Гетьман, який об’єднав Україну, віддав Поділля султану, а його правнучка стала дружиною Пушкіна: історія Петра Дорошенка

Він увійшов в українську історію як політик, який у часи розколу намагався відновити єдність України, ненадовго об’єднав обидва береги Дніпра під своєю булавою, шукав союзників у найпотужніших імперіях свого часу, але завершив життя далеко від батьківщини – під Москвою. Його називали "сонцем Руїни", бо саме в епоху хаосу він спробував урятувати козацьку державу, хоч і не зміг довести це діло до кінця. 

Більше про його постать розповість Еспресо.

Народження в епоху бурі: козацька еліта на тлі війни

Початок XVII століття для українських земель був добою постійних війн, релігійних конфліктів і боротьби за владу. Більша частина сучасної України була підпорядкована Речі Посполитій, де у Дикому полі сформувалася серйозна і впливова військова потуга – Запорізька Січ та українське козацтво. 

Петро Дорошенко не був випадковою людиною в політиці. Він народився у Чигирині в родині спадкової козацької еліти. Його дід, Михайло Дорошенко, був відомим гетьманом реєстровців та соратником гетьмана Петра Сагайдачного, а батько Дорофій належав до козацької старшини.

Така родинна спадщина відкрила Петру шлях до гарної освіти (ймовірно, у Києво-Могилянському колегіумі), знання мов і глибокого розуміння політики та дипломатії. Для тогочасної старшини це було рідкісною перевагою. Адже тоді Україна стояла на перетині інтересів Речі Посполитої, Московії, Кримського ханства й Османської імперії, тож грамотний дипломат цінувався не менше, ніж вправний шабельник.

Швидка військова кар’єра та Хмельниччина

Дорошенко швидко проявив себе як талановитий військовик. Уже в 22 роки він служив у гетьманській сотні. У часи Національно-визвольної війни проти понського панування, яка спалахнула в середині століття, гетьман Богдан Хмельницький помітив здібного молодого козака й призначив його "арматним писарем" (відповідальним за артилерію). А з 1655 року він був призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки.

Крім цього, Дорошенко виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема вів переговори зі шведами. Звісно, що він також брав участь у ключових військових кампаніях Хмельницького.

Після смерті Богдана Хмельницького Дорошенко підтримав Івана Виговського: допоміг йому придушити повстання Мартина Пушкаря і брав участь у московсько-козацькій війні, коли вдалося розбити військо царя під Конотопом. Також він був з тих, хто брав участь у переговорах з поляками щодо Гадяцької угоди, яка мала переформатувати владу у Речі Посполитій для створення князівства Русі у межах Гетьманщини.

Після зречення Виговського, Дорошенко був одним з найближчих радників нового гетьмана Юрія Хмельницького і від його імені вів перемовини з московитами, які так і не мали успіху. В подальшому Дорошенко був наближеним до гетьмана Павла Тетері, ставши генеральним осавулом. 

Загалом його кар’єра розвивалася стрімко завдяки військовому хисту, освіченості та родинним зв’язкам.

Доба Руїни: спроба об’єднання обох берегів Дніпра

Сергій Васильківський. Козаки в степу, фото: Херсонський обласний художній музей

Після смерті Богдана Хмельницького та ганебного Андрусівського перемир’я 1667 року, яке офіційно розрізало Україну по Дніпру, здавалося, що козацька держава приречена. Цей період увійшов в історію як Руїна – час, коли булава переходила з рук у руки, а вчорашні союзники ставали лютими ворогами. Саме в цей момент на найвищу політичну арену виходить Петро Дорошенко, обраний у 1665 році гетьманом Правобережжя. Його мета була настільки ж амбітною, наскільки й небезпечною: ліквідувати поділ України та відродити козацьку владу без впливів зовні.

Та Дорошенко розумів, щоб не залежати від примх амбітної та часто продажної козацької старшини, йому потрібна сила, лояльна особисто йому. Так з’явилися сердюки, компанійці та інші важливі реформи, які додали впливу новому гетьману:

• Сердюки (піхота) та компанійці (кіннота): Це було регулярне наймане військо (близько 20 тисяч шабель), яке отримувало платню безпосередньо з гетьманської скарбниці. Це дало Дорошенку небачену раніше автономію – він міг придушувати заколоти полковників і вести самостійну політику;
• Фінансова незалежність: Щоб утримувати таке військо, гетьман запровадив нову митну лінію та, за свідченнями істориків, розпочав карбування власної монети в Чигирині. Це був прямий виклик і Польщі, і Московії – атрибут справжньої державної суверенності.
• Відродження земель: Навіть у вогні воєн він дбав про економіку. Новий Торговицький полк став щитом на південному кордоні, дозволяючи селянам заселяти спустошені землі Степу.

Дорошенко також майстерно використовував авторитет церкви, діючи в тісному тандемі з митрополитом Йосифом Тукальським, що робило його владу не лише військовою, а й духовно легітимною.

