Костянтин Москалець: “Мені здається, що се я…”

Навіть коли нема можливості усамітнитись для зосередженого письма, коли довкола багато шуму, розмов, автомобільних сигналів, я просто запихаю до вух поролонові затички і вирушаю в письмові мандри. Щоденник – це бортовий журнал самотньої подорожі внутрішніми світами, ретельний звіт про побачене за день, прочитане і обмірковане. Писання щоденників потребує вироблених навиків самодисципліни і вимогливішого, ніж зазвичай, ставлення до письма. Позаяк пишуться ці сторінки без розрахунку на майбутню публікацію, дуже легко втратити відповідальність перед уявним читачем і зісковзнути в банальні нотатки про погоду та здоров’я. Наприклад: “13 липня 2021 року. Сьогодні нарешті похолодало після вчорашнього дощу. Тому вранішня пробіжка виявилася на диво легкою. Більше не знаю, про що писати». Перечитуючи такі от записи через десять років, уявний або реальний (найчастіше це ви самі) читач стенає плечима, позіхає і цитує перефразованого Шевченка: “На батька бісового ти тратив і дні, і пера, і папір?!” Пощо було писати отакі безглузді, пустопорожні рядки?

Відповідь на це питання існує. І навіть не одна. Для письменника, який усе ще пише ручкою, запис до щоденника – важлива письмова вправа, нагода побудувати свої думки. Старанно виводячи літери у слові «сьогодні», ти заглиблюєшся у процес письма, опритомнюючи від звичного повсякденного чаду побутових і приземлених справ та розмов. Десь так опритомнює кожен музикант, годину-дві погравши на улюбленому інструменті, з насолодою відчуваючи потік легкої енергії в наелектризованих пальцях і стрункість структурованих думок у голові. Тому, коли у вас нема особливо оригінальних або й жодних думок, ви нічого не встигли прочитати і життя здається вкрай марудною та безнадійною справою, не поспішайте відкладати ручку вбік, незадоволено жбурляючи щоденника до найдальшої шухляди письмового столу. Просто напишіть сьогоднішню дату. Але зробіть це якомога старанніше, віддайтеся всією душею одній з наймиліших і найбезпечніших для оточуючих маній на світі, властиво, графоманії, пишіть, як писали у першому класі, як писали японські майстри каліграфії – задля краси письма самої по собі. Зовсім несподівано, може, не цього разу, а наступного, ваше красне письмо стане блискавкою, що розпанахає пітьму звичної непритомності розуму, вихопивши з неї красиві ж таки думки та ще небачені краєвиди душі. Гарні думки і глибокі тексти не лежать готові на поличках внутрішнього сейфу. Їх видобувають із темряви небуття щоденні (бажано) письмові вправи, формуючи нові ідеї спонтанно, зовсім несподівано для звичного трибу життя і мислення. Тому так часто письменники переконані, що не вони пишуть, а ними пише невідома, частіше доброзичлива, ніж ворожа, сила.

Є кілька авторів, які стали для мене взірцями доброго щоденникового письма. Це насамперед мій батько, який красивим, летючим почерком вів щоденники протягом півстоліття. Це і німецький письменник Ернст Юнґер, чиї щоденники завжди здавалися мені значно цікавішими за його суто художні твори. Але це ще й римські стоїки, Марк Аврелій, який розпочинав свій імператорський день нотатками для себе, і навіки увійшов до історії філософії та літератури завдяки невеличкій книжечці цих повсякденних нотаток; це також Луцій Анней Сенека, який такими ж принагідними нотатками, що їх, можливо, переслідувані в ті часи християни назвали би іспитом совісті, свій день завершував. Це й безнадійно забутий моїми верхоглядними сучасниками швейцарський письменник Аміель, який протягом життя писав і вірші, і романи, і есеї, але прославився якраз завдяки виданому у 20 томах напрочуд витонченому і глибокому щоденнику, опублікованому вже після смерті автора.

Я міг би назвати ще і японську придворну даму Сей Сьонаґон з її дивовижно жвавими й спостережливими нотатками, які цілком зрозумілою мовою промовляють до нашого серця з відстані десяти століть; і кількох буддійських монахів, і кількох християнських святих, які залишили шедевральні щоденники. Однак суть залишається незмінною: сідаючи писати сторінку до щоденника, за яку вам ніхто не заплатить і однієї копійки, сідаючи до письмового столу вранці або ввечері, може, навіть уночі, коли раптом нападе неспростовне безсоння (саме так, переважно серед ночі, писався свого часу мій опублікований щоденник “Келія Чайної Троянди”), отже, сідаючи писати для себе, ви стаєте більшими собою, ніж є зазвичай. Перечитуючи згодом написані від щирого серця рядки, ви не кривитесь і не стенаєте плечима, а підводячи очі до неба, на якому сяє нове сонце, думаєте, може, навіть словами з вірша Шевченка (який, до речі, також вів щоденника): “Мені здається, що се я…” Цього цілком достатньо, щоб виправдати існування щоденникового жанру, навіть якщо ніхто інший на білому світі ніколи ваших записів не прочитає і не схвалить.