Дистанції війни в кожного свої...

Десь там, де замість грибів старлінки ростуть.

Війна має якусь свою особливу дистанцію.

З Нью-Йорка здається, що пекло у Львові (та що там, навіть в Ужгороді).

З Варшави, що небо падає на землю в Києві.

З Києва, що Запоріжжя помре ось-ось.

А ти заїжджаєш з передової в місто і перше, що бачиш — асфальтоукладачі.

І це просто розбиває твою київську оптику, мусиш намацувати інші окуляри.

Роботяги накидають паруючу чорну масу та вкатують її, а за всім цим байдуже спостерігають містяни, що чекають на тролейбус.

Межа міста.

Виїзд на війну.

До фронту можна пішки дійти.

Читайте також: Ніщо не допоможе тому, хто відмовляється від відповідальності за майбутнє

Дистанції війни в кожного свої, але неймовірна адаптивність українців — це ще одна колективна риса, що мене вразила — після солідарності на Майдані у 2013/14 роках.

- Ми посидим без света, но они суки посидят без кислорода.

Я подумав, що то якісь одесити заблукали в дніпровському готелі, але це харків'яни так знущаються.

- О, у вас в ресторані є світло та інтернет. Можна пункт незламності відкривати.

- Можна, але ми тоді зламаємося.

Це також в Дніпрі: замість ниття — смішок, над русскіми, над самими собою.

Ми посидим без света, но они суки посидят без кислорода.

Архетипно.

Мобільні термінали лежать, відвідувачам не вистачає готівки. Обіцяють, що перекинуть тисячу пізніше — розповідає офіціант в Дніпрі.

І тут одразу два здивування.

Офіціант погодився на такий ризик і найцікавіше, що потім йому дійсно перекинули тисячу гривень.

Перед тим в Києві в магазині NB, де кросівки від 5 до 8 тисяч, в повній темряві, коли не працює жодна відеокамера, десятки покупців ходили з ліхтариками й вибирали взуття.

Над ними не стояв жоден продавець, їх ніхто не контролював.

Я знаю, що буває також інакше: завжди є мародери й падонки, охочі нагріти руки.

В Києві в магазині NB, де кросівки від 5 до 8 тисяч, в повній темряві, коли не працює жодна відеокамера, десятки покупців ходили з ліхтариками й вибирали взуття. Над ними не стояв жоден продавець, їх ніхто не контролював

Але певен, що таких історій критична більшість, бо якби це було не так — ми б програли дуже давно.

Може у 2013/14, а, може, раніше.

Можливо, навіть і не бралися за це — за незалежність.

І от кого щиро жаль, то людей, які в силу різних обставин зараз не в Україні.

Пережити такий досвід — це ніби долучитися до якогось містичного таїнства.

Сопричастя нації.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.