День поцілунків

На автобусній зупинці стояла юна пара, самозабутньо цілуючись; іще одна завмерла в поцілунку біля метро на "Лісовій", іще дві – на Майдані. "Та що ж воно за день такий?! – дивувався я. – До весни наче ще далеко, а тут буяє суто весняний розпал закоханості". 

Ласкавий листопад привітно посміхнувся і відповів голосом моєї дружини: "Сьогодні велике свято, День поцілунків".

Священник у храмі чомусь промовчав про день поцілунків, але не забув згадати у проповіді про ранковий обстріл Києва і всієї України. А також про тих, кому не поталанило пережити цей обстріл; і про тих, кого забрала сьогоднішня ніч; і вчорашній день; і роки безглуздої війни, розв’язаної московськими психопатами проти нашої країни.

Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.

Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату... Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем! 

Ми згадуємо їх у молитвах, але всіх не згадати; підіть і подивіться на Майдан, який розламується від синьо-жовтих прапорців, застромлених у землю в пам’ять про загиблих українців. Прапорців стає дедалі більше. 

Читайте також: Українське хюґе

На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають "прокляті" питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що "пекло – це інші".

Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи. 

Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: "Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. Домовилися? Звичайно, нам її не віддадуть. Але нам цього й не потрібно. Ми звільнимо її самі, незважаючи ні на що. З Трампом краще бути відвертими. Україна – наша (вся), і це не підлягає обговоренню. Ми воюємо там звичайною зброєю до перемоги. Яких жертв ми зазнаємо – це наша турбота. Займіться чимось іншим. Але Україна буде нашою, цілком і беззастережно. Я вважаю, що найбільш прямим рішенням було б оголосити про справжні плани Росії щодо України зараз, під час перехідного періоду у Вашингтоні. Росія зупиниться лише після беззастережної капітуляції Києва і повного контролю над усією територією. Україна – це Росія".

Читайте також: Війна як піст

Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.

– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.