Найяскравіша сторінка в біографії Дорошенка – червень 1668 року. На Лівобережжі вибухнуло потужне антимосковське повстання проти свавілля воєвод. Тогочасний лівобережний гетьман Іван Брюховецький, зрозумівши, що Москва його більше не захистить і треба з нею воювати, звернувся до Дорошенка з пропозицією союзу.

Проте історія не знає жалю до слабких. Під час зустрічі двох гетьманів поблизу Диканьки козаки Брюховецького, розчаровані його попередньою промосковською політикою, збунтувалися. Брюховецький був схоплений і за мовчазної згоди (а за іншими версіями – за прямим наказом) Дорошенка страчений.

8 червня 1668 року стався момент істини, адже Петра Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Здавалося, мрія Хмельницького знову жива. Але соборність протрималася лічені місяці.

Доля зіграла з Дорошенком злий жарт. Як тільки він об’єднав державу, на Правобережжя посунули польські війська, а на півдні активізувалися татари. Гетьман був змушений терміново повернутися до столичного Чигирина, залишивши на Лівобережжі своїм заступником (наказним гетьманом) Дем’яна Многогрішного.

Це стало фатальною помилкою через брак ресурсів. Залишеного гарнізону було замало, щоб стримати величезну московську армію, яка миттєво перейшла в контрнаступ. Тому під загрозою повного знищення лівобережних міст та під впливом промосковської старшини Многогрішний пішов на переговори з царем. Та й запорожці та частина полковників не пробачили Дорошенку жорстких методів усунення Брюховецького і його спроб централізувати владу, тому не шкодували за ним. 

Вже наприкінці 1668 року Україна знову розкололася. Дорошенко залишився "Сонцем Руїни", як його нарекли історики, яке яскраво спалахнуло, але не змогло розігнати темряву геополітичних чвар того часу. 

Орієнтальний гамбіт: титул бея, "турецька" ціна незалежності та московський кінець життя

Чигиринський замок. Бастіон Дорошенка, фото: Вікіпедія

Опинившись у лещатах між агресивною Москвою та амбітною Варшавою, Дорошенко зважився на крок, який досі викликає палкі дискусії серед істориків. У 1669 році на Корсунській раді він офіційно прийняв протекторат Османської імперії у межах домовленостей, які уклав ще Хмельницький з турками.

Для султана Мехмеда IV гетьман став не просто союзником, а його підданим, адже Дорошенко отримав титул санджак-бея – фактично князя "Українського санджаку". Як символ влади, султан надіслав Дорошенку булаву, оздоблену дорогоцінним камінням, та туг – традиційний османський бунчук.

Разом із величезною османською армією Дорошенко взяв участь у поході на Річ Посполиту. Результат був приголомшливим: поляки втратили Поділля. Проте радість була гіркою. Кам’янець-Подільський став центром османської провінції, а величні храми перетворювалися на мечеті (один з мінаретів і досі зберігся). Турки допомогли Дорошенкові втримати Правобережжя, але не відновити владу над всією Гетьманщиною.

Хоча Дорошенко бачив у цьому шанс вибити поляків та моковитів з українських земель, для народу союз із "невірними" став шоком. Татарські набіги, які супроводжували ці походи, та турецька залога на Поділлі стрімко випалювали авторитет гетьмана. Його почали називати "запроданцем", хоча сам він вірив, що купує для України майбутнє ціною тимчасових поступок.

В той період одним із найдраматичніших моментів стало протистояння Дорошенка з легендарним кошовим отаманом Іваном Сірком. Це була трагедія двох патріотів: Сірко, затятий ворог ісламського світу, не міг пробачити гетьману альянсу з Османами. Внутрішня опозиція, підживлювана московськими грошима та народним незадоволенням, дедалі дужче стискала кільце навколо Чигирина. Козаки масово переходили на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича, якого Москва проголосила гетьманом обох берегів Дніпра. Дорошенко опинився в ізоляції у власній столиці.

У 1676 році, коли до стін Чигирина підійшли московсько-козацькі війська, не маючи достатньо війська, Дорошенко зробив останній державницький жест. Щоб не допустити остаточного знищення міста та різанини, він склав булаву. Але замість страти, на нього чекало "почесне заслання". Москва вирішила діяти хитро, щоб не провокувати вірних йому козаків. 

Так, Дорошенко опинився керівником воєводства у В’ятці, де три роки займався далеким краєм, демонструючи свої адміністративні таланти.

А вже решту життя Дорошенко провів у селі Ярополчому, що біля Москви. Йому дали землю, багато дворів і право займатися господарством, але шлях в Україну був назавжди закритий.

Він помер 9 листопада 1698 року, проживши насичене 71 літо. Але історія приготувала цікавий епілог. Петро Дорошенко, який так довго боровся проти поглинання України Москвою, став прадідом Наталії Гончарової – дружини того самого Олександра Пушкіна. Через покоління кров гетьмана-бунтівника текла в дітях головного поета імперії...

В українській пам’яті Петро Дорошенко залишився державником, який мріяв про сильну та об’єднану Україну.

Читайте також: Міг зруйнувати Москву і об’єднати Україну з Польщею та Литвою: 362 роки тому не стало гетьмана Івана Виговського