Так званий Голодомор

Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, сказав не надто благочестиву річ: „Жодні розмови про загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною політикою”. Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлює, що „реальна політика” так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят християнської спільноти?) вже давно не базується еа євангельських притчах.

Та попри цинізм і „гламур мерзотників” (вислів Сергія Дацюка) у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила етичної поведінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча спроби такі були…

Мені також були не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади до деяких дуже драстичних питань – історії, культури, навіть цивілізаційного вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і захмарних формул. Перебір з європейською належністю іноді може спричинити сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.

Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я – громадянин, платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж оцінки дає сусід, то хотілося б щоб ці його публічні міркування про чужу країну витримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.

Мені – українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що хтось відмовляється приїхати на вшанування жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що він зважився розкидатися оцінками на кшталт „так званий Голодомор”, коли йдеться про смерть мільйонів моїх співвітчизників. А його демарш з неприїздом надалі стане одним із критеріїв мого особистого ставлення до особи, яка, виявляється, не бажає (чи не може, не здатна?) поспівчувати у біді. Відтак, чи може розраховувати на співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань його народові? Мабуть, сумнівно…

Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних режимів чи терористичних угруповань, які схожим чином підтримали російську ідею-фікс про визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Тож Путін ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечують очевидне. На кшталт „ревізіоністів”, які намагаються заперечити Голокост.