Відродження атомної енергетики в Європі: наскільки реальні перспективи енергетичної незалежності на основі АЕС

"Еспресо" розповість про головні проєкти з розвитку атомної енергетики, наскільки вони перспективні та чи зможуть вони зробити Європу енергонезалежною.

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації, та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.  Автор - Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень, співзасновник Консорціуму оборонної інформації, текст упорядкував Володимир Федорович, "Еспресо".

Якими потужностями атомної енергетики наразі володіє Європа

Частина Європейського Союзу активно відновлює та розвиває сектор атомної енергетики. Йдеться не лише про модернізацію старих потужностей, але й створення нових, більш ефективних реакторів і цілих станцій. 

Розпочати варто з переліку того, чим розпоряджається ЄС станом на сьогодні, адже вже тут можна буде простежити певну неоднорідність. Наразі 13 із 27 країн Старого світу експлуатують атомні станції, які налічують понад 100 енергоблоків. 

Однозначний лідер сфери - член "ядерного клубу" Франція, яка розпоряджається 56 енергоблоками. Таким чином країні вдається "зарядити" 63-70% національної мережі. 

Одразу за нею зі значним відривом облаштувались Іспанія (7 реакторів), Швеція (6 реакторів), а також Фінляндія, Угорщина, Бельгія, Словаччина, Болгарія, Чехія, Румунія, Словенія, Нідерланди та Хорватія. 

Поза Європою також є і Велика Британія, яка нещодавно від’єдналась. Остання розпоряджається 9 енергоблоками та вже зараз планує будівництво нових. 

Окремо можна виділити Фінляндію, яка здійснила прорив, увівши в експлуатацію енергоблок Olkiluoto 3 (OL3), оснащений реактором EPR потужністю 1600 МВт – перший запущений у Західній Європі за 15 років. Лише він один, розпочавши роботу у 2023 році, забезпечує 14% мережі країни.

Фото: gettyimages

Центрально-Східну Європу представляють інші гравці цього ринку, зокрема Чехія, Словаччина та Угорщина, які працюють над модернізацією старих та активним розгортанням й будівнитцвом нових енергоблоків. Саме там жваво освоюють нові технології SMR (малі модульні реактори), детальніше про які згодом. 

Є на карті Європи також Польща, яка не має жодної діючої АЕС. Однак уже зараз там активно інвестують у цей сектор – готуються до будівництва двох масштабних станцій. 

Протиставленням цих країн є Німеччина, яка стала першою великою економікою, що повністю відмовилась від атомної енергетики. Апогеєм політики, що зачалась після катастрофи на японській Фокусімі, стала зупинка трьох останніх діючих реакторів у квітні 2023 року: Isar 2, Emsland і Neckarwestheim 2. Що цікаво, у 2022 році такий вектор зазнав значного тиску, однак рішення не переглядали, попри енергетичну кризу. 

Хто та що лобіює розвиток інтересу до атомної енергетики

Не потрібно звертатися до глибокої аналітики, аби зрозуміти, що одним із головних лобістів атомної енергетики в регіоні є її ключовий виробник – Франція. Зокрема у 2022–2023 роках президент Емманюель Макрон публічно оголосив про намір побудувати щонайменше шість нових реакторів типу EPR2 та інвестувати в розвиток малих модульних реакторів (SMR).

Що не менш важливо, у 2023 році країна "ядерного клубу" ініціювала створення коаліції країн ЄС, які підтримують подальший розвиток атомної енергетики. До групи приєднались Чехія, Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Болгарія та низка інших держав, які спільно лобіювали за включення ядерної енергетики до кліматичної політики ЄС. 

Вже за рік після цього, у лютому 2024 року, Єврокомісія оголосила про запуск Європейського альянсу з розвитку SMR — SMR Industrial Alliance. Коло включає провідні енергетичні компанії (EDF, CEZ, Fortum, Rolls-Royce, Westinghouse), науково-дослідні установи та регуляторні органи. 

Метою такої групи є швидка сертифікація нових технологій, реалізація нормативно-правової бази та запуски пілотних проєктів у сфері до 2030 року. Саме Альянс займається просуванням та координацією впровадження нової ядерної генерації малого масштабу на рівні ЄС.

На фоні цього торік, у 2024 році, чеська енергокомпанія CEZ анонсувала придбання 20% акцій британської компанії Rolls-Royce SMR. Саме ця покупка стала першим транснаціональним капіталовкладенням в технологію малих модульних реакторів, які запускатимуть на території Східної Європи. 

