Схід і Захід разом

Саме у цьому ми мали нагоду ще раз переконатися, коли минулого тижня з дружиною відвідали її рідні місця на Миколаївщині. Причиною відвідин, звісно, був поминальний тиждень, а там у неї поховані й батьки, і бабці з дідами, з тих, яким вдалося пережити війни та Голодомори. Вже два роки, то через ковід, то через російську навалу, ми не їздили, отож свіжих вражень не бракувало.

Одразу впало в око, що цієї весни "на гробках" уже майже не розпивали спиртного, що раніше у цій місцевості було масовим явищем, з цією метою майже біля кожної могили майстрували окрім лавок ще й столики. Але тенденція однак, що з кожним роком цього все менше й менше.

Читайте також: Хто протистоїть сьогодні російській навалі

У два різні дні ми побували на цвинтарях двох сіл Кривоозерського району, і у першому мимохіть спостерігали негативне ставлення місцевих до "батюшки" з УПЦ московського патріархату. Він і раніше не користувався у селі ні авторитетом, ні повагою, а цьогоріч йому просто відмовляли, коли пропонував відправити на могилі. Дехто нам казав, що краще вже ніякої відправи, ніж з таким попом. "Не хочу його: Крістосі Воскрєсі...", – буркала старенька сусідка наших родичів, вочевидь, маючи на увазі його російськомовну відправу.  Зате в іншому селі, де священник із ПЦУ, за ним буквально бігали, аби підійшов і відправив, і він не проминав жодної могили.

"Батюшка" з УПЦ московського патріархату і раніше не користувався у селі ні авторитетом, ні повагою, а цьогоріч йому просто відмовляли, коли пропонував відправити на могилі.

Та, повертаючись до того першого села, де між могилами самотньо шастав той московський "батюшка", коли я поцікавився у місцевих, чому вони, не сприймаючи московських попів, не зорганізуються та не перейдуть до ПЦУ, мені відповіли, що, мовляв, до церкви й так майже ніхто не ходить... Втім, апатія щодо справ церковних, бо ж місцевий люд і до того не відзначався релігійністю, в обох селах церкви зруйнували комуністи ще у 1930-х, цілком компенсується, я б сказав, на патріотично-інформаційному полі.

Апатія щодо справ церковних, бо ж місцевий люд і до того не відзначався релігійністю, в обох селах церкви зруйнували комуністи ще у 1930-х, цілком компенсується, я б сказав, на патріотично-інформаційному полі

Читайте також: Перемогти Росію

У розмовах як зі знайомими, так і незнайомими постійно лунала тема майбутнього українського наступу і визволення окупованих російськими загарбниками територій. Бо ж у ці дні на цвинтарях були не лише місцеві, а й приїжджі з Миколаєва, Одеси та інших ближніх і дальніх сіл і міст, і водночас із поминанням предків всі ділилися пережитим впродовж останнього часу. У розмовах з теплотою згадували й захід України, де багато хто знайшов прихисток у перші місяці повномасштабного вторгнення. Хоча тепер чимало уже повернулося домів.

Побувши певний час прифронтовою областю, жителі півночі Миколаївщини на прикладі своїх сусідів із південних районів відчули та побачили, що могло б їх чекати, якби окупантам вдалося пройти ще якихось сто кілометрів. Це розуміння та усвідомлення близької небезпеки людей лише об’єднало, а ще наповнило люттю до окупантів. А свіжі могили загиблих захисників України, які ми бачили у кількох місцях на обох цвинтарях, із синьо-жовтими прапорами й оберемками живих квітів, відтепер завжди нагадуватимуть про те, чого, принаймні, у найближчі сто років і так ніхто не забуде – високу ціну нашої свободи. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.