Синдром вдаваної безпорадності

…Десь по дорозі до Сибіру. Двоє конвоїрів ведуть трьох неповнолітніх українців, зв’язкових УПА, через ринок – хлопця і двох дівчат. В якийсь момент ув’язнені, яким дали по 10 років, порскнули в різні боки. На базарі було багато людей і тому конвоїри не стріляли. Втікачі заздалегідь домовились, де зустрінуться. Принаймні, бодай хтось із них трьох  зуміє втекти. Через два місяці  усім трьом  вдалося повернутись  додому. Вони голодували, мерзли, були страшенно виснажені, але здобули свободу. І таких випадків було чимало. Цілі колони в’язнів, приречених на болісну смерть,  руйнували стрій, чимало загинуло, проте більшість врятувалась.

Я знаю чимало невдоволених власним життям людей, які не  реалізували себе, просто пливли за течією. Вони не зробили жодного кроку, аби щось змінити. Вони не знали, що світ можна змінити лише змінюючи себе. Мені такі люди здаються паралітиками – вплив оточення для них  став отрутою, яка вбила у них всіляку ініціативу, не кажучи вже про спротив, навіть внутрішній. Особливо багато таких людей серед  тих, хто залежить від бюджету і соціальних виплат. У  мирні часи вони нагадують біороботів,  але соціальні потрясіння чи війна ламають їх і схиляють до колаборантства, зради. І дуже рідко — до героїзму. Тільки вийшовши з клітки, вони усвідомлюють, що почали жити по-справжньому.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Я знаю чимало невдоволених власним життям людей, які не  реалізували себе, просто пливли за течією. Вони не зробили жодного кроку, аби щось змінити. Вони не знали, що світ можна змінити лише змінюючи себе. Мені такі люди здаються паралітиками – вплив оточення для них  став отрутою, яка вбила у них всіляку ініціативу, не кажучи вже про спротив, навіть внутрішній

Терпіння, упокорення аж ніяк не назвеш громадянською чеснотою. Такі люди є опорою імперії чи тоталітарного режиму, і  саме на тих робить ставку пропаганда. Це вони дозволили фашизм і путінізм, і стають вбивцями, бо їм так наказали. Чим молодша людина, тим легше вона може себе змінити. Тому так важливо навчити дітей самостійності, а не покори сильному, бо це призведе врешті до їхньої духовної загибелі. Те саме можна сказати про жертв домашнього насильства, які відмовляються від допомоги, щоб зберегти родину.

Читайте також: "Я воюю книгами"

Є такий термін "синдром вдаваної безпорадності", коли людина каже:" Я нічого не можу змінити". Або: "Приймайте мене таким, яким я є, або відчепіться. Не заважайте мені оплакувати свою нещасну долю. Пожалійте мене, поспівчувайте". Насправді це маніпулювання і вампіризм оточення, за яким ховається банальний егоїзм. Ці люди вимагають до себе постійної уваги й співчуття, викликаючи в інших почуття провини за цей недосконалий світ. Мабуть, всім відомо, що Спартак був фракійцем, рабом і гладіатором, який повстав, звільнив себе й інших із в’язниці, а згодом зібрав під знамено свободи  50 тисяч рабів — фракійців, германців, кельтів. Крок за кроком він вичавлював з себе раба, і коли повстанці нарешті наблизились до омріяної території свободи,  раптом вирішив: "У Римі залишаються раби. Ми повинні звільнити всіх і покінчити з імперією назавжди". І повернув назад. Спартак загинув, як і всі очільники повстанських рухів, що були до нього і після нього. Століття за століттям ці повстанці знекровлювали Римську імперію, наймогутнішу з усіх, яка проіснувала тисячу років лише тому, що її піддані були вражені синдромом вдаваної безпорадності. Вожді переможених племен віддавали своїх дітей на службу Імперії, а ті потім вбивали їхні народи. Вони гадали, що голос крові переважить і ці діти згадають, хто вони. Але натомість ці діти вважали, що їх зрадили, і без вагання вбивали бунтівних одноплемінників.

Є такий термін "синдром вдаваної безпорадності", коли людина каже:" Я нічого не можу змінити". Або: "Приймайте мене таким, яким я є, або відчепіться. Не заважайте мені оплакувати свою нещасну долю. Пожалійте мене, поспівчувайте". Насправді це маніпулювання і вампіризм оточення, за яким ховається банальний егоїзм

Скільки мільйонів українців живе зараз у Росії? Два? Чотири? Скільки з них бомблять зараз  наші міста, працюють на російську економіку? І коли Україна переможе в цій війні, вони будуть скиглити:" Ми нічого не могли зробити. Ми виконували наказ. Ми не знали. Ми боялись". У кожного своя зона комфорту і не всюди до неї входять гідність  та відповідальність.

Та й що там казати, маси можна купити "стабільністю", пайком, а потім послати вбивати й катувати не такі покірні народи.

Читайте також: Лікар і вбивця

Коли я ще була зовсім юна і робила, як  здавалось тоді, помилки замість того, щоб дбати про кар’єру, один мудрий чоловік сказав мені: "Римська імперія проіснувала тисячу років і все одно розвалилась". І відтоді я перестала боятись й ступила на  шлях воїна. Бо воїн не самогубець і не романтик. Він має тактику і стратегію. Тактику — якомога дорожче віддати своє життя. Стратегію – знищити ворога цілком, щоб той не зміг більше нападати.

Бо в сучасному суспільстві  рабство набуває дедалі різноманітніших форм, найогиднішою з яких мені здається рабство в обмін на комфорт і блага цивілізації. Орвелл і Олдос Хакслі ще багато років тому передбачили світ, е людина перебуватиме  під тотальним контролем завдяки цифровим технологіям. А сучасні антиутопісти лякають уже нас тим, що втрата цих технологій зробить нас дикунами та варварами, які вбиватимуть за ковток води й шматок хліба. Але війна в Україні з обстрілами, блекаутом показала щось цілком протилежне: взаємодопомогу, альтруїзм, жертовність і милосердя більшості українців. І  ось так в майбутній цифровій імперії вже з’явилась  тріщина, яка, можливо, перезавантажить цивілізацію, зупинить її неминучу загибель.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.