Польські українці написали звернення з приводу 100-річчя незалежності Польщі

Еспресо.TV оприлюднює текст звернення.

Полякам!

Польсько-українське століття: не перше й не останнє

Сто років тому, у 1918 році, збулися мрії багатьох поколінь польських патріотів, які, не погоджуючись з рабством, воювали й гинули за свободу своєї батьківщини. Польща ставала незалежною країною. Подібні мрії виношували й українці, які мали досвід багатовікової боротьби за право на самовизначення – настільки, що мріяли про вільну і незалежну Україну.

З давніх-давен поляки та українці жили поруч, часто-густо на тій же землі, яку обидва народи вважали своїм місцем на землі, своєю батьківщиною. Незважаючи на цю близькість, вони рідко були разом. Вони жили окремо, були чужими один  одному, говорили іншою мовою, молилися по-різному, інші співали пісні – поляки про лицарів із прикордонних поселень, а українці про козаків, які воювали з цими лицарями. Вони мали відмінний соціальний та політичний статуси та інший історичний досвід. Нерідко герої поляків були ворогами українців, тоді як прагнення українців вважалися загрозою для поляків.

У той час як польські мрії матеріалізувалися і призвели до відродження Польської держави, надії українців на свою власну державу танули під навалою більшовиків і під натиском відродженої Польщі. Ці події визначали форму та характер польсько-українських відносин у ХХ столітті.

Сто років тому, після закінчення Першої світової війни, поляки та українці розпочали війни. Спочатку вони воювали один проти одного на Волині та Галичині, а згодом – у 1920 році – об’єдналися проти більшовицької Росії. В обох цих війнах українці програли. Західноукраїнська Народна Республіка не втрималася під натиском Польщі. Після Ризького трактату, який ознаменував завершення війни з більшовицькою Росією, розтанули надії щодо незалежної держави над Дніпром. Тисячі українських солдатів і офіцерів, які до того часу боролися пліч-о-пліч разом із поляками, роззброїли і помістили в таборах для інтернованих. І навіть сьогодні, під час відзначення 100-річчя Варшавської битви, й 15 серпня – під час офіційних церемоній святкування Дня Війська польського – мало хто згадав про них – вірних союзників ІІ Речі Посполитої в цій війні.

Чимало поляків позитивно сприйняли зусилля побудови Наддніпрянської України як незалежної держави, але в той же час заперечували аналогічні права для українців із Галичини й Волині, не бажаючи сприймати їх приналежності до однієї нації з жителями Києва чи Харкова. Для багатьох Україна надалі залишалася міфічною країною, де поляки були привілейованою верствою, а українці – місцевими жителями, чиї устремління могли бути реалізовані лише шляхом підпорядкування й послуху. Ліквідація шкіл, обмеження громадянських свобод, відсутність університету, заборони й обмеження в здобутті освіти, відмови в працевлаштуванні українських вчителів, пацифікації, діяльність Корпусу охорони пограниччя (КОП-у), військове осадництво й дискримінація при парцеляції землі, знищення церков, зміцнення польської присутності на так званих кресах, табір в Березі Картузькій, зневага щодо українців – все це породжувало в людях ненависть і призводило до бажання зводити порахунки. Чимало українців сприймали Польщу як безжального поліцейського, розпоясаного вояка, ворожого урядника та іноземного вчителя. Друга Річ Посполита була для них недружньою країною, яка не мала наміру стати їх батьківщиною. Деякі сподівалися, що нею стане тогочасна Радянська Україна. Час показав, наскільки наївними були ці надії.

Початок Другої світової війни оголив страшну прірву, що розділяла два народи, наслідком якої стала трагедія немислимих масштабів. Націоналісти з обох сторін підпалили нагромаджені упродовж багатьох років копиці ненависті. Десятки тисяч поляків були вбиті українцями, тисячі українців вбили поляки. Які б пояснення не були наведені, які б аргументи та обґрунтування не використовувалися – ніщо не може виправдати варварство, до якого тоді дійшло. Повага  щодо всіх жертв вимагає, щоб нікого не виправдовувати. Пошук причинно-наслідкових зв’язків покликаний для розуміння, а не для виправдання злочинів.

Після війни, у новій реальності, нав’язаній народам Центральної та Східної Європи, відбулося насильницьке переселення людності, у тому числі поляків та українців, які опинилися на іншому боці нового польсько-радянського кордону. Тих українців, яких не виселено до Радянського Союзу, було депортовано в рамках операції «Вісла» – найбільшого злочину проти людяності в комуністичній Польщі. Розпорошені на території так званих повернених земель українці могли бути етнічною групою, місцевим фольклором, але вони не могли мати права на історію, батьківщину та своїх героїв.

Комуністичне поневолення протверезило і змусило багатьох до роздумів. Їх розпочали еміграційні середовища, а також польські та українські ієрархи. У 1980-х роках народилася «Солідарність», яка заявила про своє прагнення до солідарності також із поневоленими народами та переслідуваними меншинами. У вирішальний момент, коли Україна проголосила незалежність у 1991 році, Польща стала першою країною, яка визнала та офіційно підтримала цю незалежність.

Вже майже тридцять років вільна Польща та незалежна Україна багато зробили для процесу примирення та побудови реального партнерства. Політики та священнослужителі зустрічалися, робили важливі, мудрі та необхідні декларації. Виявилося, однак, що цей процес не торкнувся глибинних шарів історичної свідомості – сформованих у національній міфології і нашій уявній географії, яка для сусідів відводить певні історичні ролі. Дуже швидко стало ясно, що українська версія сприймається як ворожа і шкідлива для Польщі, українська точка зору вважається необґрунтованою, а польська розповідь про трагедії Волині й Галичини одержала підтримку в українофобських кресових середовищах і відродженій ідеології Національно-радикального табору (ONR). На жаль, українська сторона також винна у цьому. Наступила пауза в польсько-українських відносинах. Приводом стала суперечка про історію, а скоріше про тлумачення символів, які в новому контексті набули іншого значення. Місця поховання польських та українських жертв стали конфліктогенним питанням. До того ж представлення іншої, окрім офіційної «польської точки зору», щодо польсько-українських відносин може стати приводом прокурорського розгляду.

Ми вступаємо в нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися з упередженнями, рішучості у візії майбутнього, а не пошуків обґрунтування для виховання комплексів, які своїм корінням сягають у минуле.

Тому ми закликаємо до взаємної поваги та розуміння, а також до справжньої солідарності, яка змусить нас, поляків та українців, протистояти наростаючій хвилі націоналізмів, ксенофобії, претензій та упереджень, а також відродження імперських амбіцій і не лише російських. Ми закликаємо шукати те, що нам допоможе, а не те, що нас розділяє. Без цього декларації про примирення виявляться красивими, але порожніми гаслами.

Варшава, 8 листопада 2018 р.

Українці – громадяни Республіки Польща

д-р Вітольд Бобрик

проф. Роман Дрозд

д-р габ. Святослав Р. Ґаль

д-р габ. Богдан Гальчак

проф. Ігор Галаґіда

Олег Гнатюк

Богдан Гук

д-р Маріуш Гумецький

проф. Владислава Лучка

д-р Ольга Кіх-Маслей

Олександр Маслей

д-р габ. Марко Мельник

д-р Євген Місило

д-р Мирослав Пецух

Ярослав Присташ

Юрій Рейт

Мирослав Скірка

Роман Шаґала

Лідія Свйонтковська

Адам Вєвюрка

Ярослав Вуйцік

д-р габ. Роман Висоцький