The New York Times пише, що Альянс відмовився від концепції "стримування шляхом удару у відповідь" (deterrence by retaliation) і обрав "стримування шляхом недопущення" (deterrence by denial). Іншими словами, Північноатлантичний союз офіційно заявляє, що не терпітиме надалі будь-якої окупації територій країн-членів. При цьому у підтекстах "зливів", які наразі дають більш-менш втямливу картину майбутньої концепції, йдеться саме про східний фланг НАТО, насамперед Балтію та Польщу.
Звісно, уроки російського вторгнення і звірства московитів на тимчасово захоплених територіях України спричинили логічне обурення та неприйняття у всьому світі. Що вже говорити про Литву, Латвію, Естонію та Польщу, де пам'ять про реалії московського правління досі жива, як живі й свідки комуністичного диктату. Саме тут після 24 лютого 2022 року з'явилося й нове усвідомлення, що росіяни після двадцяти років путінізму стали жорстокішими й невблаганнішими, що кремлівський дід не зупиниться ні перед чим, — навіть геноцидом, — аби тільки втілити власні амбіційні маніакальні ідеї відновлення великого Гулагу на теренах колишнього СРСР. Звідси й активна підтримка України у її спротиві новітній орді, звідси й адвокація Києва у міжнародних організаціях, серед іншого – у НАТО. Саме на східному фланзі Альянсу народилася ідея політичного рішення у питанні вступу України до союзу, і вона, — ця ідея, — набула особливих реалістичних відтінків після стрімкого долучення до НАТО Фінляндії, а згодом, — і Швеції.
Читайте також: ЦРУ: збереження для Росії статусу кво не передбачається
Саме на східному фланзі Альянсу народилася ідея політичного рішення у питанні вступу України до союзу, і вона, — ця ідея, — набула особливих реалістичних відтінків після стрімкого долучення до НАТО Фінляндії, а згодом, — і Швеції
Якщо так трапиться (дай Боже!), то саме Східна Європа стане руйнівником задавнених (ще з початку XX століття) стереотипів двополюсного світу "холодної війни", які полягали в облаштуванні так званих "сірих зон" між диктатурами та демократіями, в ідеях "вітрин" західного світу на кордонах з диким Сходом. Розсіялися, мов ранковий туман, солодкі ілюзії, що, мовляв, росіяни, маючи перед очима чудовий приклад процвітання сусідів, самотужки дадуть собі раду з "самодержцями", обравши адекватну та демократичну владу.
Читайте також: Блиск і безсилля світових інституцій
Власне, та ж The New York Times натякає, що концепція "стримування шляхом недопущення" означає, навпаки, постійне розташування союзних військ біля кордону з РФ (курсив мій. - Авт.), більшу інтеграцію американських і союзницьких військових планів, більші військові витрати та детальніші вимоги до союзників щодо наявності конкретних видів сил і засобів для ведення бойових дій у разі потреби.
"Мета полягає в тому, щоб зробити сили НАТО не лише більш потужними й боєздатними, але й більш помітними для Росії, що є ключовим елементом стримування".
Концепція "стримування шляхом недопущення" означає, навпаки, постійне розташування союзних військ біля кордону з РФ, більшу інтеграцію американських і союзницьких військових планів, більші військові витрати та детальніші вимоги до союзників щодо наявності конкретних видів сил і засобів для ведення бойових дій у разі потреби
Але сказавши "а", Альянс мусить продовжити абетку. Без компромісів та демагогічної риторики на кшталт "невиконання Україною певних критеріїв" тощо. Я вже писав про те, що у певних колах на Заході (здебільшого, інкорпорованих у міжнародні безпекові й не тільки структури) після карколомного за швидкістю вступу Фінляндії до Альянсу, побутує ідея застосувати досвід "нейтральної Суомі", змістивши її трішки на Південь, тобто "фінляндизувати" Україну. Щобільше, Financial Times взагалі оприлюднила інформацію з посиланням на чотирьох обізнаних осіб, що у США, Німеччині та Угорщині категорично проти не те що прискореного вступу Києва, але і його запрошення до НАТО на Вільнюському саміті. Якщо винести за дужки проросійську позицію Будапешта, який майже офіційно долучився до "осі зла", і не може не продукувати антиукраїнських ідей, то позиція Вашингтона та Берліна виглядає таки дивною. Бо, по-перше, коли йдеться про військові стандарти чи уніфікацію озброєнь, саме США та Німеччина розуміють готовність України, а, по-друге, американські та німецькі військовики не раз і не двічі заявляли про перевагу ЗСУ перед натовськими арміями, позбавленими реального досвіду бойових дій.
Читайте також: На те й НАТО
По-перше, коли йдеться про військові стандарти чи уніфікацію озброєнь, саме США та Німеччина розуміють готовність України, а, по-друге, американські та німецькі військовики не раз і не двічі заявляли про перевагу ЗСУ перед натовськими арміями, позбавленими реального досвіду бойових дій
Так, звісно, НАТО не потрібна ще одна Угорщина у своїх лавах, а чинна політична верхівка в Україні досі не спромоглася очиститися від московських агентів впливу, осіб з доволі сумнівними зв'язками. І ці зв'язки, м'яко кажучи, диктують правила гри й вчинки Верховного Головнокомандувача. Додайте сюди острах Зеленського перед втратою влади, що однозначно спричинить купу запитань персонального характеру щодо підготовки до війни й не тільки.
Але… Попри всі запобіжники, — часто надумані, але і реальні, якщо після Вільнюса Північноатлантичний альянс утримає статус кво щодо України, то нова концепція НАТО не вартуватиме й виїденого яйця. "Стримування шляхом недопущення"? І як тоді реагуватимуть у Брюсселі на падіння російських ракет (хай навіть збитих українською ППО, і, до слова, вже незабаром американськими Patriot) на територію Румунії чи Польщі? Знову шукатимуть сіру кішку у темній кімнаті? Якою буде відповідь на атаки російських штурмовиків над Чорним морем проти американських (читай натовських) безпілотників? Москві дадуть почитати текст нової концепції?
Черчилль, якого люблять цитувати й українські, і закордонні діячі саме у контексті російсько-української війни, написав, що "коли вже взялися йти крізь пекло, — йдіть і не озирайтеся". Ні, ті, хто досі "озирається", вочевидь, не перетворяться на соляний стовп, як дружина старозавітного Лота. Але майбутнє точно визнає їх філістерами від політики, що мали шанс, та не змогли ним скористатися.
Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.