Україна шукає нові союзи на Сході: як скепсис щодо Трампа змушує Київ переглядати плани швидкого миру

У той час, коли переговори про мир під егідою США все більше буксують, а заяви Дональда Трампа викликають у Києві дедалі більше занепокоєння, Україна поступово відходить від залежності від Вашингтона. Президент Володимир Зеленський відкрито сумнівається в здатності американського лідера змусити Росію до компромісу, який би зберігав територіальну цілісність і безпеку України. Замість цього Київ активно будує мости порозуміння не лише є Європою,  але також з Туреччиною, Саудівською Аравією, Сирією та іншими країнами Близького Сходу – шукаючи не лише фінансову й військову підтримку, а й дипломатичні важелі впливу. Нещодавнє узгодження ЄС пакета допомоги на 90 мільярдів євро стало важливим, але недостатнім сигналом: Європа лишається ключовим партнером, проте не єдиним. Ця стратегія диверсифікації союзів може свідчити про ширший перегляд зовнішньої політики Києва в умовах невизначеності американської позиції, яка робить світову політику все більш хаотичною.

Більше про це розповість Еспресо. 

Скепсис щодо Трампа: від надій до пошуку альтернатив

переговори з Трампом під час похорону папи Римського, фото: Getty Images

З моменту повернення Дональда Трампа до Білого дому в 2025 році в Україні запанував обережний оптимізм. Зеленський заявляв, що не сумнівається в бажанні й здатності американського президента завершити війну до кінця року. Однак реальність виявилася складнішою.

Трамп неодноразово говорив про швидке завершення конфлікту, але його пропозиції часто включали елементи, які Україна сприймає як неприйнятні поступки Росії – від можливого "обміну територіями" до тиску на Київ з метою швидкого підписання угоди, яка б задовольнила Кремль. 

Вже наприкінці минулого року Зеленський публічно описував ситуацію як "один з найважчих моментів в історії", мовляв, Україна стоїть перед вибором між втратою гідності та ризиком втратити ключового партнера. Були чимало статей та слів аналітиків, які відзначили, що Трамп чинив тиск на Київ, вимагаючи прийняти американський план миру, інакше загрожуючи зменшенням і так все меншої підтримки. Зеленський ж, який був чи не у найгіршій позиції через "Міндічгейт" та відставку, здавалося, незамінного Андрія Єрмака, у підсумку відкинув ідею поступок територіями, наголосивши, що українці не віддадуть землю окупанту, але готові заморозити поточну лінію фронту для мирного врегулювання війни. Тому треба більше тиснути на РФ, а не на Україну, яка постраждала і так пішла на багато поступок. 

Тоді почалися численні поїздки переговорних груп, які найперше забезпечували видимість переговорів, тим самим даючи Трампу можливість постійно повторювати, що війна швидко завершиться та не забувати нагадати, що це не його війни. Тож скепсис української влади лише посилювався. Не дивно, що ще на початку цього року західні розвідки попереджали, що не очікують мирної угоди у 2026 році, вважаючи переговори радше тактикою Росії для послаблення санкцій, а не реальним бажанням зупинити війну, яка лише збільшила і так велику авторитарну владу Путіна у РФ. 

До теперішнього часу надії на швидкий мир остаточно зникли, коли наприкінці лютого США повністю переключили увагу на Іран і тепер так виглядає, що не знають, як вийти з ситуації, яка загрожує настанню економічної депресії, яку вже сто років не бачили через закриття Ормузької протоки. Тим часом у багатьох інтерв’ю Зеленський почав все більше висловлювати сумніви, чи зможуть усні гарантії США та запевнення Трампа стримати Росію від нової агресії в майбутньому, якщо угоду таки вдасться фіналізувати. 

"Якщо наші партнери не стоятимуть на лінії зіткнення, що зупинить Росію від нового наступу?" – нещодавно сказав Зеленський. 

Зрозуміло, що Київ бачить у Трампі нестабільного посередника: його заяви часто суперечать одна одній, а особисті симпатії до "сильних лідерів" на кшталт Путіна роблять американські обіцянки ще більш ненадійними. Переговори стоять на паузі, а Росія продовжує свої наступальні операції та ракетні удари, що лише підкреслює слабкість американського тиску і показує справжнє бажання Кремля – воювати далі. 

Європа як надійний, але недостатній тил

фото: gettyimages

На тлі американської невизначеності Європа демонструє єдність. Більше того, як писали  у Financial Times, саме різкість Трампа до своїх союзників об’єднала Європу та помирила ЄС і Велику Британію як ніколи раніше. 

