Видання приватне, не ошатне, не аж таке показне. Але воно – привід для запрошення й серії представлень. Публіка збирається переважно німецька. Тобто, автентичні німці, не українського походження, хоча були й такі. Власне, наші виступи перекладав українець із діаспори. Коли слово дали мені, я сказав кілька слів про потребу українців відмовитися від Пушкіна як носія чужої нам культури. Зараз про таке говорять радикальніше й довше. Я ж уклався в одне речення й, чесно кажучи, забув, не надав значення. Сказав і сказав.
Після виступу мені нагадали. Було невеличке прийняття в майстерні місцевих художників. Звична й приємна богемна обстановка, без умовностей. Аж раптом Сергій Жадан, який знає німецьку, попросив мене відійти вбік. Зі мною хочуть окремо поговорити німецькі колеги. Він же й перекладав. Так я дізнався про себе прикру новину: я не ціную свою культуру, культурні надбання нашого народу. Все через фразу про Пушкіна. Мої візаві були щиро впевнені: Пушкін – наш. І я не знаю, чи переконали ми з Жаданом співрозмовників у зворотному. Позицію пояснили, не більше.
Ось чому відверті зізнання експрезидента США Барака Обами, чому супердержава – експортер демократії 2014-того року, за його президентства, дозволила Росії анексувати Крим, не мають дивувати.
По суті, Обама мовби продовжив ту приватну розмову в нюрнберзькій художній майстерні. Буквальна цитата з його інтерв`ю CNN: "Є причина, чому не було збройного втручання в Крим. Тому що в Криму було багато російськомовних людей, і там існувала певна симпатія до поглядів, які представляла Росія. Навіть у Верховній Раді тоді були симпатики Росії". Далі ще показовіше: Обама аж тепер, Росія розв`язала найкривавішу війну на європейському континенті, побачив та відчув українську ідентичність.
Читайте також: Захистити українську і не образити російську: як це працює
Не він один. Але осяяння та просвітлення як західних (і не лише) еліт, так і пересічних громадян поки що має протилежний ефект. Та не виправдовує очікуванням активних українців, котрі ведуть національно-визвольну війну і розуміють, що ця війна з Росією – саме національно-визвольна, не інакше. Причину такого ставлення пояснити досить просто. Зрозуміти набагато складніше. І нам тут, і там, де Україна шукає партнерів та однодумців.
Філософ Вахтанг Кебуладзе – один із тих, хто пропонує розглядати ідентичність, вийшовши зі сфери політики у сферу культури. "Чи можна було лікувати німців, умовно, даючи читати їм Гете? Можна. Геній Гете – це геній людства, він промовляє до всіх людей, а не лише до німців. А чи можна лікувати росіян, умовно, даючи їм читати Пушкіна, або Толстого, або Достоєвського? У жодному разі. Це посилить хворобу", - каже він. І пояснює свій висновок: у класичній російській літературі вкорінені ненависть, зверхність, ксенофобія. Його колеги, французькі, польські, британські, американські, шведські філософи питають: "Як же росіяни можуть бути такими нелюдями, коли в них така література, культура?". Відповідь однозначна: Захід не зрозумів. От саме тому, що в них така література, саме тому, що в них така культура, тому вони такі.
Від середини ХІХ століття царська, потім – радянська, а потім – путінська Росія успішно продавали те, що вони називають "великой русской культурой" по всьому світу. Де не хотіли купувати – там вони нав`язували методом м`якої сили. І одного разу – сталося це лише три покоління тому, — цивілізований демократичний світ утратив щодо Росії залишки критичного мислення. Не в політичній, а саме в культурній площині. Тобто, народ, у якого така культура, апріорі не може схвалювати війни. Ба більше – брати в них участь, гвалтувати, вбивати дітей, тішитися з того факту, що в українців щодня через них смерті й руйнації.
Виявилося: Росія не просто може так чинити. Росія давно така. Їй подобається сіяти довкола себе, ще й під прикриттям якоїсь великої культури.
Читайте також: Під час війни культура не має бути приватною ініціативою
Але диявол тут ось у якій деталі. Європа та Америка раптом побачили справжнє, потворне, хижацьке обличчя Росії. Чого вимагає демократія та боротьба за цінності? Визнати не лише той факт, що Росія – ворог цивілізації, країна-маньяк, держава-вбивця. То насправді пів біди, якщо не третина. Справжня біда – визнавати власні помилки. Признатися публічно чи не публічно, для самих себе: Росія дурила, прикидалася хорошою й культурною. Ми вірили й любили, ми читали Толстого й Достоєвського. Аж раптом з`ясувалося – таким чином ми, цивілізовані люди, прямо й непрямо підтримали російську агресію.
Хто в цьому винен? Звичайно, Україна! Яка вперто заявляє про якусь свою окремішність від Росії. Хоче бути собою, а не частиною "русского мира". Вперто опирається. Тому війна, тому треба переглядати власні погляди на Росію. Виходити з зони комфорту, створену російським балетом та черговою екранізацією "Анни Кареніної". Ця війна проти України змусила визнати ворожим те, чим Захід так довго й щиро захоплювався.
Під словами Барака Обами може підписатися чимало західних політиків та культурних діячів. Адже стверджується право відстоювати й захищати зі зброєю в руках погляди, які представляє Росія. Демократія працює так: кожна думка має право бути почутою. Тенденції останнього десятиліття дозволяють зробити героєм твору маніяка, який так само має власну точку зору на те, як облаштований світ довкола нього. Й відстоювати її з різницьким ножем, дрилем, молотком, бензопилкою чи зашморгом з колючого дроту.
Напад Росії на Україну Бараком Обамою та його однодумцями подається і трактується як право Росії та росіян відстоювати власну ідентичність. Ну дається ж таке право поневоленим народам. Історія не заперечує, навпаки – вітає.
Проте публіцист та фахівець із довгострокових стратегій Євген Глібовицький наголошує на протилежному, коли згадує: "У 2015 році один з керівників латвійського МЗС шокував мене питанням, що ми робимо зі своєю російською меншиною. Я сказав, що в нас немає російської меншини. Ми не вважаємо людей, які розмовляють російською, чи є російського походження — росіянами, ми їх вважаємо українцями". І з позиції дня нинішнього наголошує на загалом очевидному тепер: українців найбільше недооцінювали як росіяни, так і на Заході.
Отже, в тому, що нас хибно оцінювали як потенційні партнери, так і явні вороги, винними виглядаємо ми самі. Гаразд, Україна не мала, не має і навряд скоро матиме фінансовий ресурс, аби закохати в себе Захід так, як це за півтора століття зробила Росія. Росії ж удалося, бо того захотіла і так вирішила тамтешня влада. Але набагато гірше, що всередині країни під час гарячої фази війни за ідентичність ми як українці теж програємо. Бо в нас досі шукають хороших росіян та практикують російські моделі політичного й суспільного розвитку.
А очільники держави готові ігнорувати корисні поради саме західних партнерів. Що справляє враження поганої договірної спроможності. Ну точно російські практики. Тож не варто дивуватися, коли Барак Обама дає росіянам право утверджувати на чужій території свій власний порядок денний.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.