Меморіальне кладовище має не лише зберігати пам'ять про полеглих, а й навчати живих, - Дарця Веретюк

Після загибелі на фронті найближчої людини вона вирішила, що має зробити все можливе, аби Україна навчилася гідно вшановувати своїх полеглих героїв. Вона досліджує культуру пам'яті, працює над проєктами військових меморіалів і переконана: прощання із захисниками та військові кладовища мають відображати українську традицію, а не наслідувати радянську спадщину.

Такий сумний привід став поштовхом до дуже важливої справи — гідного вшанування пам'яті наших героїв. Це вимога часу, і цю роботу все одно хтось мав зробити. Але що саме стало для вас тією відправною точкою?

Відправною точкою стала особиста втрата. Проживання цього моменту і роздуми над тим, яким має бути місце останнього спочинку найближчої мені людини — її останній пункт дислокації. 

Коли ми говоримо про військових, дуже часто використовуємо саме це словосполучення. І я зрозуміла, що, приходячи на це місце, не хочу відчувати лише скорботу, пригніченість, відстороненість чи повний відчай. Я хочу відчувати вдячність своїй найближчій людині за її вибір — піти на війну, захищати мене, своїх друзів, побратимів, свою країну і ті цінності, у які вона вірила.

Для мене це почуття значно вагоміше, ніж особиста скорбота від втрати. Саме воно стало відправною точкою для переосмислення того, як має виглядати культура військової комеморації в Україні. Почалося все з однієї конкретної могили.

Але ти графічна дизайнерка, творча людина. Я знаю багато таких історій, коли батьки чи найближчі люди кажуть: "Моя дитина загинула. Моя найближча людина загинула. Невже я не зроблю їй особливого, величного пам'ятника, а поставлю таку саму надгробну плиту, як у когось іншого?". У тебе були такі думки?

Так, абсолютно. Мені дуже добре знайомий цей мотив, тому що я сама його прожила. Коли втрата ще зовсім свіжа, дуже важко мислити конструктивно. Неможливо одразу думати категоріями державності. Ти перебуваєш у моменті свого персонального емоційного пекла. І тоді є два шляхи: або зануритися в цей біль, або почати трансформувати цю енергію. Бо злість, біль і розпач — це теж енергія. Її можна або спрямувати всередину себе, або перетворити на роботу.

Перші два-три місяці навіть мені, людині, яка звикла працювати з візуальними системами, композицією та простором, було неможливо конструктивно думати про те, яким має бути місце пам'яті.

Я теж мислила дуже особисто: "Я зроблю для нього найкращий пам'ятник. У мене є стільки знайомих архітекторів, скульпторів. Я сама ілюстратор. Я обов'язково створю щось унікальне, такого не буде ні в кого".

Однією з моїх ідей була велика необроблена скеля з маленькими кольоровими вітражами. Я навіть продумувала, як сонячні промені, залежно від свого азимута, проходитимуть крізь ці віконця і створюватимуть веселковий міст — своєрідну алюзію на скандинавську міфологію, шлях до Вальгалли. Ця ідея буквально жила зі мною. Вона мені снилася. Я розуміла, що маю приблизно рік, аби облаштувати це місце, тому моя уява постійно працювала в цьому напрямку.

Але за два-три місяці я зупинила себе й подумала: "Стривай. Треба трохи зняти корону з голови…". Я сказала собі: "Так, він особливий. Але він особливий для мене. Для когось іншого такою ж особливою людиною є його син, чоловік, брат чи донька". Кожен із полеглих — особливий для своїх близьких. Тоді я згадала всі військові кладовища, які бачила раніше.

Лише в Україні?

Ні, не тільки. І за кордоном також.

Навіть люди, які ніколи не були на військових кладовищах, усе одно знають, як вони виглядають. Ми постійно бачимо їх у кіно — документальному, художньому, у фільмах про різні війни. Дуже часто саме такі кадри стають фіналом історії, символом примирення й пам'яті.