Після поразки проросійського Орбана на виборах, ЄС зміг остаточно схвалити пакет допомоги Україні на 90 мільярдів євро на 2026–2027 роки. Це життєво важливий кредит для України, який допоможе покрити бюджетні потреби та зміцнити оборонну промисловість. Європейські лідери, включно з Великобританією, Францією та Німеччиною, продовжують постачати зброю та посилювати санкції проти Росії. 

З іншого боку, питання швидкого вступу у ЄС досі не до кінця зрозуміле для України. Адже через багато внутрішніх проблем, особливо пов’язаних з корупцією, вже не кажучи про тривалу війну, час членства не є визначеним. Звідси й розмови про, можливо, часткове членство, коли Україна нібито формально буде у ЄС, але не зможе претендувати на всі права і гроші. 

Хай там як, українська влада давно зрозуміла, що Європа, навіть об’єднана, наразі не здатна замінити повноцінної американської підтримки в питаннях безпеки та стримування Росії.  Оскільки довгий час Європа витрачала гроші на благополуччя та економіку, а не на військові потреби, покладаючись на силу США. Тому не дивними є розмови очільників європейських оборонних відомств, що вони очікують, що російсько-українська війна триватиме до 2030 року. Адже побоюються, що наступною жертвою Путіна може стати інша країна Європи, а європейцям треба ще кілька років, щоб налагодити свою безпеку і стати більш автономними і незалежними від Пентагону.

Саме тому для України диверсифікація теж стає стратегічним імперативом – пошуки нових впливових союзів для своєї безпеки та, можливо, додаткових важелів впливу на Путіна.

Схід як новий дипломатичний і безпековий хаб: Туреччина, Саудівська Аравія та інші

Зеленський з еміром Катара шейхом Тамімом бін Хамадом Аль Тані (28.03.2026), фото: president.gov.ua

Одним із головних напрямків нової політики Києва стала Туреччина. У квітні 2026 року Зеленський відвідав Стамбул, де зустрівся з Реджепом Тайїпом Ердоганом. Президент України назвав зустріч "однією з найпозитивніших за всі роки" і оголосив про нові кроки в безпековій співпраці, включаючи обмін технологіями та досвідом протидії дронам. Обговорювалися також спільні енергетичні проєкти. 

Нещодавно Міністерство закордонних справ України прямо звернулося до Анкари з проханням організувати зустріч Зеленського і Путіна в Туреччині – можливо, за участі Ердогана та Трампа. Туреччина вже неодноразово виступала майданчиком для переговорів і Київ бачить у ній нейтрального, але впливового посередника, здатного тиснути на Москву. Аналітики Politico зазначають, що Україна робить ставку на Туреччину для зміцнення позицій у Чорному морі та протидії російському впливу. 

"Україна прагне зміцнити свої оборонні та дипломатичні зв'язки з Туреччиною та Сирією, оскільки її союз зі Сполученими Штатами опиняється під напруженням, а мирні переговори під керівництвом США зайшли в глухий кут", - наголошують у видані. 

А у Bloomberg теж відзначили, що Україна шукає альтернативні шляхи відродження дипломатичного поля, оскільки переговори за посередництва США зайшли в глухий кут, і розглядає президента Туреччини як посередника, здатного  взаємодіяти з Путіним більш якісно, ніж Трамп. Адже Туреччина зберігає свої особливі стосунки як з Україною, так і Росією (поставки дешевих енергоносів). 

Не менш активно Київ працює з арабським Сходом. У березні–квітні 2026 року Зеленський здійснив тур Близьким Сходом: Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Йорданія. Підписано довгострокові угоди про військово-технічну співпрацю – Україна пропонує свій досвід протидії іранським дронам в обмін на фінансову підтримку, інвестиції та енергоносії. З Саудівською Аравією та Катаром досягнуто "важливих домовленостей" у сфері оборони. Адже після початку війни з Іраном українські дрони-перехоплювачі стали важливими гравцями на ринку.

візит Володимира Зеленського до Саудівської Аравії, фото: president.gov.ua

Кульмінацією став візит до Сирії 5 квітня 2026 року – перший офіційний після падіння режиму Асада. Зеленський зустрівся з новим лідером Ахмедом аль-Шараа в Дамаску, прибувши туди турецьким літаком разом із турецьким міністром закордонних справ Хаканом Фіданом (що стало ще більш символічно і промовисто). Сторони домовилися про посилення безпекової співпраці, відкриття посольств і можливе виведення російських баз.

