Він викладач вишу з окупованої частини Запоріжжя, але жив чи в райцентрі, чи в селі при райцентрі, я так і не зрозумів. Можливо, він свій райцентр вважає селом? Словом, докладніше про це він не хотів, але на роботу все одно їздив до Запоріжжя, хоч через ковидний карантин працював переважно дистанційно.
Він є україномовним і, можна сказати, українським патріотом. Може, тому й стежив за новинами та встиг виїхати звідти ще першого дня повномасштабного російського вторгнення. 24 лютого швидко зібрався та виїхав на власному авто разом із дружиною та трьома дітьми, і про батьків своїх не забув, бо з історії знав, що російські окупанти не шкодують і тих, хто виховував українських патріотів. Але чи не всі вони влізли в одну машину, чи батьки поїхали пізніше, я також цей момент пропустив, а Олексій надто не деталізував. Потім вони пробували жити в кількох містах на заході України, доки не опинилися у Тернополі, каже, що тут їм найбільше сподобалося. Тепер винаймають квартиру окремо для себе, окремо для батьків, а Олексій продовжує працювати дистанційно у своєму вузі, ще й підробляє в іншому, а також дистанційно.
Читайте також: Схід та захід разом
Вони пробували жити в кількох містах на заході України, доки не опинилися в Тернополі, каже, що тут їм найбільше сподобалося. Тепер винаймають квартиру окремо для себе, окремо для батьків, а Олексій продовжує працювати дистанційно у своєму вузі, ще й підробляє в іншому, а також дистанційно.
– Ось тільки теща залишилася там, – зізнається. – Але вона росіянка, – корчить гримасу, мабуть, і до війни з нею було не все просто.
Зітхає скрушно, що зараз в окупації і курчат вирощує, і полуницю, але щоразу плаче, коли вдається з нею поговорити, що не може їх цією полуницею пригостити.
– Іноді вайбер пробиває, – ще пояснює канал зв'язку Олексій та додає, що зараз у його будинку оселилися ефесбешники, і що теща їм ключі віддала та сплять навіть на дитячих ліжках.
А ще згадує про свого кума, який також залишився в окупації, і який до того ж священник із церкви Московського патріархату.
– А іншої церкви в нас і не було, – начебто виправдовується.
Про кума він розповідає охоче, ніж про тещу. І що той із Закарпаття, і що україномовний, і що до війни навіть обіцяв йому перейти до ПЦУ. А коли прийшли росіяни, то той кум забрав з його будинку найцінніші речі на зберігання і тепер ходить правити службу для окупантів.
Читайте також: Коли війна закінчиться?
Звичайно, можна було Олексію і поспівчувати з приводу кума і як московському попу, що повірив, нехай навіть і уродженцю Закарпаття. Але, з іншого боку, там, у приазовських степах, україномовних кандидатів на кума він навряд чи мав великий вибір?.. Хоча, може, я й помиляюся.
Коли, нарешті, ми заговорили про майбутнє українське настання та звільнення Приазов'я та інших окупованих територій, мій співрозмовник сказав, що звільнення – це чудово, але повертатися і жити в будинку після окупантів він не буде.
Однак коли, нарешті, ми заговорили про майбутнє українське настання та звільнення Приазов'я та інших окупованих територій, мій співрозмовник сказав, що звільнення – це чудово, але повертатися і жити в будинку після окупантів він не буде. Вони з дружиною вже вирішили і після Перемоги залишитись у нашому місті і, можливо, й батьки теж.
- Поїхати хіба, щоб забрати речі... Ну і ще сказати куму все, що про нього думаю!.. - кидає на прощання Олексій і мені залишається побажати йому успіху.
Спеціально для Еспресо .
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 роках. був добровольцем та воював рядовим бійцем у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.