"Садити за хуліганку тих хто пройшов Бахмут треба бодай після двох попереджень". Це не заклик російського громадянина, не ниття вічно втомленого від війни співгромадянина-"ждуна", не рекомендація досвідченого правоохоронця чи авторитетного правника. Таку пораду на майбутнє, вже після перемоги, дає на своїй Facebook-сторінці відомий громадський активіст та волонтер Мирослав Гай. Цим попереджає: після перемоги ветерани війни – від себе додам – навряд залежно від статі — вже катастрофічна проблема. Вирішення якої потребує залучення усіх світових практик роботи з "ветеранським синдромом". І тут же обмовляється: сидром Афгану, В'єтнаму чи навіть Другої світової здасться нам пубертатним періодом. Бо ми просто не усвідомлюємо масштабу.
Загалом питання на часі й навіть проблема окреслена. Минулого року я вже міркував на цю тему й підсумував: ставлення до ветеранів треба кардинально міняти. Не відвертатися від людей та проблем, а поважати за заслуги, підтримувати, розв'язувати кожну проблему індивідуально. Тепер же досить відома – в українському медійному полі так точно! – людина пропонує ізолювати від суспільства особливо буйних хоча б на деякий час та на законних підставах. Той, хто пройшов пекло й лишився живий, не може мати прощення всіх гріхів, які він скоїть у мирному житті.
Читайте також: Визначаймося: ми Європа чи Сомалі?
Серед учасників жодної з війн ніколи не було сто відсотків праведників. Постравматичний синдром мали ветерани обох світових воєн, незалежно від національності, громадянства та місця проживання. Також – учасники локальних воєн у Кореї, В`єтнамі, Афганістані, Чечні. Зараз навмисне уникаю політичної оцінки кожної з них. Бо політичні лідери, які їх провокують та розв`язують, від XX століття не беруть участі у бойових діях особисто, не ведуть свої передові полки попереду, верхи на баскому коні, з шаблею наголо. Зате вони завжди користаються з перемоги військових. Армія без короля може, королю без армії – зась, і короля це бісить.
Маємо беззаперечний факт, що не українці почали цю війну та вони героїчно боронять свою країну від убивць, у котрих війна в генах. Але це не позбавляє наших ветеранів від потреб медичного та психологічного відновлення після перемоги. Інша річ, що ніхто в нинішній владі подібним не переймається від слова зовсім.
На жаль, далеко не всім вдасться відновитися. Лише байдужі не стикалися бодай раз з учасником АТО, чия поведінка, кажучи обережно, була далека від адекватності. З`являлися новини як про скоєні атошниками злочини (Роман Скрипник, котрий 2020 року вславився як "полтавський терорист", воював на Донбасі), так і про самогубства ветеранів. Що жодним чином не давало людям із критичним мисленням підстав до узагальнень у форматі "всі вони такі". Проте допис Мирослава Гая все ж суголосний аналогічним, котрі несміливо, та все ж з`являються: зараз давно не АТО, війна зовсім інша, проблемних ветеранів очікується значно більше.
Позитивних прогнозів поки не чув і не читав. Усюди негатив, який межує з розпачем. Державних програм реабілітації й соціалізації нема й навряд будуть. Якщо будуть – там розкрадуть гроші. Волонтери не вивезуть. Міжнародні гранти не гумові. До всього, вже фіксуються або гіпотетичні, або навіть реальні конфлікти військових із цивільними: поки ми в окопах — ви по ресторанах, поки по нас прилітає – у вас у клубах танці й так далі. Ймовірно, в подібних дописах чималий процент свідомих маніпуляцій. Та це не означає, що проблема надумана й висмоктана з пальця.
Але попередження Мирослава Гая категорично суперечить іншому, давно поширеному передусім у соцмережах твердженню про ветеранів як добру силу, здатну махом розв'язувати всі проблеми всередині повоєнної країни.
Йдеться про оте саме: "Хлопці прийдуть із фронту й наведуть порядок". Тепер виглядає, що нова надія ризикує перетворитися на приховану загрозу. Причому не для влади, яку давно пора лінчувати за старі гріхи й корупцію під час війни – для кожного, чиїм сусідою є ветеран, хто бачить ветерана на вулиці, в транспорті, в громадських місцях.
Мимоволі звучить: люди, будьте обережні, вважайте і зважайте, стежте за язиками й фільтруйте вчинки. Бо щось не те й не так – і станете жертвою неконтрольованої агресії. Доведеться змиритися, що ветерани завжди праві. Інакше – самі розумієте.
Читайте також: Знімайте портрети, шукайте спільні цінності
Наше суспільство в масі своїй незріле навіть не останніх десять років, а від дня проголошення Незалежності. Вже руйнуються ілюзії, що страшна війна всіх відразу поміняє в кращий для України бік та чомусь навчить. Електоральна більшість після перемоги наступатиме на ті самі політичні граблі. Просто до загальної розгубленості й дезорієнтації, до якої докладаються Єдиний марафон та блогери-маніпулятори на кшталт Олексія Арестовича додається нерозуміння, чого чекати від ветеранів і як із ними себе поводити. Свідомо формується подібне чи поволі постає саме по собі, відповісти не готовий.
Зате відповідь є в тих-таки позитивних блогерів. Прізвища не важливі, важливі тенденції: вони прогнозують не одну, а низку суто ветеранських політичних партій або кілька Героїв України в партійних списках передусім провладних та лояльних до чинної влади сил. Включно з соратниками влади, залишками ОПЗЖ. Не треба бути патентованим аналітиком, аби ствердити: ветеранів будуть використовувати, й не всі зможуть опиратися.
Згадану Мирославом Гаєм напругу створять не ті, кого використають – їм як раз пощастить, для них будуть працювати всі можливі соціальні програми. Не пощастить тим, хто не захоче лізти в невластиві для себе справи. Бо саме їх почнуть поволі маргіналізувати. Наслідки такого – в попередженні волонтера.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.