Я – Шарлі. А хто – «Інтер»?

Розумію, живемо у майже фронтових умовах, у режимі хоч і не проголошеного офіційно, однак відчутного, як мовиться, на дотик воєнного стану. Тому й такою різкою була недавня реакція громадськості на вибрик «Інтера» з його нев’їзними в Україну «звьоздамі» країни-окупанта.

 

У перші новорічні дні ми ходили на грані більш серйознішого конфлікту, ніж фейсбучна перепалка чи заяви певних політиків. Я думаю, що якась доволі непевна межа пролягала між тим, що відбулося, і ймовірною дією певних корисних ідіотів ВВХ, які цілком реально могли завітати до офісу телекомпанії з гаслами «Слава Україні!» і кількома пляшками випробуваного на Майдані коктейлю Молотова. Цю грань, на щастя, не перейдено, отже, міркувати зараз, як би повівся цивілізований світ, чи став би настільки популярним хештег «Я – «Інтер», не доводиться. Ба більше, є всі підстави припускати, що у світі навряд чи зауважили б такий собі майже невинний інцидент на тлі того, що відбувається в Україні. Принаймні, набагато масштабніші злочини терористів з ЛНР/ДНР аж ніяк не спричинили масових розсилок і репостів на кшталт «Я – Донбас».

 

Я не є прихильником журналістики аля лівацький Charlie Hebdo, рівно ж як абсолютно не толерую інтерівського контенту. Однак це справа мого особистого смаку, і аж ніяк не стосується права колег на таке, як на мене, специфічне бачення світу. У трагічному випадку «Чарлі...» є одна доволі цікава обставина – демократичні закони, посередництвом яких можна і треба було урегулювати конфлікт інтересів, як і слід було очікувати, виявилися порожнім звуком для Шерифа та Саїда Куаші. В Україні ж, за відсутності писаних законів, руки чешуться підігнати ситуацію у рамки революційної доцільності. Це, як на мене, неприпустимо, хай навіть у ситуації, коли для інтерівського менеджменту порожнім звуком є щоденні жалобні марші на похоронах українських вояків, загиблих на фронті.

 

І поки таких законів не буде укладено і ухвалено, ми й надалі балансуватимемо на межі. Прагнучи демократії і всіх належних її атрибутів, ми, однак, впадатимемо у крайнощі анархії, яка вже первинно таїть у собі небезпеку зловживань, провокацій та підміни понять. Реально переймаючись свободою слова, ми, попри те, не зможемо її реалізувати уповні, бо згадана вже революційна доцільність нашіптуватиме людям у владі найпростіші і найефективніші, на їхній погляд, рішення. То чим, у принципі, життя по-новому відрізнятиметься від режиму диктаторських «законів 16 січня»?

 

Я схиляюся до думки, що інтерівський «голубой огоньок» планувався як далекосяжна провокація. Спільнота чудово розуміє, кому була б на руку хутка і жорстка розправа над журналістами. Як, зрештою, цілком зрозумілим є і те, що ті ж журналісти, поставлені в умови вибору, не мали б залишатися статистами у чужій грі. Якби вони вчинили гідно, тоді б, без сумніву, багато хто з колег зміг би  підтримати гасло «Я – «Інтер». Цього не сталося. Тому й ентузіастів захищати «свободу слова» аля «Інтер» не чутно.