Від офіцера УНР до в’язня сталінських таборів: як Остап Вишня рятував гумором в складні часи

Павло Губенко, відомий під псевдонімом Остап Вишня, став символом незламного гумору, який допомагав виживати в найтемніші епохи. Більше про долю письменника розповість Еспресо.

Життя на тлі революційних бур та радянської окупації 

Остап Вишня (справжнє ім'я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Грунь біля містечка Грунська Лука на Полтавщині (нині Сумська область) в селянській родині. 

Його дитинство минуло в типовому українському селі, де панувала православна побожність і любов до народної творчості. Батько, Михайло Губенко, був відставним солдатом і працював на поміщика, а мати, Марта, народила аж 17 дітей – Павло був одним із них. Ця велика родина стала джерелом тепла й гумору, які згодом відобразилися в творах письменника. 

Уже в юності Павло виявив інтерес до літератури. 

Він закінчив початкову та двокласну школу в Зінькові, потім – Київську військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером у російській армії та хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Однак медицина не вабила юнака, завдяки самоосвіті він склав екстерном гімназійні іспити, у 1917-му вступив до історико-філологічного факультету Київського університету, але швидко покинув навчання заради журналістики й літератури у революційні часи.

У 1918 році він був мобілізований до медичних частин армії Української Народної Республіки. Цей період став початком його активної громадської діяльності. Спершу Губенко служив офіцером медичної служби УНР і незабаром очолив Медико-санітарну управу Міністерства залізниць УНР – саме в ті роки, коли УНР боролася за свою незалежність, а санітарні потяги лікували тифозних хворих. Саме йому приписується крилата фраза: "У вагоні Директорія, під вагоном територія…".

У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, у яких лежали хворі офіцери й вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. 

У 1919 році, перебуваючи в ранзі високопоставленого медичного чиновника УНР, він потрапив у полон більшовиків і утримувався в Харкові "до повного закінчення громадянської війни". 

Цей інцидент став "вимушеною перервою" в його житті, як сам іронічно називав ув'язнення, і залишив глибокий слід: Вишня зрозумів, що гумор – це не лише розвага, а й зброя виживання. Його знайомі оповідали, що він рятував своїх товаришів гумором у підвалах чекістів.

А от самого Губенка врятував від тюрми мало не сам Микола Скрипник, соратник Леніна, згодом комісар освіти радянської України. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР і був дуже вражений працею молодого письменника. 

Після остаточного встановлення радянської влади в Україні, Губенко почав активно займатися літературою під псевдонімом Остап Вишня. Вже у 1921 році під цим ім’ям у газеті "Селянська правда" з’явився фейлетон "Чудака, їй-богу!". Далі він кілька років працював журналістом республіканської газети. 

Водночас Остап Вишня активно займався громадською діяльністю: входив до літературних об'єднань "Плуг" і "Гарт", разом колегами організував і редагував перші номери сатиричного журналу "Червоний Перець".  Також він брав участь в оргкомітеті Спілки письменників. 

Однак наступний етап життя письменника був надзвичайно складним. Наприкінці 1933 року його заарештували через наклепи, звинувачуючи у контрреволюційній діяльності та замаху на радянського діяча. Спершу йому призначили смертельний вирок – розстріл і він міг стати одним з письменників "розстріляного відродження". Але йому замінили це покарання на 10 років таборів, які він відбував у справжньому сталінському ГУЛАГу в Комі АРСР (Ухтпечлаг). 

В часи Другої світової, у грудні 1943 року письменника звільнили, після чого він повернувся до літературної праці. У 1955 році радянські судові органи офіційно реабілітували його. А вже за рік він помер в Києві.

Чому обрав гумор, який став його творчою зброєю

фото: Вікіпедія

Остап Вишня обрав гумористичну сатиру тому, що вважав сміх формою внутрішньої свободи – навіть у найскрутніші часи. 

Саме він започаткував в українській літературі жанр "усмішка" – короткого, дотепного, лаконічного твору, близького до фейлетону, але з українським колоритом і гострою соціальною й національною темою. Фактично, він став прообразом теперішніх жартівливих постів у соцмережах та діяльності стендаперів. 

Стиль Вишні – це насамперед гра словами, афоризм, недомовка, натяк. Він умів тонко висміяти вади суспільства: страх, заздрість, байдужість, але не без теплоти до людини, до природи. 

Відомі та важливі твори письменника: 

• "Українізуємось" (1926) – збірка фейлетонів; 
• Збірки "Вишневі усмішки", "Мисливські усмішки", "Кримські усмішки" – де він показує українську природу, сільське життя і гумор у лісовій, мисливській атмосфері. 
• Збірка усмішок "Зенітка" (1944) – перший твір після таборів (за мотивами творів у 1967 році було знято однойменний фільм).

Варто сказати, що оповідання Остапа Вишні й досі входять до навчальних програм, а його ім’ям названі вулиці багатьох українських міст. 

Тож Остап Вишня був з тих, хто міг поєднувати гумор і протест, народну мову й високу літературу, простоту й глибину. Він показав, що навіть у складних історичних обставинах, а це війна, репресії, зміна режимів – слово здатне бути вільним. Його усмішка – це не лише жарт, а форма стійкості. Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою незалежність і самобутність, спадщина Вишні нагадує: сміх, слово, культура – це не другорядне, а невід’ємна частина боротьби за гідність.

Читайте також: Бунтар без держави: 137 років від народження Нестора Махна, суперечливого символу українського анархізму