Як Фонд Фрідріха Еберта будує діалог між Україною, Європою і Глобальним Півднем, - розмова з генеральною секретаркою Фонду Сабіне Фандріх

Фонд Фрідріха Еберта працює давно в Україні, довший час, але з настанням великої війни і повномасштабного вторгнення, як змінилися пріоритети і завдання фонду тут?

Передусім хочу щиро подякувати за запрошення. Для мене, як генеральної секретарки Фонду Фрідріха Еберта, це перший візит до України. Я сприймаю цю поїздку як цінну нагоду ближче ознайомитися з нашою роботою тут, поспілкуватися з партнерами проєктів і нашою командою.

Як генеральна секретарка організації з представництвами по всьому світу, зокрема й у Німеччині, ми займаємося громадянською освітою, дослідженнями та іншими напрямами. Моє ключове завдання — координувати діяльність Фонду на глобальному рівні.

В Україні я вперше. І приїхала насамперед для того, щоб краще зрозуміти ситуацію — не повчати, а слухати, вчитися і побачити, як змінюються наші проєкти.

Ми завжди працюємо з довгостроковою перспективою. Наш офіс в Україні діє з 1993 року, тож це вже понад три десятиліття безперервної роботи. Наша діяльність зосереджена на трьох ключових напрямах: перший – зміцнення інклюзивного та демократичного суспільства, другий – сприяння сталому економічному та  соціальному розвитку і третій напрямок – підтримка міжнародного діалогу.

І як би це не звучало, наші пріоритети залишилися незмінними навіть після початку повномасштабного вторгнення. Змінилися передусім конкретні проєкти в межах цих напрямів.

У першому напрямі ми значно більше уваги приділяємо соціальній згуртованості, підтримці внутрішньо переміщених осіб та людей, які втратили працездатність через війну.

У другому — фокусуємося на відбудові та майбутньому економічному розвитку країни, а також на навчанні профспілок і соціально-економічних партнерів.

У третьому напрямі ми виступаємо посередниками, налагоджуючи діалог між людьми в Україні, Німеччині та ширше — в Європі та країнах Глобального Півдня. Ми бачимо, що існує багато різних уявлень про події в Україні, тому прагнемо дати ширший контекст і показати реальну ситуацію на місцях.

Багато української молоді зараз перебувають у Німеччині. Один із акцентів вашого фонду - це робота з моолддю. Як на вашу думку, чи українці молоді зможуть повернутися в Україну і збагатити її з досвідом, який вони набудуть у Німеччині, і що фонд може зробити для тої молоді, яка залишається в Україні? 

Загалом ми приділяємо велику увагу громадянській освіті — в Німеччині, Україні та в усьому світі. Адже, як наголошував Фрідріх Еберт, перший демократично обраний президент Німеччини, демократія потребує демократів. Без людей, які поділяють демократичні цінності, її неможливо побудувати.

Тому кожне нове покоління має цьому навчатися. Це не те, що можна досягти раз і назавжди як готовий результат. Ми бачимо це сьогодні і в Україні, і в Німеччині, де також зростає кількість антидемократичних рухів. Демократичні цінності потрібно постійно підтримувати та зміцнювати. Саме тому ми приділяємо особливу увагу роботі з молоддю. Ми організовуємо заходи з громадянської освіти, об’єднуємо молодь з різних регіонів України, обговорюємо такі цінності, як справедливість, солідарність і свобода, а також те, як вони реалізуються в демократичному процесі. Ми також співпрацюємо з учительськими організаціями, які допомагають формувати ці цінності у молодого покоління. І, безумовно, створення гідних умов у країні та реальних перспектив для молоді — це найкраща передумова для того, щоб молоді люди залишалися або поверталися додому.

