У найтемніші часи як не польської, то більшовицької окупації громада одного з сіл на Дрогобиччині щороку сама влаштовувала великий концерт 9 березня, власним коштом поставила в полі пам’ятник Тарасу Шевченку на повний зріст. Не називаю село, бо таких сіл в Галичині знайдеться чимало. В тому селі й досі вистачає комуністів, тому і пам’ятник не в центрі, втім йому пасує стояти між тополь. Кожного разу я шукаю його поглядом з автобуса і мені стає спокійніше на серці. При совітах хор міг заспівати, як то кажуть, для блезіру пару пісень про Лєніна і партію, а далі вже усе було про Шевченка. І так понад сто років. Благодатний вплив "Просвіти", що завше ставила на Кобзаря і зберегла нам українську ідентичність.
Читайте також: Синдром вдаваної безпорадності
"Просвіти" вже немає, бо вона не зуміла пристосуватися до нашої постколоніальної руїни. Тобто формально вона є, але не здатна згуртувати громаду так, як раніше, коли культура йшла поряд з соціальними проєктами та бізнесом. На жаль, нема кому опублікувати протоколи місцевих осередків "Просвіти", звіти, де навіть є списки книг в читальнях, описи реквізиту сільського драматичного гуртка, який не лише тішив концертами та виставами своїх односельців, а і їздив по селах. Моя мама Іванна була примадонною сільського театру, я вже була підлітком і пам’ятаю її "гастролі". Найбільшими хітами всіх часів були "Назар Стодоля" і "Украдене щастя" - драми, які знаходили шлях до сердець сільських глядачів. Але концерт, великий Шевченківський концерт, могли заборонити тільки так. Тому сільські громади, які спромоглися його поставити, мусили проявити неабияку наполегливість.
Цього року святкування уродин Шевченка в Україні відбувається особливо бурхливо. У не лише у соціальних мережах, що виконують певну просвітницьку місію і тримають в курсі власників смартфонів у найвіддаленіших селах
Цього року святкування уродин Шевченка в Україні відбувається особливо бурхливо. У не лише у соціальних мережах, що виконують певну просвітницьку місію і тримають в курсі власників смартфонів у найвіддаленіших селах. Звідти можна почерпнути репертуар, ідеї, побачити, що свято залишається загальнонародним, хоча 30 років влада й "реформатори" різного штибу від противників "шароварництва" та хуторянства робили все, аби перетворити національний символ України на селюка, звичайного смертного чи міфотворця. Але чи варто модернізувати те, що актуальне і завжди на часі? "Кобзар" Тараса Шевченка є потужніший за всю цю недолугу пропаганду, яка ллється з уст кон’юнктурників, що дбають про власну популярність, а не про перемогу над загарбником.
Читайте також: Від першого до останнього подиху
По селах і містечках у ці дні проводять благодійні концерти й зали переповнені. Виступають усі вікові категорії самодіяльних артистів — від дітей до найстарших. В неділю я побувала в одному з найменших міст України Бібрка на Шевченківському вечорі. Сподіваюсь, усе відзняли й концерт може побачити весь світ десь у Ютубі. Якщо матиме таке бажання, звісно. Це ж не вручення Оскара. Не уявляю собі на цьому концерті когось з наших нарцисистичних співаків чи співаючих поетів. Я вперше в житті бачила, як шляхетно виконує свою роботу справжній артист. Це був народний артист України Анатолій Паламаренко, якому вже 80 і кого я досі бачила лише в телевізорі. Він готувався до концерту в Народному домі як до виступу в столичній сцені: бездоганний вигляд, внутрішня зосередженість на майбутньому виступі, відстороненість, напруженість. Наче священник готується до служби Божої. За годину він змінив програму, познайомився з хором, провів з ним маленьку репетицію, і результат був приголомшливий – три години проминули як мить. Ніхто не зрушив з місця. І лише після концерту Артист дозволив собі усмішку, жарти й спілкування з усіма, хто підійшов до нього.
Я вперше в житті бачила, як шляхетно виконує свою роботу справжній артист. Це був народний артист України Анатолій Паламаренко, якому вже 80 і кого я досі бачила лише в телевізорі. Він готувався до концерту в Народному домі як до виступу в столичній сцені: бездоганний вигляд, внутрішня зосередженість на майбутньому виступі, відстороненість, напруженість. Наче священник готується до служби Божої
Коли він читав "Холодний Яр" усі встали й так слухали, і всі від малого до великого відчули себе гайдамаками, що проганяють ворога зі своєї землі. Ось що нас тримає в тонусі нашої боротьби за свободу. Як і сто років тому. Це працює. Його не треба чимось замінювати, спускати директиви з владних кабінетів. Чи посипати дустом від "реформаторів", яким не догодив Шевченко в кожусі з його "Катериною" і "Гайдамаками". Ці люди, у яких все перевертається всередині від слів Кобзаря, не відають про рейдерство Національної премії ім. Тараса Шевченка, про маргіналізацію шевченкознавства, про невдалу реконструкцію Музеїв Шевченка у Києві та в Каневі, про фальшування і спекуляції довкола постаті Шевченка, явно не з благими намірами. Потік священного гніву проти окупантів і гнобителів легко б упорався з цими авгієвими стайнями.
Читайте також: "Я воюю книгами"
І на це ще прийде час. Зараз нам потрібна перемога над зовнішнім ворогом і слово Шевченка виявилося сильнішим за всю зброю, яка є в нашому арсеналі. Бо уявити собі Бібрку окупованою неможливо. Знищеною – так, але не окупованою. Як і те село, де Степан Бандера побудував за один день з хлопцями та дівчатами "Народний дім." За місяць до війни я спитала місцеву жінку: "Що ви будете робити, якщо вандали почнуть нищити музей родини Андрія Бандери?". "Візьмемо сокири й вили". Ось це і є традиція. І її не відбере. Паралельні світи не перетинаються, з тим нічого не вдієш. Але хай би вони були обидва українськими.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.