І це теж надзвичайно важливий елемент культури комеморації. Коли суспільство десятиліттями показує ці місця у своєму кінематографі, воно постійно нагадує: ця пам'ять для нас важлива. Навіть якщо людина ніколи не відвідувала військового кладовища, цей образ відкладається у неї на підсвідомому рівні.

У моєму випадку був ще й професійний досвід. Свого часу я три роки працювала екскурсоводкою Західною Україною і побачила чимало військових поховань. І тоді я сказала собі: "Дарцю, навіть тебе захопила ця емоційна хвиля настільки, що ти на мить забула про ідею нації. Ти поставила власну амбіцію вище за спільну пам'ять".

Чесно кажучи, мене це шокувало. Але я вирішила, що будь-яку власну помилку потрібно перетворити на розвиток. Саме тоді я почала глибоко вивчати військову некрополістику. До цього я працювала з візуальними системами та просторами, але саме тема військових меморіалів стала для мене новою. Довелося багато досліджувати: як організовані військові кладовища у різних країнах, які традиції є суто локальними, а які принципи спільні для більшості західних демократій.

Першим, що стало очевидним, був колір пам'ятних знаків. Якщо ми говоримо про військові кладовища країн Співдружності або загалом про західну традицію, то майже всюди бачимо світлі матеріали. Це можуть бути вапняк, пісковик, туф, мармур або світлий бетон. Але ключове — це світло.

Такі меморіали завжди мають багато зелені, щоб людина могла відпочити поглядом. Для них характерні уніфікація, мінімалізм, стриманість форм і дуже продумане зонування. Адже військовий меморіальний цвинтар — це не просто місце поховання, а це багатофункціональний простір пам'яті.

Ці п'ять принципів — світло, зелень, єдиний стиль, мінімалізм і грамотна організація простору — притаманні практично всім військовим кладовищам західної традиції. На противагу цьому пострадянський простір сформував зовсім іншу естетику, де переважають чорні пам'ятники — з габро або темних гранітів. Вони масивні, важкі, іноді навіть надмірно помпезні.

Вони ніби тиснуть…

Саме так.

Коли я проводила майстер-класи для родин полеглих у різних містах, то пояснювала цю різницю дуже просто. Коли людина перебуває у просторі, наповненому світлом, вона мимоволі випростовується. Вона відчуває гордість за тих, хто тут похований, за те, що ці люди виявилися сильнішими духом, пішли захищати свою країну і свої цінності. А коли простір побудований на чорних барвах, він пригнічує. Людина буквально починає сутулитися. Це дуже фізичне, майже тілесне відчуття. Простір або піднімає тебе, або пригнічує.

Якщо говорити про фізичні відчуття, то світлі будівельні матеріали, матові поверхні викликають бажання доторкнутися до них. Хочеться провести рукою по козацькому хресту, відчути його текстуру кінчиками пальців. Це дуже конкретний, майже заземлюючий контакт із місцем пам'яті. Натомість блискучі, холодні поверхні темного граніту таких емоцій не викликають.

І саме це дуже легко пояснювати родинам на майстер-класах. Їм не потрібні складні терміни на кшталт "комеморація", "некрополістика" чи "меморіалізація". Їм важливо зрозуміти різницю в сенсах — простими словами, через відчуття, які знайомі кожному.

Ти згадала про майстер-класи. Які реакції ти найчастіше бачила? Напевно, спочатку був певний опір?

Як не дивно, у Тернополі опору майже не було. Для мене це стало величезною несподіванкою і, мабуть, тим моментом, який дав сили займатися цією темою всі наступні роки. 

фото: проєкт "Пантеону Героїв", авторка Дарця Веретюк, фото - Суспільне

Зараз це вже четвертий рік. Чесно кажучи, я була готова до зовсім іншого. Думала, що буде багато конфліктів, суперечок, емоційних аргументів. Але йшла на ці зустрічі з іншою установкою. Я розуміла: є речі, які знаю я, бо це моя професія. І є речі, які знають ці люди, бо вони проживають власний досвід втрати. Це не про те, хто правий, а хто ні. Не про те, що я розумніша чи освіченіша.

Моє завдання було знайти спосіб донести інформацію так, щоб її почули й зрозуміли. Можливо, це звучить трохи як маніпуляція, але насправді - ні. Коли йдеться про національну пам'ять, іноді доводиться відсунути особисті амбіції на другий план заради більшої мети.

Дарця Веретюк, фото: Facebook

Ти згадала про суди. Йдеться про ситуацію в Тернополі, коли одна родина захотіла встановити окремий пам'ятник своєму синові?

Насправді зараз уже не одна. Але саме ця родина є основним учасником судового процесу. Її члени працюють у судовій системі та прокуратурі, а загиблий був керівником обласної прокуратури. Це, безумовно, створює певний контекст і впливає на сам перебіг справи.

Судитися із судовою системою та прокурорами — непросто, особливо коли ти не маєш жодних владних важелів. Ти просто графічна дизайнерка, яка на волонтерських засадах долучилася до створення проєкту військового меморіалу. Згодом до цієї справи долучили ще дві родини, щоб не виглядало так, ніби лише одна сім'я виступає проти загальної концепції.

Водночас потрібно розуміти дуже важливу річ. Люди перебувають у найгострішій фазі втрати. У цей момент їм байдужий увесь світ. Тож переконати їх, що світлі пам'ятники — це погано, а чорний граніт — правильно, ще й запропонувати допомогу з виготовленням такого пам'ятника, на жаль, дуже легко. Саме це, як мені здається, і сталося.

Але коли ці родини вже виступають у суді як свідки, то нерідко навіть не можуть чітко пояснити, чого саме вони вимагають. Вони змушені зачитувати власні позовні заяви, щоб сформулювати свої претензії до міської ради, ритуальної служби чи самого проєкту меморіального кладовища.

Якщо подивитися на військові кладовища за кордоном, які я теж мала нагоду бачити, мені здається, що такі місця дуже багато говорять і про країну, і про громаду, і навіть про конкретне місто чи село. Я була на військовому кладовищі в Хорватії, на цивільних цвинтарях у Франції і мене вразило, що навіть звичайні цивільні могили там дуже стримані, більш-менш схожі одна на одну. У нас же все зовсім інакше. Чому ми так по-різному ставимося до культури пам'яті?

Тому що сьогодні ринок ритуальних послуг орієнтується насамперед на фінансові можливості замовника, а не на культуру. Це закономірність вільного ринку: кожен намагається заробити. Але саме тому держава має працювати не з асортиментом магазинів, а з освітою своїх громадян — починаючи ще з дитячого садка.

Дуже важливою аудиторією для місць пам'яті є діти, студенти, екскурсійні групи. Вони мають приходити туди не лише для того, щоб щось відчути емоційно, а й щоб отримати знання.

Саме тому на багатьох військових меморіалах за кордоном є інформаційні стенди, музейні простори, експозиції. Це не просто місце поховання — це місце, де формується історична пам'ять.

А звідки тоді виникає це бажання зобразити рідну людину на пам'ятнику в повний зріст чи зробити максимально реалістичний портрет?

На мою думку, це певною мірою компенсаторний механізм. Наприклад, для мене взагалі не було принципово, чи буде фотографія моєї найближчої людини на пам'ятнику. Її образ і так постійно зі мною. Мені не потрібне фото чи гравіювання, щоб згадати цю людину.

Можливо, якби йшлося про когось менш близького, тоді виникав би страх забути риси обличчя, і фотографія справді була б важливою. Але коли людина назавжди залишається у твоїй пам'яті, цього не потрібно.

Ти згадала про культуру. Скільки поколінь має змінитися, щоб вона змінилася й у нас?

Я не думаю, що це питання часу.

Це питання того, чи працює держава зі своїм суспільством. Можна працювати від ранку до вечора, а можна працювати головою. Або держава системно займається освітою людей і формує культуру пам'яті, або цього не робить.

Дарця Веретюк, фото: Facebook

Зараз нас дивляться люди й можуть запитати: "А що поганого в тому, щоб поставити скульптуру чи великий портрет своєї близької людини? Чому це неправильно?".

Передусім потрібно пам'ятати, що військові меморіальні кладовища мають бути уніфікованими. У чому сенс цієї уніфікації? Не в тому, що ми не можемо дозволити собі дорогі пам'ятники. Навпаки, більшість родин віддала державі найдорожче, що мала.

Але головне завдання меморіалу — зберегти пам'ять не лише для нас, а й для тих поколінь, які вже не знатимуть ані полеглих, ані їхніх родин. Саме уніфікація дозволяє відразу впізнати сектор військових поховань і відокремити його від звичайного кладовища. Бо довкола завжди буде різноманіття: різні кольори, форми, розміри пам'ятників, позолота, декоративні леви, лампадки, квіти, безліч індивідуальних деталей. Натомість військовий меморіал має говорити не про відмінності між людьми, а про їхню рівність перед подвигом і спільну пам'ять.

Військовий цвинтар має бути впізнаваним навіть через століття. Навіть якщо колись його перестануть доглядати, людина все одно побачить однакові пам'ятники й замислиться: "Напевно, це щось означає, чому вони всі однакові".

Навіть якщо вона нічого не знатиме про військову некрополістику чи про цю війну, уніфіковані пам'ятники залишаться своєрідною міткою в просторі. Вони спонукатимуть шукати відповіді, дізнаватися історію. Саме в цьому і полягає одна з головних функцій уніфікації — не лише візуально виокремити військові поховання, а й зберегти їхній сенс для майбутніх поколінь.

Але для рідних дуже важливо бачити на пам'ятнику обличчя своєї близької людини…

Я це прекрасно розумію. Але коли я хочу подивитися на фотографію близької людини, я роблю це вдома, у приватному просторі. Для людей, які не знали полеглого особисто, це зображення мало що дає. Так, вони можуть на кілька хвилин запам'ятати риси обличчя. 

Але будемо чесними: я вже кілька років працюю з військовою некрополістикою, регулярно буваю в моргах, на похованнях, і я не пам'ятаю більшості цих облич. І мені не соромно це визнавати. Це природний захисний механізм людського мозку. Ми не можемо утримувати в пам'яті обличчя людей, з якими не були особисто знайомі або не мали тривалого контакту.

Тому для родини фотографія, безумовно, має значення. Але коли ми говоримо про інших відвідувачів меморіалу, ситуація зовсім інша. І тут потрібно сказати, можливо, дуже непросту річ: меморіальні військові кладовища створюються не лише для родин загиблих, насамперед вони створюються для майбутніх поколінь.

Як би це цинічно не звучало, але люди, які не знали цих військових за життя, не запам'ятають їхніх облич, навіть якщо фотографії будуть величезними — хоч три на три метри. Натомість надзвичайно важливо зберегти ім'я. Бо саме ім'я через десятки чи сотні років дозволить знайти біографію людини, її фотографії, відео, архівні документи — незалежно від того, якими будуть тодішні технології. Ім'я — це головний ключ до пам'яті.

Є ще одна суто практична причина. Сьогодні не існує технології, яка гарантувала б збереження фотографії на відкритому повітрі довше ніж на кілька десятиліть. Неважливо, чи це фотоскло, кераміка, металеві пластини чи навіть чорно-біле зображення, яке найкраще витримує сонячне світло. Через 30–40 років фотографія все одно почне руйнуватися. Якщо її ніхто не замінить, на пам'ятнику залишиться лише порожня ніша або пошкоджена поверхня, що лише погіршить його вигляд.

Ви часто говорите про козацькі хрести як про приклад для сучасних військових меморіалів. Чому саме вони?

Так, якщо говорити про українську традицію військових поховань, то саме козацький хрест є для нас базовим референсом. Адже козацькі хрести — неймовірно красиві, кожен із них — це окремий мистецький твір і гідний експозиції у найкращих музеях світу.

фото: Facebook Дарця Веретюк

Просто ми досі не навчилися цінувати власну спадщину. Часто навіть не знаємо, наскільки вона унікальна. Натомість красу ми звикли бачити в масивних чорних брилах граніту, хоча ця традиція прийшла до нас із радянської системи, а фактично — з російського культурного простору. Будь-яка нав'язана норма, якщо вона існує три покоління, починає сприйматися як абсолютно природна.

І потрібно розуміти ще одну закономірність: будь-які зміни, навіть дуже правильні й добре аргументовані, люди сприймають як вихід із зони комфорту. Так само дитині важко вивчити таблицю множення. Будь-яке нове знання спочатку викликає спротив.

Саме тому, якщо радянська й пострадянська культура десятиліттями пропонувала людям лише чорне габро та темний граніт, цілком закономірно, що й сьогодні багато хто автоматично вважає ці матеріали єдино правильними для військових поховань.

І при цьому ми навіть не замислюємося, що саме таку ж систему меморіалізації використовує і держава, яка сьогодні є нашим ворогом.

Навіть коли показуєш людям фотографії російських військових кладовищ — наприклад, Федерального військового меморіального кладовища в Митищах, — вони бачать ті самі темні блискучі плити, бронзові погруддя, помпезність. Якщо ж говорити про звичайні російські військові поховання, то вони майже ідентичні нашим: чорний граніт, гравійовані портрети, традиційні декоративні елементи.

Я тоді кажу: "Подивіться, ось так виглядає Росія. Ось так — більшість демократичного світу, а атак виглядали українські козацькі поховання: світлий камінь, мінімалізм, стримані форми. То куди ми хочемо рухатися? До російської традиції чи до власної історії та європейської культури?".

І дуже часто чую у відповідь: "Але ми ж завжди так робили. Ми звикли".

Саме тому над зміною культури пам'яті потрібно працювати довго й системно. І дуже хотілося б, щоб цим займалася не лише громадська ініціатива чи волонтери, а й держава. Бо без ресурсів, без можливості впливати на державну політику, навіть якісні матеріали в медіа не здатні швидко змінити свідомість цілої нації.

Чому, на вашу думку, в Україні досі так складно говорити про смерть? Чому навіть військові рідко залишають заповіти щодо власного поховання?

Насамперед потрібно зрозуміти: ми можемо якісно працювати з будь-якою темою лише тоді, коли здатні відкрито про неї говорити. Корінь багатьох проблем української політики пам'яті полягає саме в тому, що тема смерті досі залишається табуйованою.

Людський мозок працює інакше: поки ми не можемо назвати явище своїми словами, ми не здатні його повністю осмислити. Ми мислимо через слова й образи. Якщо тема залишається під забороною, ми не можемо побудувати навколо неї здорову культуру. Саме тому ця проблема впливає буквально на все — від організації похоронних церемоній і військових кладовищ до музейних просторів, меморіалізації та загалом політики пам'яті.

Тобто питання не лише у вигляді військових поховань?

Зовсім ні. Йдеться про цілу систему.

Ми постійно стоїмо перед вибором: або створюємо культ "геройського героя", бронзову статую в повний зріст, або формуємо простір, який допоможе майбутнім поколінням зрозуміти, ким були ці люди, за що вони боролися і чому їхня жертва має значення.

Меморіальне кладовище має не лише зберігати пам'ять про полеглих, а й навчати живих. Тому дуже важливо говорити про смерть чесно, без забобонів і страху. Лише тоді ми зможемо створити власну українську культуру військової пам'яті, а не залишатися заручниками радянських традицій.