Протягом кількох років на війні Ірина Мельник з позивним Сабріна була військовим медиком 24 "королівської" бригади. З 2019 року рятувала воїнів на Донеччині, а повномасштабне російське вторгнення зустріла у Золотому на Донеччині та досі виконує завдання на передових позиціях.
Дівчина у війську вже чотири роки. Вирушила до армії одразу після завершення медичного коледжу. Паралельно ще вчилася в університеті на психолога. Втім не хотіла працювати у цивільній лікарні, а вирішила допомагати військовим. Вона місяць обдумувала своє рішення, але таки зібрала документи, пішла у військкомат і підписала контракт.
"У мене не було військових у сім'ї. Усі друзі й близькі стосунки з'явилися потім, — розповідає Ірина. - Потрапила одразу у 24-ку. Пригадую, це було перед Паскою у п'ятницю. Я сиділа у військкоматі, а у вівторок дівчата мали їхати вже у Десну на навчання. Був єдиний шанс потрапити у військо — вирушити у 24 "королівську" бригаду. Тому не вагалася і поїхала на вокзал. Тоді їхали жінки з військового шпиталю, які на той час теж підписали контракт. Там і почали вчитися".
Читайте також: Герої України. Військова Ірина: фотографує побратимів і фіксує злочини російських окупантів
Вперше у зону бойових дій потрапила у Мар'їнку на Донеччині. На той час сформувалася позиційна війна. Після місяця перебування на лінії фронту, в Ірини були перші поранення. Довелося рятувати двох "важких" воїнів.
"Це був перший раз, - пригадує Ірина перших поранених. - Я відкривала сумку, щось шукала, ліки переді мною лежать, а я не можу нічого знайти. Хоч і не можу сказати, що була паніка. Тоді у мене був один важкий. Він мав множинні осколкові поранення по всьому тілі, був повністю посічений осколками. Я надала всю першу допомогу і його евакуювали. Через тиждень я дізналася, що він помер у лікарні в Дніпрі. А в іншого теж було поранення у грудну клітину і кілька пальців відірвано. Чесно кажучи, практично про роботу бойового медика я вже дізналася там, де був підрозділ. Все дізналася під час роботи".
фото: архів Ірини Мельник
Поки Ірина рятувала воїнів на війні, її виключили з університету. Через бойові дії їй не вийшло з'явитися в університеті на сесії. Лише через рік вдалося відновити навчання. Тоді у Мар'їнці військових відпускали раз на кілька місяців у пункти постійної дислокації. А далі була Світлодарська дуга.
"Ми тоді міняли військових з Національної гвардії. Вони розповідали, що було багато поранень, всі були дуже бойові, — пригадує Сабріна. - Я тоді, як заїжджала, трохи налякалася, бо думала велика кількість поранених буде. Дуже переживала. Але вся ротація була чудесна. Лише восени був один легкий поранений в ногу, але і його швидко вивезли. Увесь час на цій ротації я чотири години була на зміні, а у вільний час проводила курси тактичної медицини для воїнів".
У червні 2021 року воїни 24 бригади заїхали у містечко Золоте на Луганщині. Це була одна з найдовших ротацій для бригади. Ірина пригадує, що тоді ротацію обіцяли спочатку у кінці листопада, потім у грудні, а потім і у січні її не було. Далі всі починали розуміти, щось не те. І чим ближче було до повномасштабного вторгнення, тим більше ситуація напружувалася.
За тиждень до 24 лютого вже росіяни почали інтенсивніші обстріли. І що не було характерно - вони обстрілювали тили.
"Я пам'ятаю тоді були перші виходи і приходи САУ (самохідна артилерійська установка, - ред.), вони через нас всі перелітали, бо летіли в тил, - згадує той час військова. - А 24 лютого 2022 року я ходила в наряд на зв'язок з шостої до дев'ятої ранку. Коли я повернулася з чергування на наш пункт, всі були дуже стурбовані. У мене були пропущені від мами, хлопця. Фактично ми не відчували початку. Новини дізнавалися із маленького телевізора, який був у нас на позиціях".
Читайте також: Герої України. Вивів з оточення понад три сотні воїнів свого батальйону: комбат 24-ї ОМБР Сергій Мазорчук (Ірис)
Перші бої в районі Золотого були, коли трапився прорив на п'яту роту. Це були позиції лівіше Золотого. Лише тоді місто було цікаве росіянам. Але українські військові підірвали міст, тож окупанти не мали жодного шансу пройти на Золоте. Тому почали штурмувати Попасну, яка була праворуч. Там стояв мотопіхотний батальйон 24-ки. Вони й відчули перші сили противника та глобальні наступи.
"Ми в Золотому спочатку жили в хаті, а потім переїхали у підвал. Ввечері виходили та в стороні Попасної, о 9 вечора, коли вже темно, було таке світле небо, ніби полудень. Там все горіло у цей час. І було страшно. Бо в перші дні був прорив на Станицю Луганську та Кримське з одного боку, а Попасну з іншого боку штурмували. Тоді ми розуміли, що можемо бути в кільці", - пригадує Ірина.
