Я поширила фото з групи для пошуку акторів масових сцен — шукали людей на "ролі" трупів для зйомок у фільмі "Буча", і мене це сильно зачепило.
До мене в коментарі прийшла людина, що зауважила — ситуація не чорно-біла, такі фільми знімалися й зніматимуться, і комусь трупів теж потрібно грати. Що б робили творці "Списку Шиндлера", якби ніхто не погодився в кадрі бути трупом? Що ж, це логічно, я теж про це думала. Ігрові фільми на складні трагічні теми знімалися і зніматимуться завжди. От лише все і завжди залежить від того, як.
Ну от, наприклад, чи знаєте ви, якого року було знято "Список Шиндлера"? 1993-го. Тобто минуло майже 50 років після завершення Другої світової війни. Відповідно, тут уже була певна дистанція.
Читайте також: Про "малєнькую войну" Людмили Улицької
Не можу стверджувати, але думаю, що хоча б років через 10-20 після завершення цієї війни я зможу дивитися ігрові фільми про трагедії в Бучі, Гостомелі, Маріуполі, Ізюмі й так далі. Я не знаю...
Ви скажете, через 10-20 років наша війна уже нікому не буде цікавою, потрібно зараз бігом-бігом привертати увагу світу до цієї теми. А я знову наполегливо підкреслю, що багато залежить від того, як привертати увагу. Крутий фільм про цю війну точно буде цікавий світові й через 20 років. А зляпаний "по бистрячку" на крові може хіба що нашкодити.
Ви скажете, через 10-20 років наша війна уже нікому не буде цікавою, потрібно зараз бігом-бігом привертати увагу світу до цієї теми. А я знову наполегливо підкреслю, що багато залежить від того, як привертати увагу. Крутий фільм про цю війну точно буде цікавий світові й через 20 років. А зляпаний "по бистрячку" на крові може хіба що нашкодити
Ні, я не можу стверджувати нічого про художню якість цієї стрічки, бо ще не бачила результат. Хоча мушу визнати, сильно сумніваюся, що його якість хоча б приблизно дорівнюватиме якості "Списку Шиндлера". Але от я відкриваю синопсис цього фільму й одразу бачу в перших рядках опис того, як жінка фарбує нігті червоним лаком. Я миттєво розумію, що це за символ, як він буде використаний, і мене починає фізично нудити. Мені хочеться написати великий пост про етику, несмак і так далі. Але, мабуть, якось іншим разом.
До речі, про червоний лак. Десь я це вже бачила. Оповідання "Красный лак" Кіріла Сєрєбрєннікова. Воно мені трапилося випадково, і теж занудило з перших же рядків.
Читайте також: Хто ж буде розповідати правду про події в Україні?
"Каждый день смотрю фотографии войны. Смотрю, смотрю. Разрушенные города, сожженные машины, убитые люди. Этот красный лак на мертвой руке. Каждый день, где бы я ни был, мне кажется, что это надо мной летят самолеты, что это мне надо бежать в бомбоубежище".
Але ні, Кіріл, це не вам потрібно бігти в бомбосховище. І руку цієї мертвої жінки з Бучі ви використали, щоб написати найперше про власні страждання та друкувати це оповідання в різних європейських антологіях. А потім ще, відштовхнувшись від цього образу, поставити виставу за німецькі гроші про жертв і катів з обох боків і про "нє всьо так однозначно".
Не будьте, як Кіріл. Ну а фільм "Буча" уже майже знято. Ні, я нічого не знаю про його художні якості. Але про етичні — склала вже певне поверхове враження.
Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.