Окрім того, фінська Fortum підписала договори з аж п’ятьма виробниками малих модульних реакторів зі США, Південної Кореї, аби реалізовувати нові проєкти на території Скандинавії. 

Серед приватних компаній активним просуванням атомної енергетики займається американська Westington House, яка також бере участь у будівництвах на території Польщі, Чехії, Словаччини та України.

Важливим є те, що ця та інші компанії є активними учасницями SMR Industrial Alliance і провідними експортерами ядерних технологій до країн Центрально-Східної Європи, які прагнуть зменшити залежність від російських або застарілих радянських реакторів. 

Що ж до інституцій, які займаються просуванням сфери, то реалізація відбувається через кілька механізмів. Зокрема агентство Euratom координує дослідження у сфері безпеки та технологій і має бюджет понад 1,3 млрд євро на 2021–2027 роки. 

фото: gettyimages

Також на континенті діє масштабна Європейська платформа сталих ядерних технологій (SNETP), вона об’єднує понад 120 операторів і виробників, серед яких університети і лабораторії. Її місією є розробка нових типів реакторів, зокрема четвертого покоління. 

Також ідеться про Міжнародне енергетичне агентство, яке закликає уряди країн надавати державні гарантії для ядерних проєктів, щоби знизити інвестиційні ризики, викликані складністю та довготривалістю реалізації технологій у цьому секторі економіки.

Не варто забувати і про Європейський інвестиційний банк. Попри свою обережну стратегію фінансування атомних проєктів, після прийняття таксономії ЄС він почав розглядати проєкти SMR і модернізації існуючих блоків як потенційно придатні для зеленого фінансування.

Лобіювання атомної енергетики дало свої плоди. У 2023–2024 роках розпочались міждержавні консультації між ЄС, Великою Британією, Канадою та США щодо єдиної процедури сертифікації й ліцензування нових типів реакторів. Таким чином країни намагаються знизити забюрократизованість процесів у галузі, прискорити схвалення подальших проєктів та забезпечити експортний потенціал європейських технологій. 

Нові проєкти на європейській карті атомних технологій

Серед найбільших проєктів фігурує будівництво нової АЕС Sizewell у Великій Британії, яка буде оснащена двома реакторами типу EPR загальною потужністю 3,2 ГВт. Реалізацією останнього займається приватна EDF за фінансування британського уряду. Цей проєкт є частиною ширшої британської програми відновлення атомного сектору, в межах якої планується забезпечити до 25% електроенергії країни з ядерних джерел до 2050 року. 

Окрім того, Чехія планує розширення АЕС "Темелін" та "Дуковани" й розгортання першого в країні малого модульного реактора у партнерстві з британською компанією Rolls-Royce. Також там розглядають можливість будівництва до 3 ГВт нових атомних потужностей, щоб замінити вугільну генерацію, яку країна планує вивести з експлуатації до 2038 року.

Цікавою є ситуація в Польщі, яка у 2022 році підписала угоду з компанією Westinghouse щодо будівництва першої АЕС у Пемброці. Проєкт передбачає спорудження трьох реакторів AP1000 з очікуваним введенням першого блоку в експлуатацію до 2033 року. Паралельно польська компанія Synthos працює з GE Hitachi над проєктом SMR BWRX-300. Таким чином, уряд Польщі офіційно декларує боротьбу з карбонізацією та продукування енергетичної незалежності.

Також Італія, яка повністю згорнула свої АЕС ще у 1990 році, оголосила повернення до атомних програм. Відтак у квітні цьогоріч три приватні компанії підписали угоду про створення консорціуму для спільного дослідження та підготовки до будівництва нових АЕС. Таким чином, у 2030-х роках у країні планують запустити будівництво першого модульного реактора.

У раніше згаданій Фінляндії, з її надпотужним OL3, у 2025 році планується введення в експлуатацію підземного сховища відпрацьованого ядерного палива Онкало — першого у світі сховища геологічного типу, розрахованого на безпечне зберігання до 100 тис. років. 

Ренесанс атомної енергетики не оминув і Румунію, де здійснюють модернізацію існуючих блоків АЕС Cernavodă за підтримки США, Канади та Франції. Також країна веде переговори з американською NuScale щодо побудови нового модульного реактора. Вже зараз ідеться про фінансування з американських банківських установ. 

Розвиває свою атомну гілку й Угорщина. Проте тут виникає проблема, адже країна вирішила робити це у співпраці з Росатомом країни-агресорки, попри політичні заперечення Єврокомісії. Вже торік почались активні підготовчі роботи. Варто зазначити, що два реактори, які планують спорудити у межах цього проєкту, будуть єдиними в Європі, до функціонування яких залучена Росія.

