Наприклад, про мого діда Лавріна, з нього чомусь починаю найчастіше, може, тому, що виростав з його оповідями. Для чоловіків його покоління, щоб просто вижити – це вже було неабияким досягненням. Та все ж, думати про це – щоразу наче перевертати важке каміння, чи бетонні брили, настільки важке й болюче те думання. І на все це накладаються ще й власні відчуття і враження вже від війни цієї.
По дідовій біографії можна вивчати історію XX сторіччя, тим більше, що він був його ровесником
По дідовій біографії можна вивчати історію XX сторіччя, тим більше, що він був його ровесником. Народжений у 1900-му він пам’ятав, як у 1913-му з нагоди 300-ліття царювання дому Романових їм, учням церковноприходської школи, роздавали цукерки. Бо ж події відбувалися на південній Волині, Кременеччині, яка тоді входила до складу Російської імперії. Проте в 1917-му, коли імперія завалилась, він аніскільки не сумував, хоча й у розграбуванні панського фільварку, яке відбулось тоді ж і навіть супроводжувалося стрільбою та вбивствами серед тих, хто не поділив панське добро, участі не брав. Хоча тим, хто попритягав додому панські меблі, довго ними користуватися не довелося. Бо невдовзі у село заїхали "патлаті козаки", гетьманці, як згадував дід, вочевидь від Скоропадського. Вони зібрали "сход" і примусили нести панське добро назад, ще й висікли нагайками посеред села і декого з тих, хто грабував, а також інших, кого впіймали й хто видався їм підозрілим. Серед таких був і дідів товариш Степан.
Читайте також: То Ленін придумав ерефію
Цей випадок і взагалі повернення награбованого селянам настільки не сподобалося, що коли невдовзі після гетьманців у село зайшли загони більшовицької Першої кінної армії Будьонного, то десь зо двадцять юнаків записалися у будьонівці, а серед них і мій дід. Звісно, повелися ще й на більшовицьку пропаганду, бо ж "граб награблєнноє", і ще ж обіцянка поділу панської землі, а також "проти поляків". Бо ж в імперії вже був досвід придушення польського руху із залученням українських селян ще під час польського повстання 1863 року. Дід згадував, що, коли був малим, то у них під стріхою ще висіла "піка" з тих часів.
З Першою кінною з боями вони поволі дійшли аж до Варшави, зате звідти, за словами діда, утікали дуже швидко аж за Київ. Потім ще був Перекоп і Крим, тиф, одеський госпіталь... А далі – на даху вагона до Проскурова, а звідти в село пішки. Перейшов Збруч, а тут уже поляки
Словом, з Першою кінною з боями вони поволі дійшли аж до Варшави, зате звідти, за словами діда, утікали дуже швидко аж за Київ. Потім ще був Перекоп і Крим, тиф, одеський госпіталь... А далі – на даху вагона до Проскурова, а звідти в село пішки. Перейшов Збруч, а тут уже поляки. Тюрма у Збаражі, викуп за копу яєць і пуд масла з умовою, що піде служити вже у польську армію. Відтак 4 роки служби у Війську Польському. За дідовими словами, з тих двадцяти хлопців, які тоді записалися у будьонівці, у село вернулося лише троє.
II світова також без нього не обійшлася. Мобілізований у Красную Армію у 1944-му, він цілком міг стати 124-м загиблим на ній із нашого села, але, на щастя, якимось дивом вцілів. Для повноти картини ще можна згадати, що у 1949-му дід попав у тюрму. "За довгого язика", як сам казав. У той час на заході України вже почали селян заганяти у колгоспи й він записався туди наче б добровільно, але щось там йому не сподобалося. Був звичайним їздовим, але ж колишній будьонівець та ще фронтовик, почав висловлювати незгоду з діями начальства. Але ж у ті часи ще не таких будьонівців і фронтовиків посилали туди, де Макар телят не пас, згадати лише долю автора тієї ж "Першої Кінної" Ісака Бабеля... От і дідові пришили справу. Заїхав додому на обід, а слідом "труска", "солдати в кашкетах", як згадувала баба Домка, і знайшли у дідовій "опалці" – торбі з мішковини, яку підвішують перед кіньми, коли їх годують – п’ять кілограмів ячменю. П’ять кілограмів – п’ять років. Випустили з тюрми тільки тоді, коли помер Сталін.
Читайте також: Коли закінчиться війна?
Дідові пришили справу. Заїхав додому на обід, а слідом "труска", "солдати в кашкетах", як згадувала баба Домка, і знайшли у дідовій "опалці" – торбі з мішковини, яку підвішують перед кіньми, коли їх годують – п’ять кілограмів ячменю. П’ять кілограмів – п’ять років
У шістдесяті й сімдесяті, які я вже добре пам’ятаю, дід, здається, тільки тим і займався, що пас корову і майже завжди довкруж нього збирався гурт, послухати його історій. Щоправда, коли поруч була баби, то її репліки, як правило, зводили нанівець його версії подій. І ще любив читати книжки, найперше про козаків, мама приносила йому з бібліотеки, часом переповідав прочитане. В останні роки, а дожив до вісімдесяти семи, то уже дещо забував і плутав, і деколи, з його слів, виходило, начеб сам був десь поряд з Хмельницьким, Кривоносом і Богуном...
Звісно, не мені дорікати дідові, але все ж... Надто дорого нам тепер коштує та його помилка, його та ще тих інших двадцяти хлопців з нашого села, які пішли тоді не в ту армію. Хоча й самі вони за неї розплатилися сповна
Так от, думаю я про діда й тепер, думав і взимку 2016-2017 років, під Авдіївкою, коли, стискаючи автомат, вдивлявся у ворожу темінь за бруствером окопу. Звісно, не мені дорікати дідові, але все ж... Надто дорого нам тепер коштує та його помилка, його та ще тих інших двадцяти хлопців з нашого села, які пішли тоді не в ту армію. Хоча й самі вони за неї розплатилися сповна. Як і всі інші, з інших міст і сіл, які нікуди не пішли, а мали б піти. Але, звісно, аж ніяк не Першу кінну, а в армію УНР, до Петлюри. І якби тоді з кожного села хоча б отак по двадцять бійців стали під українські знамена, то сьогодні, ми, либонь, і не мали б війни, а давно були разом з цивілізованим світом у НАТО і ЄС.
А ще думаю, важливо тепер уже нам самим не допустити нових помилок, аби у майбутньому історія не виставляла за них рахунки уже нашим внукам та правнукам.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.