Цей печальний міленіум змушує побіжно переглянути історію сприйняття смертельних загроз, психологічний феномен, невідомий нам у довоєнну епоху.
Спочатку моторошне завивання сирен заганяло киян у метро, у підвали, паркінги чи бомбосховища, де вони годинами перечікували небезпеку. Коли ж улітку обстріли Києва майже припинилися, оголошення тривоги не сприймалося надто поважно.
Київ – велетенське багатомільйонне місто, тож було зрозуміло, чи принаймні так здавалося, що потрібна надзвичайна кількість нещасливих збігів, щоб ворожа ракета прилетіла саме до нашого кварталу і влучила в наш будинок. Мабуть, саме так міркували мешканці Святошина, Солом’янки, Голосієва та інших районів міста, куди згодом ракети й дрони все-таки прилетіли, завдавши непоправної шкоди й немилосердного горя, вбивши дітей, стареньких, цілі сім’ї одразу. Ми всі пам’ятаємо страхітливі фото охоплених полум’ям багатоповерхівок, нош із тяжкопораненими, чимало з яких померли потім у київських лікарнях.
Один із моїх приятелів у фейсбуці в перший рік повномасштабної російської агресії легковажно зауважив, що він ніколи не ховається до бомбосховища, на відміну від інших, полохливих, мовляв, співгромадян. Це був коментар до мого фото, зробленого під час повітряної тривоги у підземному переході, де тоді юрмились десятки людей, зокрема, покупців і продавців із велетенського торгового центру.
Читайте також: Поет і війна
Тепер той коментар сприймається мало не як блюзнірство щодо загиблих від атак із повітря. Адже річ не в марному страху. Легко вдавати героя, живучи в місті, у якому на той час не було жодного прильоту. Натомість у нас, у Києві, де ці прильоти не раз назбирують жахливий урожай смертей і руйнувань, героїзм полягає в іншому: встигнути добігти до рятівних дверей метро, бодай до підземного переходу, зусиллям волі не звертаючи уваги на близькі вибухи, зойки й власні ноги, які відмовляються служити саме в цей, найпотрібніший у житті момент. Встигнути дотягнути за руку перелякану дружину або незнайомого дідуся, який загубив костура і стоїть, безпомічно хитаючись і тримаючись за дерево, неспроможний зробити бодай один – рятівний – крок.
Я не розумію і ніколи не зрозумію, чому російські нелюди вбивають мирних мешканців України, незалежно від їхньої національності й віросповідання, а також мови, якою ті говорять, повністю беззахисних перед страхітливо потужною зброєю.
Одна річ (теж мало прийнятна) застосовувати її на полі бою, де розташовано скупчення живої сили противника, здатного все-таки дати відсіч, і зовсім інша – свідомо цілитися і вражати хрущовки, де сплять вагітні жінки та крихітні діти. Треба мати особливо збочену, потворну логіку невиліковних маніяків, як-от логіка психопата Путіна та його макабричного генералітету, щоб уважати такі удари по мирному населенню за прийнятний спосіб ведення бойових дій. Треба повністю втратити людську подобу, щоб віддавати й виконувати подібні накази.
Я вже якось писав в одній із колонок про київських школярів, за якими я спостерігав із вікна маршрутки під час однієї з повітряних тривог, яка застала нас на Дарниці. Вони й досі біжать у мене перед очима, ці хлопчики й дівчатка, зіщулившись, втягнувши голови в плечі, самовіддано тягнучи за руку переляканих менших. Місто здригається від вибуху, у сусідньому кварталі вже здіймається стовп понурого чорного диму, віщуючи появу нових загиблих і скалічених, а ця малеча біжить, летить, котиться, наче жменя розсипаних монет по асфальту – назустріч рятівному укриттю, назустріч життю.
Читайте також: Зошит мрій
Тож, озираючись, розумієш, що ми доволі швидко навчилися-таки реагувати на сигнали повітряної тривоги з усією відповідальністю. Сьогодні їх уже тисяча, ніхто не знає, скільки тисяч тривог іще попереду. І коли пролунає довгожданий відбій, він іще не означатиме закінчення війни. Це буде тільки короткочасний перепочинок, коли знову запрацюють магазини, а ми, полегшено зітхнувши, зможемо нарешті покинути "Арсенальну", останню чи першу підземну станцію, де сиділи декілька годин, напружено переглядаючи новини у телеграм-каналах: чи вже кудись прилетіло, а чи цього разу обійшлося, на щастя, без жертв.
Тисяча тривог, невеселий ювілей незатишної воєнної весни. Доки я писав цю колонку, їх стало вже тисяча три. Дехто радить нам визнати поразку і підняти білий прапор. Бо Путін, мовляв, і так переміг. Ну, або переможе в недалекому майбутньому. Я дивлюся на обкладинку книжки, яку саме дочитую. Під час повітряних тривог з’являється чимало вільного часу, якщо у вас, певна річ, зосталися ще якісь нерви та витримка, які дозволяють читати або слухати музику Баха під ракетами. З обкладинки на мене дивиться спокійний лик Христа. Це книжка-інтерв’ю з єпископом Атаназієм Шнайдером, що називається "Christus Vincit". На підзаголовок "Тріумф Христа над темрявою віку" автора надихнув вірш із Євангелія від Івана: "Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його" (Ів. 1:5). Тобто переможець – Христос, а не Путін або якась інша погань, родом із пекла. Особисто мене ці два слова – Христос Переможець – цілком заспокоюють. Навіть іще до того, як пролунає сигнал відбою тисяча третьої тривоги.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.