Інтерв'ю з генеральною секретаркою Фонду Фрідріха Еберта Сабіне Фандріх, фото: Еспресо

Ви згадали ім’я Фрідріха Еберта – першого обраного керівника Німеччині. Він був соціал-демократом і мав фокус на розвиток профспілкового руху. В Україні профспілковий рух не був таким як мав бути. Чи в Україні власне є тут багато ще роботи і яким має стати профспілковий рух?

Безумовно, роль профспілкового руху істотно змінилася від часів радянської системи до переходу до демократії. Ми пам’ятаємо, що за комуністичного режиму профспілки мали жорстку вертикальну структуру і фактично були частиною державного апарату. Така модель вертикальної філософії збереглася у спадок у багатьох країнах — як у Європі, так і в Африці.

Сьогодні ж ми живемо в умовах демократії та ринкової економіки. І ключове завдання демократичних профспілок — це організація працівників і захист їхніх прав.

Гадаю,  трансформація потребує часу. Водночас надзвичайно важливо розвивати профспілки за принципом «знизу вгору», забезпечувати внутрішні демократичні процеси та посилювати їхній голос — зокрема в питаннях відбудови, трудових прав і нових викликів, таких як штучний інтелект. Адже постає питання: як ці технології змінять наш ринок праці та умови роботи?

Окремо варто враховувати роль транснаціональних компаній, які працюють у глобальному масштабі. Саме тому важливими є обмін досвідом, навчання, дослідження та міжнародна співпраця для зміцнення профспілок. І, безумовно, значний імпульс цьому процесу може дати європейська інтеграція України.

Є чимало питань, які безпосередньо стосуються прав працівників, і хто ж їх об’єднає, як не профспілки? Тож нам дійсно потрібно зміцнювати їхню демократичну участь та роль. 

Чи зараз виклики перед профспілками залишаються такими самими, що й 100 років тому?

Ні, виклики, звісно, вже інші. Тоді йшлося, наприклад, про восьмигодинний робочий день і т.д. — це були зовсім інші теми. Сьогодні ж ми дедалі частіше чуємо про необхідність підвищення конкурентоспроможності, зокрема в межах Європейського Союзу, про дерегуляцію, щоб краще конкурувати на глобальному ринку.

Я не проти реформ — навпаки, вони необхідні. Але водночас важливо, щоб працівник не залишався сам на сам із роботодавцем. Люди мають знати свої права і вміти їх захищати. 

Днями було 40 років Чорнобильської трагедії. Довший час Україна, як нова країна у Європі асоціювалася в першу чергу із Чорнобилем. Помаранчева революція стала поворотним моментом, бо всі побачили, що Україна – це ще одна країна, в якій є громадянське суспільство. 

І власне цей діалог між громадянськими суспільствами, наприклад, німецьким і українським, як ви можете сприяти, як фонд, щоб ці горизонтальні зв'язки зміцнішали? Як вони можуть допомогти?

Це, безумовно, одне з наших ключових завдань. Ми працюємо більш ніж у ста країнах світу і маємо широку мережу місцевих партнерів — у громадянському суспільстві, парламентах, профспілках, серед журналістів і науковців. Тому, як я вже зазначала, ми не приїжджаємо, щоб когось повчати. Натомість ми створюємо простір для обміну досвідом і взаємного навчання, особливо у горизонтальному вимірі. 

Ми бачимо себе своєрідними посередниками. Наприклад, запрошуємо журналістів із Латинської Америки чи Африки, щоб вони на власні очі побачили ситуацію в Україні, відчули ширший контекст і змогли розповісти про це у своїх країнах.

У часи поширення фейкових новин особливо важливо мати інформацію з перших рук і створювати простір для прямого діалогу між людьми.

Журналістика в Україні переживає складні часи, зрештою як і у всьому світі зараз для журналістики є нові виклики. Яке майбутнє громадянської журналістики, суспільного голосу, суспільного мовлення? Чи має це перестати бути лише частиною бізнесу, як ми бачимо в Сполучених Штатах, чи це має бути частиною громадянського суспільства?

