Хто ж буде розповідати правду про події в Україні?

Побачила зневажливі коментарі й насмішки над тим, що всім українським чоловікам-митцям одним махом перекреслили або дуже ускладнили можливість тимчасового виїзду за кордон. Особливо здивував коментар жінки, що вона цьому рада, бо, мовляв, творчі люди зараз переважно займаються заробітчанством.

Що ж, митці всі різні, і вдома ми теж усі різні: хтось воює, а хтось наживається на війні. Але, по-перше, більшість жінок зараз перебувають в привілейованому становищі, бо ми можемо вільно перетинати кордон, і, як на мене, це дуже неетичний коментар. А, по-друге, загалом зловтішатися з того приводу, що ніхто більше так просто не виїде за межі країни, — це friendly fire.

Я ніколи ще не бачила такого жадібного інтересу іноземців до розповідей українців "з перших рук". Ми надто довгий час були позбавлені суб'єктності, нас і нашу культуру завжди сприймали як сателіт російської культури, і ось настав момент, коли ми нібито можемо і мусимо говорити про себе самі

Впродовж останнього року я спостерігаю певні тенденції. Здається, я ніколи ще не бачила такого жадібного інтересу іноземців до розповідей українців "з перших рук". Ми надто довгий час були позбавлені суб'єктності, нас і нашу культуру завжди сприймали як сателіт російської культури, і ось настав момент, коли ми нібито можемо і мусимо говорити про себе самі. Бажано це робити переконливо, талановито, на різних майданчиках, в різних аудиторіях. Говорити своїми творами, але й не тільки. Супутні дискусії, виступи, навіть small talks - це все потихеньку працює на різних рівнях. Так, можливо, це краплі в морі, але багатоголосся точить камінь, як на мене.

Читайте також: Питання "будемо ми чи не будемо" не втрачає актуальності

Минулого року я була свідком того, як двох українських військовослужбовців і письменників, двох Артемів (Чеха і Чапая) випустили один раз за кордон для участі у фестивалі та зустрічах із читачами. Я бачила їхній спільний виступ в Мюнхені й те, як це працювало. Велика зала була набита людьми, переважно німцями. Німці — це складна аудиторія, вони трохи повільніше за інших доходять до розуміння, що Україна має власний голос і право ним користуватися. І я бачила, як уважно слухали наших письменників ці люди, бачила, як потім деякі немолоді фрау з заплаканими очима підходили підписати книжки. І от виникає питання — ці письменники з'їздили й повернулися далі служити, в чому проблема? А користь від такої поїздки точно була. (Це лише один приклад, а загалом їх багато).

Я бачила, як уважно слухали наших письменників ці люди, бачила, як потім деякі немолоді фрау з заплаканими очима підходили підписати книжки. І от виникає питання — ці письменники з'їздили й повернулися далі служити, в чому проблема?

Не знаю, як можна зловтішатися від думки про те, що чимало наших талановитих митців, інтелектуалів, можливо, взагалі не поїдуть тепер представляти свої фільми, книжки, виставки і т.д. у різноманітних аудиторіях світу й доносити незручну правду про те, що відбувається сьогодні з Україною.

Читайте також: Вікно можливостей для України може перетворитися на глуху стіну

Тим часом не відпускає також відчуття, що росіяни знову виграють на культурному полі. "Хорошиє русскіє" повиїжджали в інші країни й кричать з кожної праски про свої травми, ставлять вистави про "не все так однозначно" на німецькі гроші, знімають фільми, якомога активніше тягнуть на себе ковдру віктимності й пропонують свою версію правди. Поки наші митці воюють чи з інших причин не мають можливості знімати, писати, рефлексувати загалом, ці аж бігом встигають використовувати всі запропоновані обставини на свою користь. І водночас вдома, в Україні, свої топлять своїх, все як завжди. Сумно це все.

Джерело

Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.