Коли на недавній спільній із президентом Чехії Петром Павелом пресконференції хтось із чеських журналістів поцікавився у президента України Володимира Зеленського, чи не загрожує після української перемоги виселення російськомовним громадянам України у Росію, як це трапилося після 1945-го із німецькомовним населенням Судетської області Чехії, той відповів досить чітко, що ні. А ще він повторив нам усім відоме, що зі спілкуванням будь-якою мовою в Україні ніколи не було проблем, і що росіяни через обстріли й бомбардування на сході й півдні країни переважно російськомовних і вбивають, і тому чимало з них, бачачи це, свідомо переходять на українську. До речі, до таких можна віднести й самого Володимира Зеленського, який за цей час також пройшов шлях від "какая разніца" до україномовності, до якої його, окрім усього іншого, звісно, зобов’язує ще й посада. А чеському журналістові можна було ще й нагадати, що, на відміну від Чехії 1945-го, окупованої совєтами, які фактично прийшли на зміну нацистам, і де самі чехи нічого не вирішували, Україна все ж таки є демократичною правовою державою.
Читайте також: Дідова помилка
От тільки щодо переходу російськомовних на українську, то, як би нам цього не бажалося, президент видав більше бажане, ніж дійсне. На жаль, у мегаполісах сходу й півдня русифікація триває й досі. Змінилося лише, що тепер б’ють не за українську, як за совка, а за зауваження щодо російської, як от нещодавно на Київщині.
Та у мене тут свої болісні рефлексії. Коли думаю про наслідки русифікації українців, то, наприклад, щоразу згадую татового молодшого брата дядька Ваню, саме так він сам себе називав, і ми також.
Народився він у подільському селі на Хмельниччині, після школи наприкінці 1950-х – совармія, служба на кордоні з Румунією на території тодішньої Молдавської РСР, там у Кишиневі й залишився після служби, працював на заводі. Одружився з тіткою Свєтою родом з Курщини, що в Росії. Саме від них я вперше почув російську ще дошкільням. І від дядька з тіткою, і від своїх двоюрідних: сестри Інни та брата Антоші (імена дещо змінені). Хоча дядько все ж частіше звертався, власне, тим західно-подільським діалектом, яким розмовляв у своєму селі з дитинства, де були й "рискаль", і "верета" – слова незвичні для південної Волині, де я виростав, але все ж українською, але тільки то до нас. З дружиною і дітьми, звісно, тільки російською. А щоб про вивчення молдавської, то такого від них я ніколи й не чув. Ми їздили до них, вони до нас, і хоча тітка Свєта часом могла помастити маслом вареники з вишнями, які потім їв лише дядько, примовляючи: "Кашу маслом нє іспортіш..." – все ж ми якось розумілися.
Читайте також: То Ленін придумав ерефію
Гірше стало, коли Україна і Молдова проголосили незалежність. Що я вже наслухався від дядька історій про той кордон, який псував йому життя, то окрема тема! А ще, пригадую, він постійно нахвалював комуніста Вороніна, тодішнього президента Молдови. Тітка Свєта, либонь, також важко пережила розпад сересеру, принаймні, в гості одні до одних ми більше не їздили. Хіба сам дядько ще навідувався у бабине село, а влітку то подовгу мешкав там, на Хмельниччині, і де ми деколи перетиналися.
На той час мені вже було зрозуміло, що мої дядько й тітка у Молдові типові представники "пятої колони", які, живучи у цій країні, не сприймають ні її мови, ні культури, а тільки й мріють, що про повернення совка.
Подальший розвиток цієї історії такий, що моя двоюрідна сестра Інна народила, хоч і заміж не вийшла, сина назвали Нікітою. Дядько казав Нікіта́, з наголосом на останньому складі. Подейкують, він був проти зятя-молдаванина. Тітка Свєта захворіла й невдовзі померла. Дядько пережив її на кілька років. Антоша після того, як батьків не стало, виїхав у Німеччину, де працював на якомусь заводі. А вже коли почалася війна, раптом написав мені на ФБ цілком у російському пропагандистському наративі "дєди ваєвалі", згадавши нашого спільного діда Сянька, його перебування у німецькому полоні, й те, як німецький конвоїр шаблею перерубав йому плече під час завантаження на баржу десь на Балтиці. І закінчив це своє послання, звинувативши мене у безпам’ятстві, ну і всю Європу безпам’ятстві та й гнилості також. На це я йому лише відповів, що той конвоїр із шаблею на баржі, ймовірно, був не німець, а не інакше якийсь рускій власовець із донських козачків, яких у складі вермахту воювало десятки тисяч, бо ж німці із шаблями не ходили?.. Більше не пише, і добре. Хоча я навіть не закидав йому, мовляв, чого ж ти так не любиш Європу, а подався туди жити?
Читайте також: Коли закінчиться війна?
Натомість Інна свого Нікіту́ віддала на навчання таки у Москву, а куди ж іще?.. Сумно все це переповідати. Часом лише запитую себе, а чи щось змінилося б, якби дядько після армії, скажімо, вернувся на Хмельниччину? Або переїхав до Одеси? Хоча, якби до Одеси, а ще в той час, то навряд чи щось змінилося б?.. Та, либонь, у багатьох були, або є свої такі дядьки Вані.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.