Обмеження та активні "проти" на європейському ринку атомної енергетики

Попри всі описані активні дії з боку ЄС, все ж є низка певних стримувальних факторів, які гальмують розвиток ядерних програм. Йдеться не лише про політичні розбіжності між державами, але й про технологічні, економічні та соціальні ризики, що можуть уповільнити або навіть зірвати реалізацію окремих проєктів.

Одним із таких факторів є ініціатива проти включення ядерної енергетики до «зеленої таксономії» ЄС, яка дозволяє атомним проєктам отримувати доступ до сталого фінансування. Її підписантами у 2022 році стали Німеччина, Австрія, Люксембург і Португалія.

Та ж ФРН, як основний антиатомний лобіст Європи, відмовилася приєднуватися до SMR Industrial Alliance, попри те що він фінансується Єврокомісією й об’єднує більшість ядерних країн-членів ЄС. 

Окрім того, міністерка довкілля Німеччини Штеффі Лемке публічно заявляла, що «атомна енергетика не є рішенням для кліматичної або енергетичної кризи". Вона підкреслила, що федеральний уряд вважає атомне енергетику "дорогою та небезпечною". Відтак серед основних викликів, які доведеться долати прихильникам атомних програм у Європі – це політична неоднорідність Старого світу. 

Однак не політикою єдиною, ідеться і про високу капіталомісткість проєктів атомної енергетики. Для порівняння: вартість одного енергоблоку типу EPR у Європі коливається від €8 до €12 мільярдів, тоді як терміни будівництва зазвичай перевищують 10 років.

Навіть малі модульні реактори, які визнають дешевим технічним ноу-хау, потребують значних стартових інвестицій та відповідної інфраструктури.

Тут одразу вигулькують і освітні проблеми, а відтак і брак спеціалізованих кадрів. У багатьох країнах Західної Європи навчальні програми з ядерної інженерії були згорнуті або значно скорочені впродовж 1990–2010 років. Тим часом, за різними оцінками, у найближче десятиліття галузі знадобиться понад 150 тисяч нових спеціалістів у межах лише ЄС. 

І на цьому моменті ми приходимо до того, що подолання однієї залежності продукує розвиток іншої залежності – ЄС продовжують імпортувати з РФ уран і технологічні компоненти. Однак на цьому ринку з’являються нові гравці, зокрема США, Франція, Канада та Казахстан, проте ринок все ще залишається вразливим до політичних та логістичних проблем.

фото: gettyimages

Однією з проблем також є відсутність спеціалізованих кладовищ ядерних відходів. Прорив у цьому напрямі здійснила лише Фінляндія з її Онкало. А от у всіх інших членів ЄС це питання вирішується доволі складно через вибір локації, фінансування та відповідальність за утримання.

То чи очікувати нам ренесанс атомної енергетики?

Попри описані вище проблеми та стримувальні фактори, бачимо реальні зрушення у напрямі атомної енергетики, яка вважалась безперспективною та небезпечною понад 30 років.

Її фактичними двигунами є розвиток низьковуглецевих джерел енергії, прагнення до стратегічної автономії ЄС та намагання створити в Європі конкурентну технологічну базу у вигляді SMR і ядерних реакторів нового покоління.

Однак варто підкреслити, що темпи та масштаби цього розвитку залишають бажати кращого через складність реалізації, забюрократизованість, політичні розбіжності та необхідність неймовірно великих капіталів. Тут, знову ж таки, увагу привертають новітні малі модульні реактори, проте перші їхні запуски проведуть лише після 2030 року.

Розвиток цієї галузі енергетики у Старому світі точно не буде рівномірним. Адже певні країни активно розвивають цей сектор, інші лише починають закладати його перші цеглини, а от треті, як та ж Німеччина, повністю від нього відмовляються.

Таким чином, у нас формується мапа з кількох груп країн: держави з усталеними потужностями, які модернізуються (Франція, Фінляндія, Угорщина); країни, що вперше впроваджують атомну генерацію (Польща, Італія); і країни, що концентруються на новітніх технологіях (Чехія, Румунія).

Попри те, що Німеччина, як економічний центр Європи, використовує свій вплив, щоби сповільнити, а подекуди й блокувати інституційне оформлення ядерного ренесансу в ЄС, тренд на континенті рухається зовсім в іншу сторону. У цьому контексті ФРН швидше заганяє себе в енергетичну ізоляцію. 

Читайте також: Нова митна політика адміністрації Трампа та накладена на неї пауза: перші наслідки та реакція світу