Бо людина, яка в щось вкладається, і не чує у відповідь слів подяки, від світу закривається. Відрощує свій маленький панцир. Ховається у свою броню. Вона каже: та ну їх, мені все одно пох. Не дуже й потрібна мені ваша подяка. Я сам/сама без вас якось. Проживу.
І ця людина втрачає мотивацію. Наступного разу вона щось зробить з меншою кількістю зусиль. А потім ще з меншою. І ще.
І потім ми знову з нею перетнемося. І вже панцир буде товстіший, а вирощений цинізм самозахисту — витончено байдужим.
Тому подяка — це не лише проста людяна реакція. Це ще й кисень для спільного життя. Ниточки, які тримають нас разом. Бо рано чи пізно ми все одно потребуватимемо чиєїсь допомоги, якими б "самостійними" ми собі не здавалися.
Читайте також: Про силу невидимих
І щоб вона до нас прийшла, варто просто вчасно дякувати. Це не прояв слабкості, це прояв сили.
Про автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.