Наразі в Україні ми не реалізуємо окремих медіапроєктів. Утім, важливо запрошувати журналістів з-за кордону, щоб вони могли на власні очі побачити ситуацію, працювати на місці подій і поширювати більш точну інформацію — на противагу дезінформації, яка також активно циркулює.

Водночас я переконана, що надзвичайно важливо дотримуватися високих журналістських стандартів і розвивати не лише приватні, а й суспвльні медіа. Я маю на увазі саме суспільне мовлення — незалежне, не орієнтоване на комерційний прибуток і не підконтрольне великим спонсорам, а підзвітне суспільству. Тому я є прихильницею моделей суспільного мовлення, які діють, наприклад, у Німеччині чи Великій Британії. Адже суспільна думка не повинна формуватися під впливом вузьких інтересів власників медіа або великих капіталів.

Україна йде до вступу в ЄС. Сподіваємось, що війна відкриває для нас вікно можливостей. Водночас, ми бачимо, що деякі закони, які змінюють правила гри в Україні, дуже важко ухвалювати. Чи ви теж працюєте з адвокацією цих змін, які є складними. Наприклад, незалежність судової гілки влади, правова держави, критерії, які є наріжними для ЄС. 

Ми не можемо взяти на себе весь процес вступу, але можемо його супроводжувати: проводити дослідження, налагоджувати діалог, залучати експертів. Маємо досвід підтримки подібних процесів і в інших країнах, які вже пройшли шлях вступу до Європейського Союзу. Ми також консультуємо наших партнерів — зокрема профспілки — з різних питань, наприклад у сфері судової реформи, і допомагаємо вибудовувати діалог навколо цих тем.

Водночас ми зазвичай не надаємо масштабної технічної допомоги, як це роблять державні інституції. Це не наша роль. Натомість ми зосереджуємося на посередництві, підтримці діалогу та аналітичній роботі.

генеральна секретарка Фонду Фрідріха Еберта Сабіне Фандріх, фото: Еспресо

Розкажіть, будь ласка, про програми, які пов'язані з роллю жінки в Україні. Чому вони важливі для фонду?

Жінки для нас — надзвичайно важлива тема. Мушу сказати, мене щиро вражає їхня роль тут, в Україні. Я бачила документальні матеріали про те, як жінки роблять внесок у захист країни, а також у її управління і підтримку.

Ми знаємо з історії, що під час війни роль жінок зазвичай зростає — адже чоловіки часто перебувають на фронті, і жінки беруть на себе більше відповідальності. Водночас важливо зробити все, щоб після завершення війни ці зміни не були втрачені, а жінки отримали гідне представництво в політичних інституціях.

Досвід Німеччини після Другої світової війни показує: жінки відігравали надзвичайно важливу роль під час війни, але опісля від них очікували повернення до традиційних ролей. Тому існує ризик певного відкату в питанні рівності.

Саме тому ми підтримуємо програми рівної участі і прагнемо, як це вже робили в інших країнах, посилювати роль жінок на місцевому рівні — зокрема у виборах і в органах місцевого самоврядування. Наразі ми не реалізуємо таких проєктів в Україні, але після завершення війни готові активно працювати в цьому напрямі.

Як мінімум маємо зараз в Україні жінку прем’єр-міністра.

Так, я це знаю. І, як я вже казала, я тут не для того, щоб когось повчати — я тут, щоб вчитися. У Німеччині ми теж стикаємося з серйозними викликами. Так, у нас протягом 16 років була канцлерка — Ангела Меркель. Але навіть попри це представництво жінок у парламенті становить близько 30 %. Тобто до реальної рівності ще далеко. Тому і нам самим ще багато над чим потрібно працювати.

До речі, як ви вважаєте, чим Україна взагалі може бути повчальною зараз для Європи? Який приклад вона дає?