фото: архів Ірини Мельник
Військова була двічі у Золотому. Перший раз перебувала до квітня. А на початку липня знову був цей напрямок. Влітку військова працювала в групі медичної евакуації. Позиції, які утримувала бригада, були поблизу Лисичанського нафтопереробного заводу. Завдання було прикривати фланги, коли бригада виходитиме із Золотого.
"У перші дні, коли бригада виходила, за нашими пішли війська противника. Зайшли між двох батальйонів з лівого флангу. Тоді були перші поранені, — розповідає Ірина. - Був один дуже важкий командир роти, його евакуювали. Він отримав поранений в живіт. Я майже переконана, що там була внутрішня кровотеча. По факту зверху нічого не було, тільки дірочка маленька біля живота. Його до нас привезли, все під'єднали й везли на точку передачі. Пізніше прийшов командир кулеметного взводу до мене. А в нього рука в "м'ясі", хоч і з турнікетом. Я тоді надала допомогу, зафіксували все, приєднали, обезболила його і поїхала за командиром роти, якого вивозили. Там вже й побачила, що його не врятували. Тоді ще в Часів Яр возили й в Бахмут у лікарню. Вони ще нормально працювали. Потім ще були поранені з руками та ногами. Втім, коли це відбувається, наскільки час швидко летить, що не помічаєш нічого. Це як конвеєр. Завдання зробити так, щоб військовий був живий. Було таких пекельних два дні, а далі трохи стишилося".
фото: архів Ірини Мельник
В основному вся допомога на рівні медичного пункту батальйону відбувалася в дорозі. Медики отримували військового на точці передачі поранених, по дорозі його підключали, перевіряли всі перев'язки, наліпки і потім передавали лікарям. Військова пояснює, порятунок військового має багато ланок. Бойовий медик працює на позиціях, веде вогонь, стріляє, підтримує свою роту вогневими різними засобами, але, коли є поранений, надає першу домедичну допомогу. Він організовує свій пункт збору поранених і потім відправляє їх на наступну ланку евакуації. Ірина вже працювала на наступному етапі - евакуації. Везли безпосередньо на стабілізаційний пункт медичної частини або на точку передачі.
"Пам'ятаю випадок, - продовжує Ірина. - Вночі, десь одинадцята година була. На евакуації була я, ще одна дівчинка медик і водій. Нам передають, що треба людину забрати на евакуацію. Були обстріли. Ми мали їхати по трасі, де на виїзді є посадки в яких були наші точки евакуації. Нам потрібно було їхати в кінець. І водій каже, там щось так стріляють, військовий не важкий, то можемо їхати полем. Тож ми їдемо і потрапили у якийсь тупік. Ми заблукали і заледве не заїхали на позиції окупантів. Бо це якраз була траса Бахмут – Лисичанськ, яка обстрілювалася і частинка траси вже була не наша. У результаті ми забрали пораненого і почали шукати ту дорогу. Я пам'ятаю того хлопця було звати Олег, його підключили, цілу дорогу з ним говорили, він нам розповідав звідки він, як його звати, скільки в нього було дівчат, чи він мав серйозні стосунки. Потім ми співали з ним. Поки ми його довезли до стабілізаційного пункту, прокапали всю крапельницю. І він вийшов з машини, наче все нормально. Просто став і пішов до тих медиків. Ми всю роботу стабілізації виконали за цілу дорогу. І це було тільки через те, що ми його дуже довго везли, бо не могли знайти нормальної дороги".
Далі були бої на Бахмутському напрямку. Стояла бригада в стороні Опитного. Противник був з лівого боку і попереду. У перші дні точка евакуації була дуже близько до окупантів. Ближче, аніж міномет стояв. Були пункти 1,5 кілометри до точки, а були 300-400 метрів до лінії фронту.
"У Бахмуті бували такі моменти, що ми тільки на точці евакуації могли завантажувати пораненого, виїхати з дороги за переїзд в Бахмуті, стати між будинками й там ще раз оглядати й надавати додаткову допомогу. Бо інколи не було можливості цього зробити раніше через обстріли. Крім того, дуже важко було знайти поранених, адже деякі медики рот вже були поранені та нам на пряму військові з рот передавали поранених на евакуацію. Тому що медика в них не було. Бувало таке, що відправляли людей на евакуацію без зв'язку. Ми приїжджали туди, шукали по посадках поранених і кричали через вікно, де є триста. І, якщо чули голос, під'їжджали й забирали. Один з таких напружених днів – було перше січня. З обіду почалося дуже багато роботи. Тоді противник зайшов до нас в траншею і наші війська з окупантами просто перекидалися гранатами. Настільки був близький контакт. Тоді багато було поранених. Ми вдень забирали поранених, а ввечері загиблих".
фото: архів Ірини Мельник
Тоді військові позицію відбили, противник туди так і не зайшов. Були втрати, але не було жодних результатів проривів ворога.
Нині дівчина продовжує бути у війську. На війні вона втратила коханого, тож продовжує його справу. Ще й отримує офіцерське звання. Але не планує наперед, а прагне зробити свій внесок у перемогу України.