Бандера без міфів, щоденник вбивцебота і якби ви стали рибою – 5 книг про (не)безпечні ідеї

Микола Посівнич. Степан Бандера. Провідник української ідеї

Автор цієї книжки, базуючись на правдивих фактах, цікавих і невідомих широкому загалу матеріалах, розповідає про життя лідера ОУН без штучно створених міфів: які погляди він мав, якими ідеалами керувався і, зрештою, якою був людиною. Особливо це важливо для того, хто, занурившись у життєву атмосферу покоління, яке виборювало незалежність України в середині XX століття, прагне сформувати власне ставлення до його героїв. Таким чином, у книжці Миколи Посівнича "Степан Бандера. Провідник української ідеї" (К.: Наш Формат) мова про зазвичай актуальні у наш складний час питання. Наприклад, що робить Степана Бандеру Символом українського визвольного руху? Чому його, в’язня гітлерівських концтаборів, з деяких трибун називають ворогом, а ми - Провідником і героєм? Щоб зрозуміти це, варто подолати стереотипи, які утвердилися в суспільстві завдяки потужній багаторічній радянській пропаганді. "Одна з причин гарячих суперечок про Бандеру - нагадує історик Володимир В’ятрович, - необізнаність із ключовими аспектами його життя й діяльності, домінування в його оцінці міфів і стереотипів. Книга Миколи Посівнича містить, напевно, найповніший на сьогодні верифікований перелік фактів біографії Провідника ОУН. Навряд чи вона суттєво понизить градус у дискусіях про Бандеру, однак має всі шанси зробити їх більш фактологічними, відтак допоможе не лише розвіяти міфи, а й розгледіти в ньому реальну людину".

Том Фелтон. По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання

"Чи є у вашому житті людина, завдяки якій ви відчуваєте себе важливим? – пише у передмові до цієї книжки акторка Емма Вотсон. - Людина, яка якимось чином є свідком усього, що з вами відбувається? Та людина, яка знає - справді знає! - що з вами й через що ви проходите, якій нічого не потрібно пояснювати?" І мова наразі про героя книжки Тома Фелтона "По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання" (К.: Лабораторія), тобто про актора, який дванадцятирічним зіграв культову роль чарівника Драко Мелфоя у фільмах про Гаррі Поттера. У цій книжці він відверто та з фірмовим гумором розповідає історії про свої перші прослуховування та ролі, про те, як отримав роль Драко, про пригоди на знімальному майданчику "Поттеріани" і про людей, з якими потоваришував за десять років зйомок фільмів.  Також автор розмірковує про переваги й недоліки слави, про те, як було складно зорієнтуватися у дорослому житті після закінчення зйомок, а також про те, що бути Драко — не круто. "Тільки-но Деніела, Емму та Руперта обрали, їхні життя змінилися, - згадує автор. - Вони покинули школу, і "Поттер" став їхнім життям. Вони опинилися в бульбашці і практично не мали шансу на нормальне дитинство. Для мене це було не так. Я працював через тиждень, а вони - постійно. Поза зйомками я ходив до звичайної школи, мав друзів і дуже старався бути нормальним підлітком. Ви, мабуть, знаєте нормальних підлітків. Можливо, ви - нормальний підліток. Якщо так, то вам відомо, що отримати тавро дивака - це недобре. Так, бути Драко - не круто через моє висвітлене волосся і регулярну відсутність на уроках. Для багатьох людей у шкільних коридорах я був Гаррі Дрочер. Вилупок на мітлі".

