Десь там, де замість грибів старлінки ростуть.
Війна має якусь свою особливу дистанцію.
З Нью-Йорка здається, що пекло у Львові (та що там, навіть в Ужгороді).
З Варшави, що небо падає на землю в Києві.
З Києва, що Запоріжжя помре ось-ось.
А ти заїжджаєш з передової в місто і перше, що бачиш — асфальтоукладачі.
І це просто розбиває твою київську оптику, мусиш намацувати інші окуляри.
Роботяги накидають паруючу чорну масу та вкатують її, а за всім цим байдуже спостерігають містяни, що чекають на тролейбус.
Межа міста.
Виїзд на війну.
До фронту можна пішки дійти.
Читайте також: Ніщо не допоможе тому, хто відмовляється від відповідальності за майбутнє
Дистанції війни в кожного свої, але неймовірна адаптивність українців — це ще одна колективна риса, що мене вразила — після солідарності на Майдані у 2013/14 роках.
- Ми посидим без света, но они суки посидят без кислорода.
Я подумав, що то якісь одесити заблукали в дніпровському готелі, але це харків'яни так знущаються.
- О, у вас в ресторані є світло та інтернет. Можна пункт незламності відкривати.
- Можна, але ми тоді зламаємося.
Це також в Дніпрі: замість ниття — смішок, над русскіми, над самими собою.
Ми посидим без света, но они суки посидят без кислорода.
Архетипно.
Мобільні термінали лежать, відвідувачам не вистачає готівки. Обіцяють, що перекинуть тисячу пізніше — розповідає офіціант в Дніпрі.
І тут одразу два здивування.
Офіціант погодився на такий ризик і найцікавіше, що потім йому дійсно перекинули тисячу гривень.
Перед тим в Києві в магазині NB, де кросівки від 5 до 8 тисяч, в повній темряві, коли не працює жодна відеокамера, десятки покупців ходили з ліхтариками й вибирали взуття.
Над ними не стояв жоден продавець, їх ніхто не контролював.
Я знаю, що буває також інакше: завжди є мародери й падонки, охочі нагріти руки.
В Києві в магазині NB, де кросівки від 5 до 8 тисяч, в повній темряві, коли не працює жодна відеокамера, десятки покупців ходили з ліхтариками й вибирали взуття. Над ними не стояв жоден продавець, їх ніхто не контролював
Але певен, що таких історій критична більшість, бо якби це було не так — ми б програли дуже давно.
Може у 2013/14, а, може, раніше.
Можливо, навіть і не бралися за це — за незалежність.
І от кого щиро жаль, то людей, які в силу різних обставин зараз не в Україні.
Пережити такий досвід — це ніби долучитися до якогось містичного таїнства.
Сопричастя нації.
Про автора: Олег Манчура, журналіст.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.