Думаю, нам справді є чому у вас повчитися. Передусім — вашій рішучості та стійкості. А також тому, як швидко ви реагуєте на виклики, як оперативно запускаєте проєкти і як трансформувалася оборонна промисловість. Сьогодні видно, що багато країн намагаються перейняти цей досвід.

Ми також дуже вдячні за вашу роль, адже розуміємо, що Росія є загрозою не лише для України, а й для всієї Європи. Тому нам є чого навчитися від вас— і в технологіях, і в мужності, і у відвазі. І це викликає щиру повагу.

Перед війною Україна зробила успішну реформу децентралізації. Війна багато процесів поставила на паузу і навіть частково відбувається зворотня централізація. Чому децентралізація важлива? Як вона змінює процеси в країні? Чому це тренд до європеїзації, модернізації України?

Окремо хочу наголосити на важливості децентралізації. Досвід багатьох країн показує, що надмірна централізація створює проблеми: люди на місцях не залучені до ухвалення рішень, не є у фокусі планування, а їхні потреби залишаються поза увагою. 

Україна ж демонструє інший підхід — коли держава стає сильнішою саме завдяки децентралізації. …І гадаю, що наші дослідження це підтверджують.

Ми проводили дослідження в Європі щодо викликів відбудови, а також ширше дослідження — щодо викликів під час війни. І тут важливо підкреслити: децентралізація має означати не лише передачу завдань, а передусім передачу повноважень і ресурсів. Не можна делегувати відповідальність без належного фінансування. Це проблема, з якою ми сьогодні стикаємося і в Німеччині. І це надзвичайно важливо, адже саме на муніципальному рівні люди щодня взаємодіють із державою — через дороги, школи, мости та інші базові послуги. І якщо ця система не працює, це підриває довіру і до держави, і до демократії загалом.

Водночас децентралізація — це ще й школа демократії. Саме на місцевому рівні люди залучаються до процесів, а політики часто починають свою кар’єру. Це надзвичайно важливо. Але в умовах війни це також дуже складне питання. Ми щойно обговорювали, чи можливо проводити місцеві вибори під час війни. Можливо, в окремих регіонах це було б реально, в інших — ні. Однак, чи коректно проводити вибори лише в частині країни, а не всюди? Це вам вирішувати. Але, на мою думку, надзвичайно важливо продовжувати цей демократичний процес і поглиблювати децентралізацію на місцевому рівні.

Коли ми говоримо про відбудову України і залучення інвестицій наскільки важливо, щоб допомога на відбудову розподілялася централізовано через уряд, чи це можуть бути прямі інвестиції, які залучає громада на місці?

Має існувати щось на кшталт фінансової конституції. Йдеться не лише про гранти згори — громади повинні мати власні збори чи податки на місцевому рівні, які вони справді контролюють і якими можуть самостійно розпоряджатися.

Водночас, якщо завдання передаються від центрального або регіонального уряду, вони обов’язково мають супроводжуватися відповідним фінансуванням для їх виконання.

У Німеччині, наприклад, є два типи завдань: власні місцеві — з власними ресурсами та правом ухвалювати рішення — і делеговані центральним урядом, які необхідно виконувати. Обидва типи є однаково важливими. 

І, звісно, можуть існувати інвестиційні програми, але це вже залежить від конкретного конституційного устрою.

Моєму покоління часто здається, що ми рухаємось занадто повільно. Країна занадто повільно змінюється з 90 року. Але якщо дивитися з боку вашого Фонду, який працює тут 30 років. Наскільки швидкими є зміни в Україні, чи вони є достатні?

Не мені це оцінювати — я не до кінця обізнана з темпами змін. Водночас прогрес є, і в умовах війни це дуже непросто.

На мою думку, ключове — щоб після завершення війни процес відбудови був інклюзивним. Річ не лише у швидкості. Йдеться про участь, інклюзивність, зцілення суспільства, створення належних інституцій і демократичного процесу, який не роз’єднує, а об’єднує. Тому швидкість має значення, але не менш важливо — як саме відбуваються ці зміни.