Володимир Зеленський з Ахмедом аш-Шараа (05.04.2026), фото: president.gov.ua

 Аналітики Atlantic Council підкреслюють: все це не лише про дрони чи енергію, а про перебудову регіонального порядку, де Україна та Туреччина спільно формують нові альянси, зменшуючи залежність від традиційного Заходу. Не варто забувати, що Туреччина має одну з найбільших армій у Європі та світі, а також не боїться її застосовувати (збиття російського винищувача 10 років тому, який порушив повітряний простір Туреччини у Кремлі запам’ятали і більше так не робили). 

До того ж, друга за місяць поїздка Зеленського до Саудівської Аравії (24 квітня) теж свідчить про зростання взаємозв’язків із арабським Сходом та особливо Ріядом, адже саудити надзвичайно важливий гравець в регіоні завдяки своїм розмірам та грошам.  

Нова модель союзів: мультиполярність замість однополярної залежності

Церемонія закладки корабля типу "ADA" для ВМС України, фото: фейсбук ВМС ЗСУ

Усі ці кроки: від звернення до Туреччини щодо зустрічі з Путіним до угод із країнами Затоки та Сирією – можуть свідчити про системну зміну. Україна не може відмовитися від Європи, також намагається зберегти продуктивні союзницькі стосунки з США, але перестає покладатися на них як на єдине джерело підтримки. 

Експерти говорять про "стратегічну автономію" та "мульти-вирівнювання", коли Київ будує гнучку мережу партнерств, де кожен гравець приносить конкретну користь – дипломатичну, військову чи економічну, щоб не впадати у залежність лише сильних партнерів. Трамп, зайнятий іншими кризами (включно з Іраном) і відомий своїми непередбачуваними заявами, виглядає все більш ненадійним. Як зазначають аналітики, його підхід часто здається більше про "угоду заради угоди", ніж про справедливий мир. У відповідь Україна інвестує в нові відносини, які буде важче зіпсувати одним постом у соцмережах.

Про це пишуть у The Economist, що Київ перехоплює ініціативу в регіонах, де Росія здає позиції. Пріоритет – залучення нових союзників до конкретних проєктів: від відновлення інфраструктури до зміцнення оборонного сектору та розширення торговельних зв'язків. 

"Сирія має одні з найбільших у світі родовищ фосфатів, загальна кількість яких, за словами експертів, становить приблизно 2 мільярди тонн, і Україна сподівається використовувати їх для сільського господарства. Україна має пшеницю, якої дуже потребує Сирія, збідніла через понад десятиліття громадянської війни. Зеленський запропонував обміняти одне на інше", - пояснюють у виданні як ця конкретна співпраця відбувається на прикладі Сирії. 

Також у The Economist додають, що Туреччина хоче послабити вплив Росії на Кавказі, Близькому Сході та в Центральній Азії, але не хоче втягуватися у відкрите протистояння, тому продовжує свою політику містка між різними позиціями для отримання максимальної вигоди.

Як можна з цього всього зрозуміти, для України мова йде про гру на довгу дистанцію у війні, а "швидкий мир" знову йде у шухляду. Хоча Україна, відколи повернувся Трамп, ніколи не відкидала ідеї миру та певних поступок, але свої "червоні лінії" переступити не може (насамперед питання здачі території). Путін це сприймає як можливість "дотиснути", тому продовжує агресивну війну із застосуванням терору проти цивільних. Натомість Україна продовжує завдавати болючих ударів по нафтовій галузі "країни бензоколонки", щоб теж змусити Кремль до своїх поступок. У підсумку війна триває: як Україна, так і Росія мають можливості продовжувати найбільшу війну у Європі після Другої світової. 

Перебудова Україною союзів – це не паніка, а реалістична адаптація до світу, де великі держави стають менш передбачуваними. Європа дає фінансову стабільність, Туреччина — дипломатичний майданчик і безпекові технології, Саудівська Аравія та Затока –  інвестиції та альтернативні важелі тиску на Росію. Чи вдасться цій новій моделі забезпечити Україні сильніші позиції за столом переговорів – покаже час. Але одне вже ясно: Київ все менше хоче бути заручником симпатій Трампа, тому і грає на кількох дипломатичних дошках одночасно в цьому мультиполярному світі.

Читайте також: Тінь Трампа над Вільнюсом: чому Литва на межі політичної кризи через білоруські добрива. Пояснюємо