Перемогти в собі совка

Втім мене здивувало не так те звання, як його велика радість від нього, відчувалося, що чоловік вважає це неабияким успіхом, можливо, навіть найбільшим досягненням усього свого життя. А коли він поцікавився у мене, мовляв, ти ж, мабуть, уже давно "заслужений" і, почувши у відповідь моє: "Ні", – то уже настала його черга дивуватися. Бо ж як так, за стільки років у журналістиці й не зробити собі звання, тим більше якась добавка до пенсії?.. І либонь, уже з висоти свого "заслуженого" статусу взявся повчати та наставляти. З ввічливості я усе це вислухав, хоча можна було й одразу попрощатися.

Читайте також: Хто протистоїть сьогодні російській навалі

Та все ж, чоловік начеб непоганий, і хоча його прізвище навіть у журналістському середовищі нашого міста мало кому що скаже, але нехай, думаю, порадіє. От тільки оте "зробити заслуженого"... Бо ж скільки уже писано і говорено, а та відрижка совка, ті звання й досі робляться і штампуються. Чомусь майже впевнений, що якоїсь проблеми із цим "зробити" і у мене не виникло б, просто не виникало такої думки. Звісно, грішний, якби хто дав мені те звання за так, то я навряд чи відмовився б, але оскільки ніхто не дав, то докладати якихось зусиль для цього – це означало заперечити все те, за що все життя виступав і виступаю.

Скільки уже писано і говорено, а та відрижка совка, ті звання й досі робляться і штампуються

На жаль чи на щастя, я так і не зміг подолати цього когнітивного дисонансу, який неминуче б виник... Та ні, я зовсім не хочу сказати, що всі "заслужені" незаслужені. Може, навіть і переважна більшість таки справді заслужені, уже без ніяких лапок. Та нехай навіть і всі, хоча дуже сумніваюсь, але... Все ж, за великим рахунком, поклавши руку на серце, визнаймо, що всі ці звання: і заслужені, і народні, і всенародні – все це дрімучий совок, з яким давно пора закінчувати. Але ж людське марнославство! Це настільки вкорінена у нашу психіку якість, що подолати її ой як непросто.

Читайте також: Перемогти Росію

Поклавши руку на серце, визнаймо, що всі ці звання: і заслужені, і народні, і всенародні – все це дрімучий совок, з яким давно пора закінчувати

Втім війна пришвидшує, динамізує всі процеси, от уже навіть Південно-Західну і Південну залізниці перейменували, чого не змогли зробити усі попередні тридцять років, і московських попів уже потроху випихають із Лаври, що також уже давно було на часі, то, може, взяти нарешті і від того совкового спадку, від тих звань раз і назавжди також відмовитися? Нехай, навіть і залишити ті, що є, але, головне, перестати плодити нових. Бо ж, як і заведено в цивілізованому світі, лише добре ім’я і незаплямована репутація мають вирішальне значення у будь-якій галузі, а не визнання "заслуг" представником влади. Ми ж прагнемо в цивілізований світ, то й маємо у себе починати жити за новими правилами, почати ніколи не пізно. І це буде ще один крок до нашої перемоги.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.