Колись давно я жив у студентському гуртожитку

В теплу пору року цей цвинтар можна було обійти з тильного боку та, усівшись рядком під його кам’яною огорожею, дивитися з гори на місто, передаючи пляшку з кінця в кінець рядка доки вона не спорожніє. Міліціонерів я там не бачив ні разу. 

Внизу, під пагорбом, університетський спорткомплекс зі стадіоном, туди ми також іноді заходили. 

Позаду гуртожитку лежить Погулянка, улюблене місце відпочинку львів’ян, яке мало чим відрізнялося від справжнього лісу; з галявинами, джерелами, винзаводом та іншим буянням природи. Перетнувши Погулянку і вийшовши аж на Зелену, можна було дістатися стадіону "Дружба" на якому виступали "Карпати". 

Перед гуртожитком пролягає траса. В мої часи, вона починалася кінцевою зупинкою трамвая номер два котрим можна було доїхати до Львова, а нижче був стадіон інституту фізкультури. Тепер я згадую, що там було до біса стадіонів, тоді чомусь так не виглядало. Ходили чутки, ніби за трамвайною зупинкою була залізнична станція Личаків. Час до часу на неї з далекої Молдови прибував бронепоїзд із вантажем так званих виноматеріалів. Деякі відчайдухи відважувалися ходити на розшуки того бронепоїзда, і що з ними сталося невідомо. 

Траса впиралася в дев’ятиповерховий сірий бетонний дот, на першому поверсі якого був розташований заклад "Червона гвоздика", судячи з назви, щось комсомольсько-молодіжне.  Перед дотом траса роздвоювалася. 

Якось ми пішли її лівим відгалуженням і дійшли аж до Винниківського озера, думаю, якби рухалися далі, могли б дійти та до Тернопільського.  

Правим відгалуженням траси не ходив ніхто. На старих картах  писали, що в тих краях "sunt dracones".  Якщо прислухатись, можна було почути їхнє ревіння. Дехто переконував, ніби там якийсь мототрек і ревуть мотоцикли, інші – що то голоси відвідувачів "Червоної гвоздики", а ще інші пошепки розповідали, що то голоси студентів, які не склали сесії.  Ми не вірили нікому, але, про всяк випадок,  перевіряти не ходили.

За умовами проживання гуртожиток був найгіршим в університеті. Планування – коридор з кімнатами по обидва боки, дві вбитих кухні з 4-конфорними плитами та два туалети в обох кінцях довжелезного коридору. Душова – в підвалі, вода за графіком. Розселення – по 4 особи в кімнаті. 

Проте саме в цьому гуртожитку селили іноземних студентів, які в університеті вивчали російську, щоб потому піти вчитися чогось корисного по інших ВНЗ. Аби полегшити  вивчення мови, іноземних студентів селили разом з нашими, двоє наших – двоє їхніх.  

Таким чином я з однокурсником опинився  в кімнаті з двома ліванцями, членами однієї з комуністичних партій, яких у цій країні було декілька. Та, до якої належали мої сусіди, сповідувала індивідуальний терор. Як студент історичного, я знав, що практика терору розходилася з канонами марксизму-ленінізму, але мене цікавило інше: якого чорта вони взагалі приїхали в Радянський Союз і погодилися жити в таких, м’яко кажучи, дискомфортних умовах, якщо могли навчатися в капіталістичних країнах або, якщо це для них дорого, то бодай у країнах соцтабору?

Коли я розказав приятелеві про своїх сусідів, той хмикнув:

- Все ясно, терористи ховаються в нас від своєї поліції.
- Та ти б їх побачив, здохляки….
- Щоб підірвати бомбу багато сили не треба.

Я тоді не повірив припущенню, нібито мої ліванці були бойовиками, та й досі не вірю – надто приємними та простими були ці хлопці, особливо на тлі інших арабів. Хоча слід віддати належне: конспіратори були затяті, про себе, свою партію не розповіли майже нічого, навіть згодом, коли між нами налагодилися сякі-такі особисті контакти й мовний бар’єр уже було подолано.  

Після закінчення навчального року вони поїхали на канікули кудись у Північну Африку. Куди саме і чому не додому – не сказали, та я й не допитувався. Втім, на прощання в нас відбулася одна розмова, яку я іноді згадую:

- Знаєш, — сказав араб, — якщо я зумів жити в вашому гуртожитку, то зумію і в тюрмі.
- Готуєшся до ліванської тюрми? - запитав я.
- Ні, в Лівані тюрми страшніші.
- А до якої ж?

Але він лише посміхнувся, мабуть уже пошкодувавши, що бовкнув зайвого; кажу ж, вони були дуже скритними людьми. Та я й не допитувався, адже й так ясно, що ліпшою за наш гуртожиток в’язниця могла бути в небагатьох країнах, найпевніше, в європейських.