Дана


фото: gettyimages
Якось друзі подарували мені кота в мішку

Насправді кіт виявився крихітним кошеням, а мішок – пластмасовою кліткою для перевезення тварин. Друзі стояли на порозі, вичікувально дивлячись на мене – візьме чи не візьме, бути чи не бути, пан чи пропав.

- Навіщо мені кіт? – стенув я плечима. – Тут у селі вистачає цих спиногризів.

- Це не кіт, а киця.

- У мами вже є одна кицька, Пушинкою звати. Навіщо нам друга? Щоб приводила все нових і нових кошенят? А де я їх діватиму?

Перед цим друзі півдня провели у притулку для бездомних тварин, оформлюючи документи про опікунство над цим – слід визнати, вкрай симпатичним і безпосереднім -  кошеням, а потім дві з лишком години добиралися автом до мого села. Вони були голодні, втомлені, сердиті і хотіли спати, а ще неймовірно хотіли всучити мені цього кота. Мені стало їх шкода – спочатку вірних друзів, які прагнули порятувати мене від самотності, яку я любив понад усе на світі, а потім малого, чорно-білого, наче Інь і Ян, кошеняти, що безмежно приязно поглядало на мене з-за ґраток переносної клітки. 

- Заходьте, - сказав я, - будемо вечеряти, де вже вас дінеш…

Кицьку я назвав Даною, бо мені її дали. Влітку забирав її з собою до Келії Чайної Троянди, восени ми разом поверталися на зимові квартири до міста. Пригадую першу її осінь, золоту і сонячну, з безліччю метеликів над квітником з маминими айстрами і хризантемами. Дана сиділа біля квітів, жадібно дихаючи їхнім ароматом, а потім ошелешено озиралася на мене: “Вони ж пахнуть! Як гарно вони пахнуть… Зовсім не так, як молочко або корм для котів, а чимось таким неземним… і святковим. Це ж справжнє диво, що квіти – пахнуть, а метелики – літають, правда? Ти розумієш це? Ти теж таке відчуваєш зачудування, таку вдячність за те, що все це є, і ми теж – є?”

Навесні Дана гуляла з котами, влітку приводила кошенят, нетерпляче вирощувала їх до часу, коли вони починали їсти самостійно, і знову вирушала на гульки. Моя сестра роздавала кошенят подругам, розпочиналося нове життєве коло і тривало далі, вслід за осінню наставала зима, Дана спала в мене на колінах, лагідним муркотінням нагадуючи про те, що через кілька місяців знову триватиме свято квітів і неземних пахощів. Дана квапилася жити, ніби передчуваючи, а може й достеменно знаючи, що життя це не буде надто довгим. Вона стала великою красивою кицькою з коштовним хутром, нагадуючи мені породисту королеву всіх котячих світу. Вирушаючи в чергову подорож, я вже ледве піднімав її придане, пластмасову клітку, в якій вона приїхала з притулку.

Якось навесні, коли ми знову збиралися їхати літувати до Келії, Дана отруїлася і померла. Не вона одна. Місцеві комунальники вирішили потруїти щурів, які жили в підвалах п’ятиповерхових “хрущовок”, і не придумали нічого кращого, як понакладати отруєного м’яса біля під’їздів. Разом зі щурами тієї нещасливої весни потруїлися і всі коти нашого дому, лежали з висолопленими язиками на квітниках, неспроможні повірити, що люди можуть бути аж такими нерозумними й жорстокими.

Я навіть подумати не міг, що можна так прирости душею до ще вчора безпритульної і нікому непотрібної кицьки. Коли ти її годуєш із власних рук, коли возиш, коли гладиш, коли говориш із нею, хвалячи або сварячи, істота ця перетворюється на щось значно більше і важливіше, ніж просто кіт. Вона стає твоїм другом, братом і сестрою, вона поселяється в твоїй душі і поселяється назавжди. Я важко переживав смерть Дани і на пам’ять про неї назвав Даною одну сосну в нашому лісі. Тепер, коли я приходжу туди, то радісно вітаюся з нею:

- Привіт, Сестро Дано, щасливий тебе бачити, як ти, як твої справи?

А сосна у відповідь починає шуміти зеленими верховіттями, розповідаючи мені останні лісові новини, і те, що життя триває далі, попри всі на світі смерті, що люди й далі поділяються на тих, хто прагне врятувати і нагодувати всіх живих істот довкола себе, і на тих, хто тих істот прагне знищити або заморити голодом, що ця відвічна боротьба триває і триває, а фінал її ще й сьогодні залишається невизначеним. Білосніжні хмари, Сестро Дано, пливуть у нашому небі, птахи відлітають до вирію, і на мить здається, що смерть – це теж вирій, тільки такий гарний і привітний, що з нього вже ніколи не хочеться повертатися назад.

Все по темі

новини партнерів

27 січня, 2021 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати