Футбол як привід для війни

Війна 1969 року між Сальвадором і Гондурасом – сусідами по Центральній Америці – у світі відома переважно як "футбольна". Адже приводом для загострення відносин двох держав і справді стали зіткнення між вболівальниками їхніх національних збірних. Проте лише приводом – бо взаємна ненависть, яка й стала головним ресурсом цієї війни, мала зовсім не "спортивне" походження.

Гравці збірної Сальвадору після вирішальної перемоги над збірною Гондурасу

Багатьом стороннім спостерігачам центральноамериканські держави зазвичай нагадують близнюків – подібні економіки, схожі суспільства, майже ідентичні політичні системи. Ну й, звісно, ті самі проблеми – кричуща бідність більшості їхніх мешканців, непропорційний розподіл земель та інших ресурсів, сировинний характер економіки, а відтак надмірна залежність від кон’юнктури світових ринків тощо. Та ілюзія, що рецепти розв'язання цих проблем вочевидь схожі, а тому найкраще долати їх разом. 

Проте разом все одно не виходить. Центральноамериканська федерація, створена після повалення влади колонізаторів-іспанців та відокремлення від сусіда-важковика Мексики, об’єднувала свого часу майже всі країни регіону (за винятком сучасних Белізу – тоді Британського Гондурасу — та Панами, яка перебувала під владою Колумбії). Проте розвалилася ця федерація чи не швидше, аніж була створена. 

Читайте також: "Король-місяць". Дивне життя і загадкова смерть Людвіга II

Підписання Акту незалежності Центральної Америки

Надто різними виявилися інтереси її учасників. А в спадок від неї залишилися хіба що недовіра між сусідами та не завжди делімітовані й демарковані кордони. Зокрема – й між Сальвадором та Гондурасом.

Після другової світової, коли модним стало гасло вільної торгівлі, держави Центральної Америки знову вирішили об’єднатися. Економіками. У червні 1958 року була укладена угода про економічну інтеграцію, а ще за два роки – про створення "спільного ринку". Майже як в Європі.

От тільки виявилося, що, на відміну від європейців, центральноамериканці між собою майже не торгують, а на світових ринках взагалі є конкурентами. Зниження ж тарифів лише зменшило доходи кожної із держав. І зміцнило підозри, що сусіди "перетягують ковдру на себе" та намагаються розв'язати власні проблеми за рахунок сусідів.

В торгівлі між Гондурасом та Сальвадором дисбаланс, був, між іншим, найбільшим – і з часом гондураський борг лише збільшувався. 

Ще більше роздратування в країні викликало зростання кількості переселенців зі Сальвадору, особливо нелегальних. Деякі з них займали землі, які здавалися їм порожніми і починали на них господарювати. Інші — шукали роботу за наймом. Погоджуючись на заробіток менший, аніж в гондурасців, які відтак залишалися без роботи самі. 

Усе це підігрівало антисальвадорські настрої в Гондурасі набагато більше, аніж пристрасті за футболом. А місцеві політики залюбки розігрували цю карту. В 1962 році, скажімо, уряд лібералів розпочав земельну реформу, яка передбачала конфіскацію нелегально захоплених земель і перерозподіл їх на користь громадян Гондурасу. 

Читайте також: Філософія корупції. Урядовий "експеримент" Френсіса Бекона

Освальдо Лопес Орельяно – ватажок військового перевороту 1963 року в Гондурасі, в 1965-1971 роках – президент країни

За рік в країні відбувся переворот і лібералів усунули від влади. Але антисальвадорська риторика лише посилалася. Військові, які тепер керували країною, почали депортувати нелегалів, а об’єднання землевласників вимагало заборонити навіть продаж землі сальвадорцям.

Чим активнішими ставали виступи проти влади з боку самих гондурасців (які насправді новій владі не надто й симпатизували) - тим жорсткішими ставали пропагандистські випади проти сусідів. У квітні 1969 року розпочалися масові висилки сальвадорців, в яких просто відбирали їхнє майно, вже й навіть не з’ясовуючи насправді, чи законно вони його придбали. І сусіди … прийняли цей "пас". 

Сальвадорці, яких депортували з Гондурасу

Зрештою в Сальвадорі при владі теж були люди військові. Які розуміли — наплив біженців загострює проблеми в країні, проте й дає шанс "каналізувати" невдоволення в "патріотичне" річище. Чим не шанс консолідувати й свою владу. А аже місцеві медіа і без того не шкодували темних фарб, розповідаючи про поневіряння співвітчизників.

Ось на цьому тлі національна збірна Сальвадорі і поїхала до Тегусигальпи на відбірковий матч чемпіонату світу з футболу. Не важко уявити, яка зустріч чекала її в столиці Гондурасу. Над футболістами відверто знущалися, не даючи навіть виспатися напередодні гри. Та й під час самого матчу занурили в справжнє море ненависті. Щоправда, навіть за цих умов гол господарі забили лише на останній хвилині. 

За всім цим, як кажуть, в прямому ефірі спостерігали сальвадорські вболівальники та вболівальниці. В однієї з них – 18-річної Емілії Баланьос — зрештою не витримали нерви. І вона поцілила собі в серце з батьківського пістолета. Що наступного дня почалося в країні – навіть описати важко. Ховали Емілію як справжню національну героїню, а урядовці просто на її могилі клялися не залишити ганьбу без відповіді.

Другий матч мав відбутися вже в Сан-Сальвадорі. І гондураська збірна їхала на нього лише з однією мрією – залишитися живими та вибратися додому. Тамтешні вболівальники й справді відігралися "по повній", а сальвадорській збірній майже нічого не заважало закотити в ворота суперника три "сухих" м’ячі.

Вирішальний, третій матч – у Мехіко 27 червня — теж завершився на користь Сальвадору (щоправда, знадобився додатковий час), а вже після нього спалахнула грандіозна бійка між вболівальниками – з пораненими та навіть вбитими. Уряди двох країн засипали міжнародні організації скаргами один на одного. І прискорено готувалися до справжньої війни.

Сальвадорські вояки в Гондурасі

Сальвадор мобілізував свою армію першим. Вже 14 липня вона перетнула кордон, швидко просунулася на 8 кілометрів вглиб гондураської території, навіть захопила центр прикордонної провінції… і стала. Закінчилися паливо та боєприпаси. Паузою скористалася Організація американських держав, що нарешті побачила, якого рівня сягнула напруга між двома її учасниками, та кинулася їх мирити. 

Власне, військові дії загалом тривали не більше шести днів – ресурсів на більше не вистачало в обох сторін. Ще кілька місяців сальвадорців вмовляли відвести війська на власну територію. Мирну угоду, втім, уклали лише в 1980 році. За рік до того, як Сальвадор занурився вже у внутрішню, громадянську війну. Чого-чого, а ненависті для неї накопичили за цей час навіть з запасом.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.