Поет і війна

Насправді за теперішніми безперервними клопотами воєнного часу недовго й забути, що ти – поет. Що, як писав Василь Стус, "Вся суть твоя – лише в поеті, а решта – тільки перегній, що живить корінь". "Не стріляй у спину, я поет", – червоними літерами було написано на чорній футболці, яку колись подарувала мені майбутня дружина. Я посміхнувся тоді, адже були мирні часи, поети вільно розгулювали вулицями, досхочу читаючи вірші собі й співгромадянам, розстрілювати їх явно ніхто не збирався. Однак минуло трохи часу, і напис на футболці несподівано набув актуальності. Він виявився віщим, якщо згадати трагічну долю Володимира Вакуленка та інших українських митців, журналістів, фотографів, які не змогли безпечно розминутися з російською звіротою. "Володимир був особливого Стусівського гарту, але водночас по-дитячому вразливим, – сказав під час прощання із загиблим Вакуленком письменник Сашко Дерманський. – Він виполював навколо себе ворожі бур’яни та вперто садив український сад. Він заплатив найвищу ціну, і цей борг тепер виплачувати всім нам".

Читайте також: Війна як піст

Бути по-дитячому вразливим поетом завжди непросто, а в часи воєнного лихоліття – особливо. Те, що нормальні (тобто звичайні) люди сприймають упівока й у чверть вуха, поет сприймає всіма органами чуття одночасно, з потроєною інтенсивністю. Поет бачить усім серцем

Бути по-дитячому вразливим поетом завжди непросто, а в часи воєнного лихоліття – особливо. Те, що нормальні (тобто звичайні) люди сприймають упівока й у чверть вуха, поет сприймає всіма органами чуття одночасно, з потроєною інтенсивністю. Поет бачить усім серцем. Якщо ледь чутний шерех осіннього листка для нього звучить, мов литаври траурного оркестру, уявіть собі, як для поета звучатиме постріл або вибух; якщо він проливає гарячі, невдавані сльози за покійним муравликом і безповоротним золотом останнього джмеля, зрозумійте, якими нестерпно моторошними будуть для нього фото, по яких байдуже ковзне око світської, сказати б, людини, перегодованої медіями, – фото з ураженого ракетою російських військових злочинців Дніпра, фото, де дівчина сидить на руїнах свого будинку, свого життя, а під завалами лежать тіла її загиблих батьків...

Тільки поет може створити слово, сила якого тотожна вибуховій хвилі від крилатої ракети. І якщо смертоносна дія пристрою, запущеного скаженими орангутангами з російської глибинки, має обмежений радіус дії у просторі й часі, то дія поетичного слова триває, без перебільшення, століттями, згадайте-но хрестоматійні вірші Тараса Шевченка

Читайте також: Не забути про сніг

Як витримати це поетові? І взагалі кожній нормальній людині з серцем? Однак надвразливість і дитяча чистота поетичної душі не означає її надмірної слабкості. Тільки поет може створити слово, сила якого тотожна вибуховій хвилі від крилатої ракети. І якщо смертоносна дія пристрою, запущеного скаженими орангутангами з російської глибинки, має обмежений радіус дії у просторі й часі, то дія поетичного слова триває, без перебільшення, століттями, згадайте-но хрестоматійні вірші Тараса Шевченка. Ті вірші й донині залишаються на часі, набуваючи ще більшої актуальності тепер, коли безмозка орда вирішила знову окупувати широкополі лани, і Дніпро, і кручі...

Усіх мешканців держави не перебити, міркує ворог, і на Сибір не вислати. Але в разі воєнної поразки багато хто добровільно погодиться співпрацювати з окупаційною владою. Одні продадуться, інші мовчатимуть, перелякані показовими розстрілами, депортаціями та глухими чутками з концентраційних таборів. Тільки поети можуть голосно й виразно промовити, що Україна ніколи не буде рабою російських катів. А вслід за ними це слово повторить і український народ. Саме тому поети – улюблена мішень для ворогів. Адже навіть розстріляні, вони продовжують кричати, як донині кричать до нас рядки знищених катами всіх країн українських поетів і поетес, зокрема, Миколи Зерова, Олени Теліги, Василя Стуса. Не випадково ж окупанти, загарбавши наші міста, знищували насамперед українські музеї й бібліотеки, особливу ненависть маючи якраз до творів Стуса, до наших зелених євангелій і чорно-червоних пісенників.

Читайте також: Українське хюґе

Уже коли я дописував цю колонку, на смартфоні вискочило повідомлення від додатка "Київ цифровий". Я тримаю цей додаток для того, щоб вчасно довідуватися про повітряну тривогу й оплачувати проїзд у міському транспорті. Але цього разу йшлося про інше: розробники залучали користувачів до опитування про спілкування українською мовою, пропонуючи декілька ідей для її вивчення, уроки з лекціями, курси, які занурюють у живу мову і розповідають про досвід знаменитостей у спілкуванні українською тощо.

Я стенув плечима. Які курси? Які знаменитості? Збережіть своїх поетів. А вже вони напишуть вам пісні та вірші, які повторюватиме весь народ, рідною мовою, а не мовою знаменитостей. Адже поети – самі війна. Проти забуття. Проти безмовності. Проти втрати ідентичності. І саме їм судилася перемога від вічності.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.