Максим Розумний: Карма Медведчука

Чому до Медведчука прикута увага сьогодні, зрозуміло. Тому що в громадській думці він є прямою проекцією політики Путіна – головного ворога української нації. Але до цього статусу колишній адвокат Василя Стуса пройшов в українській політиці довгий і дуже цікавий для майбутніх дослідників шлях.

Власне, хто такий Віктор Медведчук? Юрист? Бізнесмен? Політик? Ні перше, ні друге, ні третє. Так, Медведчука не можна назвати політиком, хоча саме в політичній сфері впродовж останніх 30 років він і здобув ту впізнаваність, впливовість і чималі статки, що стали атрибутами його життєвого успіху.

Насправді ж, Медведчук ніколи не очолював впливової політичної сили. Не посідав лідерських позицій ні у виконавчій, ні в представницькій владі. Його кар’єрна стеля – це голова партії другого дивізіону української політики СДПУ(о), перший заступник голови Верховної Ради та глава Адміністрації Президента. Таких людей в Україні багато, і не всіх ми пам’ятаємо по імені та прізвищу.

Медведчук впродовж усієї своєї кар’єри старанно уникав публічності. Він не має політичної харизми, за ним не стоять тисячі ідейних послідовників і відданих прихильників. У Медведчука немає ні власної ідеї, ні зрозумілої програми. І, тим не менше, його ім’я добре (чи може зле) відоме в Україні та за її межами.

Феномен Медведчука пов'язаний з тим, що українська політика впродовж десятирічь існує у двох паралельних вимірах. Видима публічна її частина часто виконує лише декоративну роль. А всі ключові рішення і основна боротьба за владу відбувається переважно в тіньовому секторі, де якраз і розквітли основні таланти Віктора Володимировича.

Медведчук в українській політиці – не особистість і не ідея, він – функція. Ця функція полягала в посередницьких послугах для впливових тіньових центрів, яким, з тих чи інших причин, було потрібно вирішити якісь питання в площині легальної політики. Поставити “свого” керівника уряду чи міністра, перемогти на виборах, прийняти певний закон, здійснити конституційну реформу. Координація всіх важелів і ресурсів, необхідних для вирішення цих питань, і була політичною спеціалізацією Медведчука. Тому від зміни влади він ніколи серйозно не програвав, адже тіньові центри лишалися тими самими.

Дивіденди, які при цьому отримував посередник, не обмежувалися матеріальною винагородою, але і статусними речами. Медведчук, на певному етапі його кар’єри, став головним “рєшалой” країни.

Два сектори політичного бізнесу Медведчука з часом стали пріоритетними і, вочевидь, особливо прибутковими, - це контроль над судовою системою і виборчі технології.

Власне, вихід Медведчука на всеукраїнську політичну орбіту почався з обрання депутатом Верховної Ради України на позачергових виборах в Іршавському виборчому окрузі №171. Більше 90% голосів “за”. Згодом у Закарпатській області тріумфально обралися до Верховної Ради і його найближчі соратники – Григорій Суркіс та Нестор Шуфрич. Однак, більш масштабні виборчі кампанії, якими команда Медведчука у той чи інший спосіб опікувалася, не були такими ж успішними.

Так званий київський клан, до якого приєднався Медведчук на початку 90-х, прийшов у велику політику в 1994-му, підтримавши на дострокових президентських виборах діючого главу держави Леоніда Кравчука. Переміг тоді Кучма.

У наступному виборчому циклі очолювана Медведчуком партія СДПУ(о) зробила ставку на Євгена Марчука, який внаслідок складних маніпуляцій з опозиційною “канівською четвіркою” програв президентські вибори 1999 року.

До наступної кампанії 2002-2004 років Медведчук прийшов уже в статусі довіреного менеджера Леоніда Кучми і куратора політичного проекту Віктора Януковича. Результат – перемога Помаранчевої революції.

У 2010 році на президентських виборах бачимо Медведчука вже в таборі кандидата Юлії Тимошенко. І знову програш.

Втопивши остаточно Януковича в 2014-му, з початком російської агресії Медведчук піднявся над внутрішніми українськими політичними чварами і став служити напряму Путіну.

І ось, повний політичний провал путінської авантюри-2022.

Така закономірність не може не дивувати. Особливо загадковим на тлі послідовних поразок виглядає невпинне зростання статків Медведчука, його статусу і реноме впливової людини.

Схоже, що амплуа адвоката, під яким насправді приховується роль ката, було засвоєно Медведчуком ще в молодості, коли йому довелося “захищати” Василя Стуса та інших українських дисидентів.

Продавати перемогу завжди складно, є ризик, що переможець припише всі заслуги собі. А продати поразку – це вже вищий пілотаж для “кризового менеджера”, яким уявляє себе наш герой. Тому можна припустити, що беручись за нову справу, цей адвокат ніколи не обмежувався одним замовником.

Виникає питання, чому ж ті, хто програвали, не закликали до відповідальності нездалого підрядника, не намагалися за його рахунок компенсувати збитки? По-перше, довести чи навіть запідозрити “подвійну гру” бувало не так легко. По-друге, виборчий процес схожий на лотерею, і завжди можна сказати його учаснику, що це ти сам витягнув нещасливий білет. По-третє, Медведчук так швидко опинявся поблизу переможця, що його колишньому клієнту лишалося тільки кусати лікті.

Програш Кравчука став початком зближення “київських” із Кучмою, що стало вже доконаним фактом після виборів 1999 року. Після Помаранчевої революції соратники Медведчука дуже швидко зійшлися зі штабом Тимошенко. Від Тимошенко вони перейшли до Януковича, від Януковича до Порошенка, ну, і так далі.

Але з Путіним звичний прийом може не спрацювати. Підозріливий параноїк навряд чи комусь пробачить і обман, і “вкрадену” в нього в Україні перемогу. Сховатися від кремлівського “ока Саурона” Медведчуку ніде. Залишається лише сподіватися на його жалість, потрапивши в полон до страшних “бендерівців”. Можливо, господар Кремля повірить, що іноді провал – це справді провал. І змилосердиться.

А тоді вже можна й на вищий рівень піднятися. Наприклад, запропонувати свої послуги дядечку Сі.