовим. Їм захотілося “чогось іншого”, а чого саме – підказали автори серіалу “Слуга народу” та інформаційно-ресурсні спонсори президентської кампанії Володимира Зеленського.
Так виник феномен “третьої сили” під патронатом Коломойського-Пінчука, що вирівняв становище основних олігархічних груп і повернув ситуацію в глухий кут. Тому всі знову шукають формулу, як поділити порівну і по справедливості, а поки що борсаються у війні всіх проти всіх.
Звісно, не лишаються осторонь і зовнішні чинники, які роблять свої ставки та претендують на власну частку пирога. За підтримку Москви, Брюсселя чи Вашингтона треба буде розраховуватися не міфічними “інтеграційними векторами”, а конкретними економічними преференціями, політичними поступками, ринками, кадровими призначеннями і т.д.
Таким є підґрунтя нинішнього етапу політичної боротьби, що визначає склад її учасників, їхнє позиціонування та ресурсне забезпечення.
Націонал-демократи знайшли в особі Петра Порошенка те, чого їм бракувало впродовж усього періоду незалежності: вмотивованого лідера і платоспроможність.
Водночас, прив’язка національної ідеї та євроінтеграційних сподівань до фігури Порошенка накладає свої обмеження та створює певні ризики для цього об’єднання промайданівських сил. Особистий антирейтинг колишнього президента суттєво звужує горизонт можливої електоральної підтримки ЄС. Так само, як і консервативний націонал-патріотичний пафос, що позитивно сприймається в українському суспільстві далеко не всіма. Тож, аби здобути нових прихильників, ЄС доведеться маневрувати. Акцент на європейській інтеграції є першою спробою такої корекції.
Порошенко мислить ринковими категоріями і до маркування свого політичного проекту підходить дуже прагматично. Перелік цінностей “армія, мова, віра” був таким само ситуативним пріоритетом Петра Олексійовича, як і гасло “Жити по-новому”. Якщо йому буде вигідно зайняти іншу політичну позицію, він змінить кольори без жодних сумнівів і зволікань.
На цьому шляху політична сила Петра Порошенка цілком може повторити шлях “Батьківщини” Юлії Тимошенко, яка вже була полум’яною опозиціонеркою, ефективним державним менеджером (2вона працює”), борцем з олігархією, останньою надією галицьких націоналістів, партнером Путіна, головним поборником соціальної справедливості. Не досягнувши бажаної повноти влади, Юлія Володимирівна, тим не менше, досі залишається у вищій лізі української політики.
Звісно, амбіції у Порошенка значно масштабніші і він вірить у своє тріумфальне повернення на вершину влади, але це вже буде залежати не стільки від позиціонування Європейської Солідарності, скільки від поведінки її основних конкурентів та загальної політичної кон’юнктури.
Порошенко залишається і в політиці бізнесменом, тому він, як ніхто інший, бачить обмеженість націонал-патріотичної ніші на політичному ринку України. Успіх Зеленського показує величезні можливості переділу цього ринку і його завоювання новими політичними продуктами. Венчурні проекти на зразок “Демократичної сокири” - це лише експериментальні зразки, що мають на меті відпрацювати певні інноваційні рішення та провести якісний маркетинг.
Складність завдання полягає в тому, що збільшити свою електоральну підтримку ЄС може лише за рахунок виборців “Слуги народу”.Отже Порошенко має дрейфувати в бік центристських, ліберальних цінностей (які йому, до речі, значно ближчі за консервативну національну платформу). Але тут виникає ризик віддати патріотичний електорат націоналістам (“Свободі”, наприклад), але не стати при цьому своїм і для 73% більшості, що значною мірою була сформована на базі особистого несприйняття Порошенка.
Великі надії на електоральну спадщину “Слуги народу” після остаточної дискредитації Зе-команди плекають і в штабі ОПЗЖ. Вже сьогодні середовище “слуг” розділене непримиренними ідеологічними протиріччями, коли одна частина фактично відтворює програмні засади сил Майдану (а отже, можуть об’єднатися з умовними Порошенком-Турчиновим-Яценюком та залишками “Самопомочі” й “Голосу”), а інша частина відверто стоїть на позиціях Медведчука-Рабиновича-Шарія.
Як довго зможе Офіс президента утримувати ці частини в єдиній фракції, сьогодні вже є питанням другорядним. Поляризація по лінії Майдан-Антимайдан буде в українському політикумі продовжуватися, у ній зацікавлені усі внутрішні і зовнішні сили, крім Зеленського і його останнього спонсора Пінчука. Ну, і, може, ще Ахметова, який змушений буде вкладати кошти в пошуки “альтернативи”, якої насправді для України не існує.
Антимайданівський, прорадянський, ностальгійний, реакційний виборець складає найбільш ласий електоральний сегмент політичного ринку України. Він досить передбачуваний, терплячий, не надто вимогливий, реагує, головним чином, на уявні загрози своїм цінностям і уявленням про світ.
Медведчуку й Льовочкіну довелося пройти довгий шлях до захоплення цієї електоральної ніші. Спочатку мали зійти з арени комуністи, до чого колишній заступник голови ВРУ і глава президентської адміністрації доклав чимало зусиль на рубежі дев’яностих-двотисячних. Потім прийшов час донецьких. Їх треба було перечекати, а потім внаслідок карколомної політичної авантюри витіснити на політичний маргінес.
Зараз прийшов час закріпити свій успіх. У цьому Медведчуку відверто допомагають росіяни (не власні ж кошти він витратив на придбання телеканалів) та численні тіньові мафіозні групи, які контролюють прибутковий бізнес, адміністративний апарат, судові й правоохоронні органи. Входять у цей пул також досвідчені експертні та політтехнологічні групи, які навіть у «найтемніші» для політика часи не залишалися без фінансування.
Але головна запорука успіху антимаданівських сил – це діяльність її опонентів, яку вони вміло спрямовують якщо не прямим фінансуванням (про що натякають амбарні книги Партії регіонів), то методами “рефлексивного контролю”. Найкраще допомагає консолідувати й мобілізувати прорадянський електорат так звана “політика декомунізації”.
У цьому контексті лишається тільки персоналізувати тренд контрреволюції іменем Медведчука (ну, не Льовочкіна ж, і не Бойка). І в цьому йому теж активно допомагають націонал-патріоти. Демонізація Медведчука перетворює не надто публічного і зовсім не симпатичного політика на політичний символ, за який можна буде голосувати. Щось подібне в Росії було зроблене з образом Путіна, у якого на службі в КДБ, кажуть, була кличка “моль”.
Словом, переділ політичного ринку ще тільки починається.