Не все й одразу

Маючи неабияке терпіння вистояти на дощі й морозі, перед загрозою «Беркуту» понад півроку, тепер, коли першочергові цілі досягнуто, громада починає потерпати від дивної сверблячки змін. Усе і негайно, всіх – і до дідька, як мед, так і ложкою...
 

Проблема не в ентузіазмі, не в радикалізмі вчорашніх революціонерів. Проблема – в одній препоганій звичці, яку, - поруч із цілим комплексом недугів, успадкованих від авторитаризму, теж слід подолати негайно.
 

Ця звичка, - користати моментом, авторитетом революції, її героїв,тих, хтоне повернувся з Майдану, для задоволення не вельми шляхетних цілей. Мені чомусь не вельми до смаку, коли зараз, взявшись «жити по-новому», попід офісами державних установ часто з’являються натовпи «розлючених самозваних люстраторів», вимагаюч, м’яко кажучи, не зовсім реальних і ще м’якше, - не зовсім праведних кроків. Я розумію, «революційні трибунали» - це модно, але, либонь, лише в уяві постсовка. Європа, до якої ми так прагнемо, не вельми толерує схожі методи.
 

Ба більше, судячи іх власних спостережень, можу виснувати одну доволі прикру річ: численні громадські організації, які під час революції справді демонстрували неабияку відвагу, принциповість і непохитність, зараз якось плавно трансформувалися у такий собі «рекет за викликом». Хтось за спинами молодих хлопців, плекаючи почуття помсти чи, може, вибудовуючи власні плани, винаймає їх для шантажу опонента чи кривдника, підсиливши їхню присутність телевізійними камерами... Мовляв, ось він – голос народу, ось люстрація в дії.
 

Я колись вже задавався непростим запитанням: а хто люструватиме люстраторів? Ця проблема чомусь затушовується, заминається, виштовхується на маргінес суспільного дискурсу. А тим часом за лаштунками вчорашні правдолюбці влаштовують «міжсобойчики» із тими, кого вони так полум’яно пікетували, ладнають свої справи, і, подейкують, навіть стрижуть неабиякі зелені купони. Чиновник відкупився, і спить спокійно. Він купив собі не тільки комфортне перебування на посаді, він тепер достеменно знає, до кого варто звертатися в разі чого...
Ясна річ, - «колишніх», скомпрометованих корупцією, злочинами тощо слід гнати поганою мітлою від управління державою. Але, гадаю, справедливо буде робити це аргументовано, серйозно і шануючи людську особистість, якою б ницою вона не була. Таким чином ми продемонструємо свою моральну вищість, нову якість політики. І не матимемо докорів сумління, що починали добре, а завершили полюванням на відьом.
 

...Не йде мені з голови й історія з призначенням Бориса Ложкіна на посаду головного канцеляриста при новому президентові. Певна річ, сприймати його чи не сприймати, - особиста справа кожного. Але серед зливи звинувачень їхні артикулятори мали б на хвильку зупинитися. Повернутися трішечки у минуле, коли, принаймні, журналістська спільнота дивилася на цього чоловіка, мов на ікону медіаменеджменту. Видання його холдингу, які відтак (підозрюю, не зовсім добровільно) перейшли до рук одіозного Курченка, так от, видання Ложкіна вважалися взірцевими за дотриманням стандартів. І коли власник UMH перестав бути господарем, ціла команда зірок пера пішла разом з ним. І створила новий продукт, який теж, гадаю, заслуговує найвищих оцінок.
Це так, між іншим, нічого особистого... Звісно, могли б й українською робити це діло. Зрештою, на все свій час.
 

...Громадська думка не має історії, - цинічно зауважив колись, здається, один із американських президентів. Але, в принципі, варто пам’ятати те, що відбулося з нами бодай недавно. Пам’ятати, аби тримати у голові страшну ціну, заплачену за те, що маємо нині. І для того, аби зрозуміти: не буває так, що «все й одразу». Кожна вершина – це, перш за все, час, піт, а, може, й кров. Хотілося б, щоб останньої було якомога менше. Тому будьмо розважливими і справедливими, якщо бажаємо справедливості й щодо себе.