Терплячість лицарів і демагогів

Парламент не зміг визнати ОУН-УПА воюючою стороною Другої світової війни.
Із повідомлень ЗМІ

Щороку напередодні Покрови вухо пересічного українця налаштовується слухати черговий серіал заяв, дискусій і розумувань довкола статусу ветеранів УПА. І щороку, -- принаймні, так було досі, -- політичні сили, які дбають бодай про позірний імідж патріотичних чи близьких до народу, не втомлюються заявляти про наміри врешті-решт подолати історичну несправедливість супроти людей похилого віку, знищених роками, нестатками і репресіями.

Щороку напередодні Покрови вкотре одурені, але не розчаровані, колишні вояки УПА прасують старі однострої, видобувають зі скринь дорогі серцю прапори і штандарти, аби хоча б раз на рік нагадати державцям і політикам про те, що вони ще живі.
Обидві сторони демонструють подиву гідну терплячість, от тільки природа цієї риси у них різна. У владоможців терпець, я б сказав, філософського ґатунку, – його можна окреслити як очікування того, що з роками разом з людьми, які наразі є проблемою, зникне й сама проблема.

Ясна річ, ми всі відходимо, але хотілося б, щоб цей відхід був принаймні людським. Я підозрюю, що терплячість боївкарів і зв'язкових у тихому відстоюванні своїх вимог пов'язана, насамперед, із потребою гідно померти, усвідомивши і втішившись немарнотою попередніх зусиль і страждань. Матеріальні виміри і легковажна слава для тих, хто не раз-не двічі зазирав смерті в обличчя, хто перейшов таборові наругу і ницість, кого намагалися звести до рівня без'язикого і упослідженого вигнанця "соціалістичного суспільства", – категорії невизначальні та суєтні.
І найбільшим гріхом політиків перед цими людьми є методичне й терпляче очікування їхньої смерті. Тут мова не про християнську чесноту, втілену у п'ятій заповіді, а про одверте нехтування карбами долі, яка вперто доводить, що усіляке зло, заподіяне ближньому, неодмінно повернеться проти тебе.

Є й інший аспект цих передпокровських міркувань, – те, що навіть скупим пошанівком поодиноких очільників щодо вояків УПА, вони, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв. А головними героями у цих випадках чомусь виглядають не винуватці торжеств з нагоди вручення чергових 20 гривень, а ті, хто надзвичайними зусиллями, нерідко під софітами телевізійників, виривав цей дріб'язок з ненаситної бюрократичної горлянки.
Старі ж – мов діти. Розчулені увагою, яка є навіть не крихтами сумління, а так, – чиновницьким ритуалом, щонайбільше – мусовим ходінням в народ, вони ладні незліченно разів умерти за долю України, яка, по суті, – і це жорстока дійсність, – геть не така, за яку вони вже вмирали у криївках і розстрільних камерах енкаведе. Можливо, ритуальні сто грамів, а ще брязкіт самотужки виготовлених бойових відзнак зроджують у старечій уяві те мерехтливе видиво України, яким вони жили молодими.

Цинізм політиків завжди виправдає преса і телебачення. У крайньому разі, згодом його можна пояснити потребами моменту, важливістю мети. Насправді ж він лише спотворює орієнтири та базові цінності спільноти, поглиблює зневіру і недовіру між паріями і раджами, плодить збайдужіння та апатію. Ветеранам УПА важко усвідомити такі речі, позаяк їхня молодість припала на часи правдивих героїв і не менш правдивих негідників, вони знали чужу підлу владу і своїх шляхетних її опонентів. І тому не варто вимагати від них барвистого сприйняття світу. Вони звично сприймають у ньому лише чорні й білі кольори. Це, мабуть, залишиться з ними довіку.

…Колись один з львівських часописів умістив на першій шпальті малюнок чинного тоді президента Крачука з німецьким "шмайсером" і недвозначним підписом "УПА зродилась на Волині". Якось пізніше пан Кравчук заявив, що незабаром мітинги колишніх вояків-повстанців перестануть хвилювати владу "через фізичні обставини". Я розумію, старіємо… Але ж, перепрошую, не всі слабують на склероз.