Макс Кідрук. Теорія неймовірності. Сімдесят історій про все на світі

Насправді нічого неймовірного, чи пак небезпечного, як заявлено у назві нашого огляду, у цій книжці немає. Все безпечно і навіть комфортно – так би ви шукали за вкрай важливою інформацією про те, якими насправді були тиранозаври або чому не варто будувати сонячні електростанції в Сахарі, по закапелках Інтернету, а так вся вона зібрана у книжці Макса Кідрука "Теорія неймовірності. Сімдесят історій про все на світі" (К.: Бородатий Тамарин). Більше того, книжка створена на основі сценаріїв однойменного науково-популярного радіоблогу, випуски якого виходили в ефірі "Українського Радіо" у другій половині 2021-го. Загалом книжка містить сімдесят історій, які розвінчують розповсюджені міфи, а також пояснюють різноманітні технології, події та явища з погляду науки. Чому ми старіємо? Чи правда, що більшість бактерій нешкідливі? Яка користь із мертвого восьминога у нічному клубі? Всі ці історії прості та лаконічні, й водночас - вони вражають. Кожна відкриває щось нове - неймовірне та захопливе. Щось таке, чим можна похизуватися на побаченні або ж обговорити з друзями. Наприклад, життя на Марсі. "Американський авіакосмічний інженер Роберт Зубрін наприкінці своєї книги "Курс на Марс" наводить цікаве припущення, - дізнаємося ми. - Він пише, що життя на Землі цілком може походити від мікроорганізмів, які спершу сформувалися на Марсі й лише потім потрапили на нашу планету з метеоритами. На перший погляд, Зубрінова ідея не оригінальна -- такий собі частковий випадок гіпотези панспермії. Ось тільки це лише на перший погляд, Від загалом нічим не обґрунтованої гіпотези панспермії припущення Зубріна відрізняється тим, що, по-перше, має підстави і, по-друге. його можна перевірити. Коли ми дістанемося до Марса, певна річ".

Марта Веллс. Щоденники вбивцебота. Книга 1. Всі системи: небезпека

Це перша книжка фантастичного циклу "Щоденники вбивце бота", відзначеного преміями Hugo  та Nebula і визнаного бестселером  "New York Times" та "USA Today". Тож за сюжетом історії Марти Веллс. "Щоденники вбивцебота. Книга 1. Всі системи: небезпека" (Х.: Жорж), перед нами світ майбутнього. Наче в романі попереднього автора про підкорення Марсу, космічними подорожами та планетарними місіями керують бізнес-компанії. Командам дослідників надають у супровід вартових андроїдів — заради безпеки. Але в суспільстві, де контракти укладають з тими, хто запропонує найнижчу ціну, не надто переймаються безпекою… Наприклад, на одній з далеких планет команда науковців веде дослідження під наглядом наділеного самосвідомістю вартмеха, що хакнув свій модуль контролю і називає себе (але не вголос) вбивцеботом. Він не прагне тісних стосунків з людьми і по-справжньому хоче тільки одного: аби його лишили самого на достатньо довгий час і він міг розібратися в собі. Та коли з іншою дослідницькою групою стається лихо, вчені та їхній вбивцебот мусять докопатися до правди, щоби вижити. До речі, з чого такі речі починаються (або й чим завершуються) можна дізнатися з наступної книжки про самітника.

Пилип Білянський. Луни

З усіх можливих предтеч цієї прози в лідери напрошується Кафка. Уявіть собі, як би далі жив і розвивався герой його оповідання "Перетворення", коли став тарганом, і ви матимете приблизний сюжет роману "Луни" Пилипа Білянського (К.: Темпора). Звісно, оригінального мало, коли зважити, що приблизно так само у далеких 1960-х називалася збірка Вадима Лесича. Щоправда, його луни були "кам’яні", а наразі маємо "водяні", бо герой роману – риба, яку викинуло на берег злиденного життя, в якому - стандартна схема людського існування. "Еволюціонували по-різному, - повідомляє наш герой, - розвивали різні релігії, проходили через інші революції, і вуха – вони якісь дивні, трубочками, і міста начебто схожі у вас, але з іншими культурними бекграундами. Потрібно якось інтегруватись. Соціалізуватись. Стандартизуватись. А ти не для цього плавці відкидав і нарощував вушні раковини. Зрештою ти застрягаєш між водою і сушею, бігаєш, як божевільний, і боїшся. Ця історія про те, як я одного разу був рибою і звали мене Семеном Глибинським". Тож, за сюжетом, одного похмільного дня в чотирирічного героя помирає від чергового запою батько, він потрапляє до бабусі, яка, бувши не в змозі утримувати малого, віддає його в інтернат. Але це мало кого рятує, бо головний герой - чи то людина, чи то риба - намагається йти далі, шукаючи мету. Після того, як він бачився з янголом, який прийшов по батька після смерті, усе у світі говорить з ним. Море, ліс, люди, речі, будинки. А людей навколо меншає, ніби все повертається назад, як у кліпі Енігми "Return To Innocent".  Ну, а далі вже чергова класика жанру, з якої, крім Фройда з Юнгом та ще купи постмодерної автури, тихо озивається наш Свідзінський з його незмінним "самотність, труд, мовчання". Оці "три радощі неодіймані" й зроблять, сподіваємося, з героя роману людину, а з його автора – чергового Дереша (дервіша?) нашої літератури.