Про гідність і приниження

Колись Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у бличкучому есеї „Ніколи більше!”, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30-х минулого віку і першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича досі добрий непомітним, але для уважного читача знаковим висновком про те, що „докоряти українцям,.. що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам,.. що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні претензії".

Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального масштабу, й досі толерує поділ на „рівних” та „рівніших”. По суті, сповідує право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.

...Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри, однак, чи можуть українці вимагати у світу толерантного ставлення, коли в їхніх душах культивують відчуття приниження?

Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити. Будь-яким робом: бюлетнем, укинутим в виборчу скриньку, пікетом під радою, врешті-решт повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив спротив, – до слова, серед них і автор згаданого есею, – навіть тих, хто обрав „внутрішню еміграцію”, не бажаючи жодним чином толерувати систему, – зламали її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону комфорту, позначену страхом і байдужістю, – що ж, для них двадцяти п’яти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.

Приниження одних штовхає на спротив, інших – на самогубство. Гадаю, дилема надається до розв’язання на користь першого. Але до спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним „тося зробить”, відчуватимуться гнаними і ображеними навіть в раю.