Коротке есе про спадковість

У нашому випадку важко сказати, хто кого здолав, бо тільки українці перетворюють кожну трансформацію свого побуту, устрою, влади, на маленькі громадянські війни. Але не забуваймо, що Порошенко не призначав свого часу Коломойського губернатором, тим паче, хто-хто, але не нинішній гарант, причетний до того, що у руках Привату зосередилася купа фактично державних активів. То чому б їм не ворогувати? Не надто зосереджуючись на очевидній війні Петра з Ігорем, маємо характерну рису перших результатів.  Ця риса – безоглядний популізм, яким, до слова, обидва свого часу лякали громадськість, приписуючи його, правда, заслужено, режиму Януковича.

«Бандити сидітимуть у тюрмах!» – вторить Ющенкові Порошенко. Приблизно те ж каже Коломойський ставленикам президента – чи в Укрнафті, чи в Одеській області, от тільки вживати слівце «бандити» йому якось не з руки. Петро Олексійович говорить про консолідацію нації, та тільки бачить її зі свого ракурсу. Ігор Валерійович також розповідає (специфічним сленгом) про об’єднання країни, але не каже, що має на увазі. Фактично кожен з них по-своєму втікає від проблеми, намагаючись заговорити її, втопити у гарній фразеології, – не більше.

Зрозуміло, схожа риторика знаходить вдячних слухачів, та ось проблема – на низинному рівні часто спрацьовує так званий «синдром виконавця», який штовхає чиновників або ж навіть не дотичних до влади осіб «перегинати палицю». І тоді зусилля фронтменів сходять на пси, оскільки найпривабливіші ідеї стають гротескними.  

Проблема спадковості, однак, не тотожна з тяглістю влади. Спадковість влади по-українськи означає консерватизм та стагнацію, невідповідність часові і його викликам. Знову маємо спроби перетягнути розшарпану за чверть століття незалежності ковдру повноважень, зруйнувати на свою користь систему балансів та противаг, аби доперти до абсолютного контролю над країною. Такий собі «демократичний феодалізм», за якого «демократична» рабська традиція – «прислухатися» до голосів «знизу», підказаних хитрунами «зверху», на жаль, жива» (Євген Сверстюк). Хіба не відбулося схоже напередодні другого туру голосування? Хіба не на «прохання трудящих» Порошенко пішов війною на олігархів, а Коломойський борониться від цього своїми заслугами в обороні країни? А компрадорська спільнота «знакових осіб» як підспівувала першому, так тепер затягне у тон другому.

Мені іноді видається, що Україну зможуть об’єднати хіба оці всеїдні істоти, – висновок невтішний, але що вдієш! Що на Заході, що на Сході вони сформували корпорацію вітряків, і завдяки їй влада ще довго носитиме на собі ризи попередників. Прикриті то вишиванками, то космополітичними костюмами з латками на ліктях.